Для початку – про що йдеться. Спецфонд – це для радянської доби цілком офіційна практика музеїв і бібліотек, куди ховали ідеологічно небезпечні експонати. Був такий і тут, у нього звозили з усієї України твори «ворогів народу», «формалістів», «націоналістів» і подібної наволочі. Те саме Розстріляне відродження, тільки в образотворчому мистецтві. Деякі з «неблагонадійних» імен, як-от Екстер, Пальмов, Богомазов, Бурлюк, Седляр, повернулися в обіг ще наприкінці 1980-х значною мірою завдяки тому, що ці митці (крім Седляра) або встигли померти своєю смертю, або вчасно забралися за кордон подалі від НКВД. Зусиллями кількох мистецтвознавців – культурних героїв у світі навіть утвердилося поняття «український авангард», до якого, до речі, зараховують і киянина Казимира Малевича (того самого, чий «Чорний квадрат»). Але це лише окремі вершини, а весь масив українського живопису, графіки, скульптури поза кимось складеним колись списком дозволених соцреалістів залишався буквально досі не відомим не лише широким колам цікавої громадськості, а й фахівцям.
Запізніле знайомство з цим масивом насправді приголомшує. Це ми? Це в нас? І ми цього не знали? Більшість імен нікому нічого не каже, від декого з художників лишилося тільки прізвище з конторської книги (можливо, з помилками), хтось фігурує під табличкою «невідомий». Така спільна доля. Тож нічого дивного, якщо для простого українця вітчизняна культура є сумішшю вишиванок і тужних пісень. Звісно, це неоціненний скарб, кажу без іронії, але його замало для самовідчуття модерної нації на початку третього тисячоліття. Коли ти напевно знаєш, що за тобою потужна традиція новаторського пошуку, причому не провінційних епігонів, а первинна, свіжа, жива, ти сам себе відчуваєш інакше.
Прізвища не збереглися, збереглися картини. На них образ того, чим намагалися стати українці 1920-х – 1930-х, як вони себе бачили, чого прагнули, про що мріяли, з чого сміялися. Образ яскравий, винахідливий, футуристичний. Треба зазначити окремо: на всіх цих полотнах, а їх на виставці понад сотня, дуже мало відвертої опозиційності, жодної критики режиму. Тут немає художніх свідчень голоду – так, ніби Голодомор відбувся в якійсь іншій країні, немає ознак страху, виявів торжества Хама. Тотальний наступ антигуманного режиму митці проспали, вони і далі славили комунізм і викривали капіталістів, тільки надто креативно, аж доки комунізм не постукав уночі в їхні двері в особі чекіста з понятими. Не всі вони були пристосуванцями, такою була мелодія життя, не просто мода, а потужне віяння часу. І коли Тичина писав «Партія веде», він міг бути щирим або переконаним, що щирий. Нічого не вдієш, фашист Марінетті або комуніст Пікассо – невід’ємна частина культури. І те, що в певний період українська культура була пофарбована в ліві кольори, не привід її автоматично таврувати чи від неї відмовлятися. Навпаки, слід вдивлятися, робити висновки.
Висновок перший: тут у нас був присутній весь діапазон художніх пошуків того часу, цілком синхронний із пошуками Європи та Америки: від грубого конструктивізму до ніжного маньєризму, причому майстерний, художньо досконалий. Більшість із виставлених картин могли б висіти в музеях сучасного мистецтва Парижа, Нью-Йорка, Амстердама, Барселони без жодного дисонансу. Те, що ці паростки було так брутально обірвано, пояснює, чому УРСР на фініші стала такою стерильною, провінційно-патріархальною, вторинною й нецікавою. Висновок другий: естетика без етики приречена, самозабутня віра в індустріалізацію, ВЧК та ОСОАВІАХІМ (була така в совку «добровільна» організація сприяння Червоній армії), не підкріплена змістовним моральним базисом, – шлях у прірву, і першими туди потрапляють найзавзятіші адепти. Висновок третій: Україна – територія новаторства, воно тут росте. Тільки не треба заважати, воно неодмінно відновиться й далі дивуватиме світ, особливо якщо додати етичний заряд Майдану й визвольної війни. І не лише в мистецтві.
А надворі біля довгих сходів до музею з боку Грушевського виставлено як експонат катапульту, справжню. Десь я її вже бачив… Так, це та сама, яка рік тому стояла буквально за 150 м звідси, за барикадою. Така символіка.