– Її мама не казала дітям про смерть батька, аж поки скінчилася війна, а його не стало ще в 1916-му. І от бабця, яка мала тоді вісім років, вибігала до листоноші й не розуміла, чому той щораз, відводячи очі, поспішає піти».
Таких історій у французів стільки само, скільки наші батьки можуть розповісти про Другу світову. Якщо не більше. Першу війну тут називають Великою, і хоч компаративістика – невдячна справа, дуже обережні аналогії з радянською риторикою напрошуються. Перша світова в інтерпретації французьких шкільних підручників історії – чіткий логічний комплекс причин та наслідків. Франція бачиться в них гідною і жертовною, герої та ситуації відповідають стандартам того патріотичного виховання, котре більшість держав світу будують, відштовхуючись кожна від своєї знакової події в минувшині.
«Чому для нас відправна точка – Перша, а не Друга війна? – перепитує Франсін. – Бо битва за Верден відбулася саме 1916 року. Це надзвичайно потужний символ. Мільйони солдатів по обидва боки лінії фронту, в болоті, холоді й голоді, жахлива м’ясорубка, яка не зупинялася 10 місяців, де німці та французи щодня марно гинули тисячами, щоб ані на метр не зрушити з місця… Апофеоз взаємознищення».
Франсін допиває безнадійно холодну каву й додає: «Перша світова почалася за сценарієм ХІХ століття, коли війни були переважно справою військових та політиків. Французькі солдати казали, вирушаючи на фронт: ми святкуватимемо Різдво в Берліні. Вони були вбрані в жахливі червоні формені рейтузи, помітні за кілометр. Не мали в багажі теплого одягу… Але за кілька місяців усе різко змінилося. Верденська битва цинічно й відверто виявила неминучий «побічний ефект» модерних війн: колосальні людські жертви без сенсу та результату. Франція втратила в Першій світовій понад мільйон солдатів та офіцерів. Майже мільйон дітлахів виросли напівсиротами, з мамами-бабусями та чоловічими фотографіями в жалобних рамках. Часто кажуть, що Друга війна лише продовження Першої, після вимушеного, але не остаточного припинення вогню».
Символи – то символи: Франсін невипадково запропонувала зустрітися у старому паризькому кафе La Closerie de Lilas. Сюди в 1921–1923 роках щодня приходив працювати Гемінґвей. «Жах війни, гіркота війни, ненажерливість і невмолимість війни – краще за Гема ніхто цього не передав», – переконана вчителька, яка для своїх учнів до сотих роковин Першої світової розробила й екскурсію гемінґвеївськими та ремарківськими місцями. Майже кожна французька школа має бодай скромненьку програму, приурочену до знаменної дати. У Парижі та повсюди в країні від 1 серпня відкриваються фотовиставки й тематичні експозиції, заплановано численні концерти, церемонії, виходять друком документалістика та історичні розвідки, анонсовано наукові конференції, колоквіуми…
«Відкрити для себе – пропустити через себе – зрозуміти Першу світову», – таку базову схему в роботі з підлітками пропонує французьким освітянам профільне міністерство. «Тинейджерів не просто зачепити тими далекими подіями, – каже Франсін. – Але якщо поєднати в проекті родинні спогади, елементи гри й добре підібрану документальну базу, шанси на успіх зростають».
Читайте також: Народжена війнами
Порівняно із Другою Перша світова війна у Франції помітніша не тільки в дискурсі, а й у камені. Ще одна аналогія. Пам’ятник загиблим у 1914–1918-му відіграє ту топографічну роль, яку виконував до лєнінопаду на пострадянських територіях монумент більшовицького вождя. «Якщо ти вперше в місті чи селі й мусиш зустрітися з незнайомою людиною, призначай зустріч під стелою загиблим у Великій війні. Вона точно є, не може не бути», – радила колись французька колега. Чим відразу нагадала головного редактора української молодіжки, який казав: «Як не знаєш, де побачитись, пропонуй здибатися під лівим вухом Лєніна».
Чи можна казати про існування певного культу Першої світової у Франції? Мабуть, так. Французи люблять поговорити про неї і помовчати про Другу, де з переможцями та переможеними не все так просто. В цьому є трохи ідеології, але більше – прагнення психологічного комфорту. «Не знаю, чи піднявся б народ на захист Франції, якби на неї напали, як на Україну», – чесно каже Франсін. Ніхто не знає. І пощастить тій державі, якій не доведеться шукати таку відповідь на практиці.