23 січня виповнюється 135 років з дня народження Павла Тичини, одного з найкращих українських поетів ХХ століття. І водночас людини трагічної долі, в якій ідеологічне поступово перемогло естетичне. І відтак він став для подальших поколінь прикладом того, що тоталітарний радянський режим може вбити, не позбавивши життя, а лишивши живим символом покори і страху. Як писав Василь Стус в літературній праці «Феномен доби (сходження на Голгофу слави)»: «В історії світової літератури, мабуть, не знайдеться іншого такого прикладу, коли б поет віддав половину свого життя високій поезії, а половину — нещадній боротьбі зі своїм геніальним обдаруванням».
Втім, більшість літературознавців сходяться на тому, що винятково високу поезію він писав років шість, від геніальної першої збірки «Сонячні кларнети» (1918) до «Вітер з України» (1924). На те, що сталося потім, в еміграції у вірші «Сучасники» (1924) так озвався Євген Маланюк:
Раптом… брязнуло враз! І ридально навік розірвалось…
І бездонним проваллям дихнула порожня луна.
…від кларнета твого — пофарбована дудка зосталась.
…в окривавлений Жовтень — ясна обернулась Весна.
Тобто ця трансформація було помітна для всіх колег, які сумовито констатували, що далі вже відсоток мистецького поступово зменшувався аж до збірки «Партія веде» (1933). Цю кардинальну зміну навіть зафіксували в тогочасній епіграмі:
Тичина — славний наш поет,
Він також ходить у клозет.
Та він не сам туди іде –
Його скрізь партія веде.
Зрозуміло, це не відбулося дуже швидко, але ще в 1920 році Павло Тичина в «Антистрофі» зі збірки «Замість сонетів і октав» писав загадково-пророчо:
Грати Скрябіна тюремним наглядачам — це ще не є революція.
Орел, Тризубець, Серп і Молот… І кожне виступає як своє.
Своє ж рушниця в нас убила.
Своє на дні душі лежить.
Хіба й собі поцілувать пантофлю Папи?
В 1942 році, як зазначено в одному з агентурних зведень, наведених у книзі «Агент з ведмедиком» Едуарда Андрющенка, друг Тичини, Максим Рильський казав, що поет «пережив свій талант», а також розповідав анекдот про повільність Тичини: його попросили виступити з промовою під час поховання академіка Дмитра Граве, а він відповів: «Вибачте, я не підготувався, треба було мені сказати двома тижнями раніше».
Не один мемуарист описував безпорадність Тичини, його млявість, настрашеність і зламаність, нібито його тіло давно позбавили душі. Скажімо, Василь Стус так згадував про особисту зустріч з поетом у вище наведеній праці: «Я бачив його двічі. Перший раз — під час якоїсь наукової сесії на Кірова, 4. Запамяталось тьмяне дисципліноване фойє (на сесії був присутній якийсь урядовець дуже високого рангу). Пам’ятаю, в дверях хтось довго, навіть неделікатне довго комусь давав дорогу. Спочатку в свідомості зафіксувалось, що так робить Тичина, а вже потім — що це він і є. На ньому був сірий костюм урядовця, що дуже пасував до обличчя, хоч саме обличчя роздивився пізніше, вже сидячи в залі засідань. Пам’ятаю побожний шепіт Михайлини Коцюбинської: “Які в нього тонкі риси, обличчя справжнього поета”. Але все це я вже бачив раніше — і тьмяний вестибюль, і цей зал, і поета, що сидів у президії. Пам’ятаю, Тичина сказав кілька слів — досить невлад. Було враження, що до нього особливе ставлення — як до дитини або зовсім уже старої людини, якій вибачають і не таке. Був повен здивовання, що ця жива мумія розмовляє».
Під час інтерв’ю «Радіо Хартія» Ліна Костенко розповідала, що зустрічалась із Тичиною і не могла зрозуміти те, як геніальний поет зрештою став одописцем. Про це сумне явище вона тоді ж написала вірш, який починався так:
Давно створились ріки повноводні.
На картах намальована їх путь.
Хоч обміліли деякі, —
сьогодні
їх все-таки великими ще звуть.
Потім Костенко пошкодувала про свою безапеляційність, бо від близьких поета дізналася, як тепло той до неї ставився. Уже після смерті Тичини літературний критик Станіслав Тельнюк знайшов серед його паперів запис про Костенко і переказав їй: «А потім, коли не стало його, а Тельнюк працював в архівах і там ці записи Тичини знайшов і […] процитував це із записки, мовляв, як вона змогла пробитися крізь цей асфальт. І дописано: “Вона мене не розуміє”. А як я могла зрозуміти? Як я могла тоді зрозуміти? Після цього я постаралася розуміти. Багатьох розуміла, але, знову ж таки, помилилася. Декого не треба було розуміти».
Складається враження, що було два Павла Тичини: ніжний лірик і прагматик, які важко уживалися в одній людині. Найвиразніше цю його роздвоєність характеризує той факт, що він водночас був автором неофіційного гімну армії УНР («Як упав він з коня») і офіційного Гімну Української РСР («Живи, Україно, прекрасна і сильна, — / В Радянськім Союзі ти щастя знайшла…»). Знаково, що в останньому спочатку були слова «І Ленін осяяв нам путь на свободу, / І Сталін веде нас до світлих висот», які пізніше переробили на «Нас Ленін повів переможним походом / Під прапором Жовтня до світлих висот». І переписав ці рядки Микола Бажан, який, як і Максим Рильський і Володимир Сосюра, до цього був змушений написати свою «Пісню про Сталіна».
Так їм вдалося вижити в ті часи, «поцілувавши пантофлю Папи», і, певно, не нам їх засуджувати, адже ми не жили в ті часи. Та й кожен з них, зрештою, спромігся навіть в тих умовах зробити багато корисного для української культури. Дорогою ціною, Фаустівським договором з Мефістофелем. Щоб залишити, як Тичина в 1943 році, такі слова нащадкам:
Я єсть народ, якого Правди сила
ніким звойована ще не була.
Яка біда мене, яка чума косила! —
а сила знову розцвіла.