Резонансна справа
Акція на підтримку вболівальника київського “Динамо” Сергія Павличенка та його батька Дмитра розпочинається близько десятої години. Біля Апеляційного суду збираються і футбольні фанати, і просто небайдужі люди. Розтягують банер “Волю Павличенкам!”. Вішають на паркан суду полотно із питанням “Судді, де ваша честь?”. Підіймають жовто-блакитні та червоно-чорні прапори.
Ця акція – далеко не перша. Щоб привернути увагу до справи Павличенків, які, на думку багатьох, не вбивали суддю, під гаслами “Свободу чесним!“ та “Сьогодні Павличенко, завтра – ти!“ на вулиці вже неодноразово виходили тисячі футбольних фанатів. Готові вони і до подальших протестів. Втім, все ж таки мають надію, що акція 1 серпня стане останньою: сьогодні Апеляційний суд Києва може скасувати рішення Голосіївського суду столиці, яким Дмитра та Сергія було визнано винними у вбивстві судді. Батьку отримав пожиттєве, син – 13 років.
Пересічних людей, навіть друзів засудженого хлопця, за паркан суду міліція не пускає. Відвідати відкрите судові засідання за наявності бажання може будь-який громадянин України. Втім, тут свої правила. “Резонансна справа, – пояснюють правоохоронці чоловіку у футболці “Волю Павличенкам”. – Тільки журналісти!”.
Журналісти, щоправда, безпосередньо до зали суду теж не потрапляють – там не можна знімати. Сидять у конференц-залі, дивляться пряму трансляцію.
Сергій Павличенко вже у “клітці”. Хлопець ходить із кута в кут. “Котра година?”, – питає охоронців, які з чогось голосно сміються. “Одиннадцята”, – відповідають хлопці. За кілька хвилин за грати заводять Дмитра Павличенка. Кілька хвилин чоловіки про щось розмовляють. Потім Сергій опускає голову та закриває її руками. Його батько перебирає папери. У залі суду – близько 20 осіб. Серед них – нардепи та громадські активісти. Деякі вдягнуті у футболки “Волю Павличенкам”.
Без свідків та понятих
Засідання, наприкінці якого суд має озвучити ухвалу, починається з дебатів. Слово бере Тетяна Шевченко, адвокат Дмитра Павличенка. За 1,5 роки розслідування справи, нагадує вона, було проведено близько 100 експертиз, які не мали суттєвого значення. Водночас, на думку адвоката, поза увагою суду залишилось багато доказів, які спростовують провину Павличенків.
На місці вбивства, нагадує адвокат, немає слідів крові Павличенків – хоча обвинувачення грунтується в тому числі й на тому, що саме під час вбивства судді Зубкова Дмитро порізав руку, наносячи удари ножем (ліву, хоча він – правша). А також поранив ножем сина – в ногу. “У Павличенків ушкоджені рука і нога, отже, це вони вбили потерпілого”, – іронізує адвокат.
Сумнівним їй здається і інший доказ – нібито знайдений на кухні у квартирі Павличенків лист паперу, на якому рукою Сергія була записана адреса вбитого судді: Голосіївська, 13. Цей аркуш не був вилучений належним чином, він просто “валявся” у матеріалах справи, зауважує захисниця. Сергія цілком могли змусити написати цю адресу своєю рукою тоді, коли хлопець під тиском зізнавався у вбивстві. Між іншим, робив він це доволі непереконливо.
Жоден зі свідків вбивства не впізнав Павличенків. “Однак суд та обвинувачення не вважають це вартою уваги обставиною“, – підкреслює Тетяна Шевченко. Один зі свідків, який нібито впізнав “вбивць”, згодом визнав – свідчив під тиском.
“Свідки, зокрема, Крутівська, якій показували фото Павличенків, не впізнали в них вбивць. Але цього у матеріалах справи немає, – перелічує адвокат. – Які докази можуть переважити покази незацікавленних осіб?”
Хіба що зізнання самого Сергія у вбивстві. Втім, справа не тільки в тому, що хлопець, за його власними словами, змушений був зізнатись у тому, чого не робив під фізичним та моральним тиском. Свідчення Павличенка-молодшого банально не узгоджуються з іншими доказами по справі. Приміром, як розповідає Сергій на відомому відео, автомобіль вони з батьком залишили зліва від будинку, на відстані близько 30 метрів. Водночас свідки розповідають, що вбивці з місця вбивства побігли прямо, а потім звернули направо – до гаражів. Туди, наліво, побіг і службовий собака. Він привів слідчих до автомобільної стоянки, де був знайдений такий самий відбиток взуття, як і на місці вбивства судді.
Не співпадають із матеріалами справи і покази Сергія щодо того, як був вдягнений його батько, і щодо того, куди були нанесені удари судді.
Абсурдною здається й історія про те, як 18-річний хлопець зняв з покійника одяг та вдягнув його на себе, бо його власний одяг нібито був у крові. За словами свідків, напали на суддю вже у ліфті. Жінка, яка не встигла забігти туди, чула з ліфту крики та хрипи. Вся підлога та двері ліфту були у крові потерпілого. Втім, його сірі штани нібито залишились чистими… Чи то сліди крові на них були менш помітними, ніж на чорних. Також, за словами свідків, молодший злочинець тікав з місця подій у чорних спортивних штанах та чорній “кенгурушці”, а не у сірих штанах судді.
Є й очевидні сліди волочіння тіла Зубкова по підлозі. Водночас Сергій Павличенко під час вимушенного зізнання розповідав, що вони з батьком несли суддю на балкон – за ноги та за плечі.
“25 хвилин – рекордно короткий термін проведення допиту, – зауважує Тетяна Шевченко. – Слідчий старанно уникає подробиць. Постійно каже: “Понятно”. Йому потрібно почути тільки що саме вони вбили Зубкова. На записі видно, що саме міліціонери ведуть Сергія до будинку, заходять попереду нього в під’їзд. А Сергій не може показати де знаходяться гаражі, до яких він нібито побіг після вбивства”.
Камеру неодноразово вимикають.
На думку обвинувачення, безперечним доказом проти Павличенків є ДНК клітини, схожі на клітини Павличенків, які були знайдені “на місці злочину”. Втім, важливо, що біологічний матеріал знайшли не там, а на речах, залишених на першому поверсі. Тетяна Шевченко визнає: це дійсно могли бути речі, якими колись користувались Павличенки. Однак принести їх туди могли й інші особи. По перше, речей занадто багато, щоб вважати, що злочинці їх випадково загубили. Приміром, серед покинутих речей була знайдена шапка. Незрозуміло, навіщо вбивцям потрібний був третій головний убір, якщо, за словами свідків, злочинці “прийшли у шапках та пішли у шапках”. Крім того, у помешканні родини Павличенків неодноразово проводились обшуки, під час яких зникали речі. Водночас безпосередньо на місці злочину жодних слідів біологічного матеріалу Павличенків виявлено не було.
Загалом, будь-які докази у цій справі викликають сумніви після зізнання одного з експертів-криміналістів у тому, що з місця злочину він ніяких речових доказів не вилучав. Просто підписав відповідний протокол, не читаючи – бо так вважав за потрібне слідчий.
Шевченко просить скасувати вирок суду та закрити справу.
Дмитро Павличенко звертає увагу суду на те, що суддя Зубков неодноразово приймав невигідні будівельним компаніям рішення. Щодо справи з прибудовою до квартири, яка нібито стала мотивом для вбивства судді Павличенками – це рішення Зубкова скасував вищий спеціалізований суд. “Навіщо мені йти на такий страшний злочин, нащо тягнути за собою 18-річного сина?”, – запитує Павличенко. Розповідає, як його у білизні забрали з дому, як він три доби провів у кайданках без їжї та води. Зауважує, що всі речові докази вилучались без понятих.
Пожиттєвий вирок Дмитро називає результатом 18-річної боротьби за свої права, за свою родину. “Справа ця не марна, – підіймає голову він. – Я завжди шанував закон, і закон мене завжди захищав”. У залі чути аплодисменти. “Тут не театр”, – відрізає суддя.
Інший захисник Павличенків підкреслює не тільки те, що Павличенків не затримали на місці злочину, там не було виявлено відбитків пальців чи слідів крові засуджених (хоча слідство стверджує, що вони були поранені), а свідки не впізнали Дмитра та Сергія. Він звертає увагу суду на те, що співробітник міліції, який виступав свідком у цій справі, казав: у своєму кабінеті він проводив із закутим у кайданки 18-річним Сергієм “чоловічу розмову”. Після неї юнак вирішив зізнатись у злочині.
Прокурорська дидактика
Іншу думку, доволі ліричну, висловлює обвинувачення. Тут довго розповідають про мітинги на підтримку Павличенків. “Жоден з виступаючих, жоден засіб масової інформації не згадав, що було вбито людину!”, – обурюється прокурор. Щоправда, про вбивство та те, кому воно могло бути вигідним, було сказано чимало…
Також, на думку прокурора, мітинги на захист засуджених – це “ніщо інше, як вплив на свідків”, які тому й не впізнають Павличенків, що “бояться за своє життя та здоров’я”. Хоча свідки не впізнавали Павличенків і тоді, коли справа ще не набула ніякого резонансу.
“Це справа про позбавлення життя людини! – знов наголошує прокурор. – Чи подумав Дмитро, що він позбавив життя свого сина?”
На дебати це не дуже схоже. Про наведені захистом нестиковки прокурор і не згадує.
“Ми ніякого відношення до цього не маємо…”, – каже Дмитро Павличенко. Сергій від останнього слова відмовляється. Суд видаляється до нарадчої кімнати, щоб вже за 15 хвилин повернутись із ухвалою: вирок залишити без змін.
Згадуються слова прокурора: “Суд не має можливості прийняти неупереджене рішення”. Заважають неупередженості мітинги, переконана вона. Але, здається, справа не в них…
“Сьогодні Павличенко, завтра – ти!”, – скандує молодь на вулиці.