Ця територія і досі зберігає безліч загадок, а тутешні пам’ятки середньовіччя – одні з найменш вивчених в Україні.
НА СТОРОЖІ ВІЗАНТІЙСЬКОГО КОРДОНУ
Городище Тепе-Кермен розкинулося на вершині 530-метрової гори-останця, що вже з десяток мільйонів років височіє над Качинською долиною. На плато площею в 1 га зосереджено понад 250 печерних споруд. Ось як описав це місце німецький учений Тунман, відвідавши Крим 1777 року: «Тепе-Кермен, тобто замок гірської вершини, – висока масивна гора у вигляді цукрової голови, на вершечку якої і нині видніються залишки фортеці глибокої давнини. Уся скеля вкрита численними гротами та печерами, розміщеними в особливому порядку, майже як колумбарії древніх…».
Читайте також: Від готів до «індіанців»
У перекладі з кримськотатарської Тепе-Кермен означає «пагорб-фортеця», або ж «фортеця на вершині». Укріплення було закладене орієнтовно в VI столітті, коли імператор Юстиніан І заходився зміцнювати північні кордони Візантійської імперії. Крім того, є версія, що Тепе-Кермен заснували ченці-переселенці з південних районів Візантії.
Приблизно до X століття він набуває рис «класичного» середньовічного міського центру: поселення обводять потужними оборонними мурами, з’являються перші наземні кам’яні будівлі. На заключному етапі історії міста левову частину печерних приміщень використовували з господарською метою: вони служили хлівами для худоби, продовольчими та військовими складами й навіть цистернами для зберігання води. Занепад Тепе-Кермена як укріпленого населеного пункту датують кінцем XIII – початком XIV століття. Як свідчать деякі версії, незважаючи на стратегічно вигідне для оборонців розташування міста, 1299 року Тепе було завиграшки взяте штурмом і практично стерте з лиця землі загонами золотоординського беклярибека Ногая.
ПОБАЧИТИ Й ЗАПАМ’ЯТАТИ НАЗАВЖДИ
«Вам на Тепешку? – спитала жіночка, побачивши трьох розгублених туристів із величезними наплічниками. – Що й казати, нечасто в нас зустрінеш гостей, навіть у сезон… За селом повернете ліворуч, затим 5 км – і ви на місці», – додала, зникаючи за хвірткою подвір’я, біля котрого на когось чекав прив’язаний до паркану екзотичний для столичного ока мул.
Стежок виявилось аж три. Відтак, трохи поблукавши дубовим лісом, ми нарешті вийшли на простору порослу чагарником галявину, з якої і відкрився фантастичний краєвид суворого та неприступного на вигляд плато. «Ось воно, Тепе! А краєвиди тут – що треба», – погодилися ми один з одним.
І справді, досить важкий підйом на крутосхил винагородив нас просто казковим пейзажем Внутрішнього пасма Кримських гір та жовтогарячим заходом сонця, від якого засніжені вершини мовби світились ізсередини.
Обравши першу-ліпшу простору печеру, ми розбили намет, розклали багаття й, увімкнувши ліхтарики, почали роззиратися довкола. На стіні в рядок вишикувалися олівцеві написи: 1912, 1940, 1961, 1970. Згодом з’ясувалося, що саме в ці роки на Тепе-Кермені проводили наймасштабніші археологічні розкопки (варто зазначити, що цим, по суті, все й обмежилося і, що найцікавіше, як наслідок – у дослідників кримської старовини виникло більше питань, ніж відповідей). Прикметно, що ані в самому печерному місті, ані в радіусі чотирьох кілометрів від нього немає аніякісінького водного джерела. Якщо такі й були, то давно пересохли, – може, саме це, як припустив один із дослідників Тепе-Кермена, і стало причиною завершення більш ніж півтисячолітньої історії міста-фортеці.
Читайте також: Черкес-Кермен: в пошуках втраченого часу
Попри цілковиту відсутність на плато живлющої вологи й певний дефіцит природного палива для багаття, Тепе-Кермен став багатомісячною домівкою і для декого з наших сучасників. «О, та ви все тут знаєте?» – «Звісно, знаю: я на Тепе вже майже рік живу», – упевнено повідомила нам молода дівчина з маргінальною зовнішністю, яка завітала до нашої печери познайомитись і розповісти новим «постояльцям», що тут і до чого. «Обов’язково навідайтеся до печерного храму, – вела далі «тубілка», – він, наскільки я знаю, був висічений іще в столітті V чи то VII й майже цілковито зберігся», – додала вона й зникла так само несподівано, як і з’явилася.
Не без зусиль знайшовши нічим не примітний напівзасипаний вхід до рекомендованого скельного храму, ми з непідробним благоговінням першовідкривачів буквально заскочили досередини. Розраховуючи побачити «класичну» для гірської Таврики скромну невелику печеру з, можливо, залишками вівтаря та одним-двома церковними «атрибутами», ми були приємно здивовані: порівняно просторе світле приміщення з кількома нішами в підлозі та стіні, численними висіченими хрестами й, головне, унікальною збереженою хрещальнею з колонами. Церкву з баптистерієм – саме так у нечисленних путівниках по Тепе-Кермену називається ця пам’ятка – дослідники датують IX–XII століттями. Цікаво, що печерний храм цього типу годі знайти не лише на Кримському півострові чи в Україні взагалі, а й в усій Східній Європі! Цілковиту унікальність пам’ятки підтверджує і факт, що таке інтер’єрне вирішення трапляється лише в деяких печерних храмів Каппадокії, Анатолії (сучасна Туреччина. – Ред.) та Сирії. Крім того, на стінах церкви з баптистерієм археологи виявили численні напівзатерті написи грецькою, вірменською і навіть староєврейською мовами. Нині ж старовинні графіті віднайти тут годі – натомість відразу впадають в око викарбувані написи «Харьков» та «1910». І жодної тобі охоронної таблички чи знака…
Окрім цього культового місця, на плато сьогодні можна побачити ще кілька печерних храмів. Найкраще збережений із них – так звана церква з ризницею, датована XII–XIII століттями. Загалом нині достовірно відомо, що сакральні споруди Тепе-Кермена не пустували й після занепаду міста, їх активно використовували грецькі мешканці навколишніх долин та окремі монахи-відлюдники, що підтвердив випадково знайдений науковцями надгробний напис ченця Миколая, датований XVI століттям.
Проте серед мандрівників Тепе-Кермен славиться не пам’ятками старовини і своєю «маловивченістю», а насамперед просто-таки неймовірним краєвидом, що відкривається з вершини плато. Усі, кому випала можливість зустріти тут схід чи захід сонця, не забудуть цього ніколи. «Ну що, як вам видовище? – озвався до нас самотній усміхнений турист. – Супер, чи не так? Я вже 20 років регулярно сюди навідуюся. І ви теж іще повернетеся, ось побачите. Неодмінно повернетеся… Ну що, може, коньяку?» Відмовити йому не було сили. Та й бажання, чесно кажучи, теж.
Читайте також:Під крилом грифона