15 травня Україна відзначає 150-річчя з дня народження Павла Петровича Скоропадського. Ця персона не потребує представлення: не знають, хто це такий, лише 16% українців, а негативно ставляться до нього всього 5% (КМІС). Секрет популярності Скоропадського простий. Для більшості він борець за незалежність, один із лідерів національного руху у важкі часи визвольних змагань. Широко відомо й про те, наскільки багато зроблено за коротких сім із половиною місяців його гетьманування. Ну а для декого постать Скоропадського прочиняє двері в загублений світ української аристократії, давніх звичаїв і шляхетних традицій. Словом, місце в національному пантеоні для Павла Петровича заброньоване.
Гетьман Павло Скоропадський. Джерело: ЦДАВО
Те, що навколо особистості та вчинків останнього гетьмана ще й досі точаться суперечки, цілком нормально. Але не дуже добре, що в цих дискусіях обходять головні запитання: а в чому, власне, полягала суть проєкту Української Держави? І яке значення, окрім суто символічного, усе це має сьогодні?
Соціалістичний експеримент
Перш ніж перейти безпосередньо до Гетьманату, варто поглянути на те, що йому передувало. Коли імперія Романових розвалилася й українці вступили в боротьбу за власну державу, відразу ж постало запитання: а якою саме вона, ця держава, має бути? Як ми знаємо, керманичі УНР послідовно намагалися втілити соціалістичний проєкт. Причини популярності соціалізму в середовищі українського руху загалом відомі. Соціалізм здавався способом радикального розв’язання соціальних і водночас національних проблем. Те, що в ті часи жодної соціалістичної держави у світі не існувало, не знеохочувало, а навпаки, надихало збудувати щось прекрасне й доти небачене.
Намагаючись утілити соціалістичний проєкт, керманичі УНР мали перерозподілити власність (насамперед землю, яка в переважно аграрній Україні була головним економічним ресурсом) на користь мас, що працюють. Відповідно, це означало пограбувати експлуататорський клас. Причому їх позбавляли не лише майна, а й політичних прав, оголосивши буквально «чужинцями в краю». У теорії обіцянка дати незаможним масам те, чого вони так прагнули (землю), могла зробити їх твердими прибічниками молодої української республіки, і заради цього варто було пожертвувати симпатіями майновитого прошарку й пережити тимчасові економічні труднощі.
Читайте також: 1917-1922: Український націоналізм між соціалізмом та консерватизмом
Але розрахунок не справдився. Підтримкою власників УНР справді пожертвувала й економічні труднощі отримала, проте заручитися міцною підтримкою селянських мас не вдалося. Поки уряд республіки розробляв порядок соціалізації землі, розбещені лівою демагогією селяни стали ділити панські володіння на власний розсуд. Джин грабунку вилетів із пляшки, і загнати його назад було вкрай проблематично. До того ж у боротьбі за симпатії трудового люду доводилося конкурувати з більшовиками — ще більш вправними демагогами та значно ефективнішими маніпуляторами.
А крім того, архітектори УНР сильно помилилися стосовно національних почуттів «трудового люду». Протягом десятиліть представники народницької школи історіографії навіювали уявлення, що українська історія — це борсання широких селянсько-козацько-гайдамацьких мас, котрі боролися і проти чужинців-поневолювачів, і проти власних еліт, котрі нібито завжди стояли на боці чужинців. Це добре римувалося із соціалістичними ідеологемами класової боротьби, однак не відповідало дійсності. Якщо наша революційна інтелігенція щиро намагалася узгодити свої соціалістичні мрії з національними пориваннями, то для тогочасного представника трудового люду такої дилеми в принципі не існувало. 2 січня 1919 року Володимир Винниченко написав у своєму щоденнику так:
«З одними «мужиками», «людьми», з одними темними, затурканими селянами, які знають тільки ту землю, в якій длубаються, — трудно битися за невідоме їм, незрозуміле, ніколи не чуване. Большевика вони знають і бачать в самих собі, а нація, держава — це щось абстрактне, занадто велике».
Об’єктивна дійсність полягала в тому, що тоді головним носієм української ідентичності були якраз представники «експлуататорського класу». Так, вони були вбудовані в імперську систему, а їхня ідентичність попервах спиралася на пам’ять своєї верстви про старі права й вольності (і про те, хто саме їх забрав). Перепрочитання цього домодерного наративу, який ретранслював зокрема анонімний автор «Історії Русів», почалося ще в часи Тараса Шевченка. Але для того щоб національно-державницькими ідеями перейнялися широкі народні маси, банально забракло часу, адже все доводилося робити в умовах жорстких колоніальних обмежень.
Читайте також: Генеза українського консерватизму
Тому все сталося так, як сталося. Викинувши за межі національно-державного проєкту українські еліти, соціалісти позбавили республіку ключового стабілізаційного елементу й опинилися сам на сам із розбурханими народними масами, із якими не могли дати собі ради. Хаос наростав, і молода українська держава швидко котилася до загину.
Рятівна контрреволюція
Гетьманський переворот, що стався в ніч на 30 квітня 1918 року, був спробою зупинити зсування в прірву, перезібравши державу за іншими принципами. «Геть експерименти!» — саме таким було непроговорене гасло, під яким творилася Українська Держава під керівництвом Павла Скоропадського. Із сучасної перспективи проголошення монархії 1918 року видається екзотикою, однак тоді це була нормальна й цілком робоча модель. З-поміж держав Європи, які вступили в Першу світову війну, монархіями не були лише Франція, Швейцарія та Сан-Марино. Особу монарха вважали не менш надійною точкою збирання державності, ніж декларації виборних органів із вельми сумнівною легітимністю. До речі, Гетьманат не був і диктатурою. Уже в листопаді 1918 року гетьманський уряд почав готувати законодавство для виборів до Сейму, який у лютому 1919 року мав визначити державно-політичну модель Української Держави. Та й із відстороненими від влади керманичами УНР повелися лояльно аж до безоглядності…
Павло Скоропадський серед делегатів Всеукраїнського з’їзду хліборобів. Київ, 29 квітня 1918 року. Джерело: Центральний державний аудіовізуальний та електронний архів.
Передусім перед Скоропадським стояло нагальне завдання швидко впорядкувати хаос у державі. Гетьманці чудово розуміли, що держава — це не лише верховний орган, який штампує універсали чи грамоти, а й інституції. Ситуацію, коли Центральна Рада видає розпорядження, на які мало хто зважає або які виконує на власний розсуд, треба було швидко подолати. Тому Українська Держава швидко формувала інституційний кістяк: створювала міністерства, розбудовувала місцевий адміністративний апарат тощо. До речі, саме тоді українізація набула статусу планомірної державної політики та відповідної якості: створювали університети, наукові й мистецькі заклади, друкували підручники тощо. Причому українізація не обмежувалася тільки мовним питанням. Це був усеохопний рух до відновлення традицій: в офіційній естетиці запанувало козацьке бароко, почалася підготовка до відновлення автокефалії православної церкви, відновлювався козацький стан тощо.
Читайте також: Дух державності
Звісно, консерватизм, на засадах якого будували Українську Державу, не обмежувався встановленням монархічної форми правління та поверненням до традицій. Точкою опори гетьманської держави мав стати власник. Скасування соціалістичної політики соціалізації землі й націоналізації підприємств відразу ж справило оздоровчий економічний ефект — аж такий, що урядові навіть удалося ухвалити бездефіцитний бюджет. Проте Скоропадський і його прибічники чудово розуміли, що реальною альтернативою соціалізму є не жорстока реакціонерська політика, якої вимагали певні кола, а соціальний компроміс, зокрема в розв’язанні «клятого земельного питання».
Герб Скоропадських. Джерело: ЦДІАК
Метою гетьманців була «міцна організація великих, середніх і дрібних власницьких елементів». Відповідно до запланованої земельної реформи держава мала викуповувати землю у великих власників і перерозподіляти її через Державний земельний банк. «Мій кінцевий ідеал — бачити Україну, вкриту одними тільки дрібними, високопродуктивними, власними господарствами», — писав згодом Скоропадський. Утім, гетьман чудово розумів, що задовольнити всенародну жагу до землі в принципі неможливо, просто тому що стільки землі в Україні немає. Тому в пріоритеті був розвиток промисловості, який, на думку гетьмана, разом з аграрною реформою «здатний був видворити порядок в народних масах, що вимагають права на краще життя».
Словом, Гетьманат був спробою втілити на наших теренах модель, яка вже довела свою життєздатність та ефективність у провідних державах Західної Європи. Це була благородна спроба поставити консервативний здоровий глузд на службу українській національній справі. Але якщо Отто фон Бісмарк чи Бенджамін Дізраелі вели свої держави шляхом консервативної модернізації крізь шторми історії, то Павлу Скоропадському доводилося будувати Україну прямісінько на розпеченому жерлі вулкана, який вивергав зі свого нутра потоки лави.
Читайте також: Суть консерватизму
Історичні обставини тоді склалися для нас трагічно. По-перше, Україна не мала надійних союзників, які б допомогли нам випростатися з обіймів імперії. Німеччина, чиї інтереси в певний період збігалися з нашими самостійницькими прагненнями, програла війну, а держави Антанти зробили ставку на відновлення «білої» Російської імперії. Тож Україна врешті опинилася на самоті. А по-друге, навіть скромні національні сили не вдавалося консолідувати. Це також мало об’єктивні історичні причини. Після перебування в лещатах імперії наше суспільство було настільки травмоване, що в часи визвольних змагань усе раціональне й помірковане програвало всьому демагогічному й радикальному. Та ж таки народна одержимість землею, якою спекулювали ліві, стала прямим наслідком того, що імперія десятки років зволікала з реальним розв’язанням аграрного питання. Коли 1917 року пружина невдоволення розтягнулася, про конструктивні рішення та довгострокові стратегії маси не хотіли навіть чути. З тих самих причин національно-державницька свідомість була притаманна лише досить вузьким прошаркам еліт та інтелігенції. На який ще результат можна розраховувати, коли імперія століттями провадила політику тотальної асиміляції українців аж до повного стирання ідентичності? На тлі цих обставин будь-які помилки лідерів визвольних змагань (а помилок припускались усі) є другорядними чинниками нашої поразки.
Стратегія здорового глузду
Зараз ми знову ведемо визвольні змагання, і тепер наші шанси перемогти на порядок вищі. Маємо могутніх союзників, боєздатну армію, сформовану націю. Усе має такий вигляд, що українська держава пройде випробування великою війною та посяде гідне місце у світі. Але існує реальна загроза змарнувати наш історичний шанс. Єдиний спосіб відвернути її — перейти від безсистемного борсання до реалізації національної стратегії здорового глузду — тієї самої, яку почав було втілювати Павло Скоропадський із прибічниками.
Павло Скоропадський серед офіцерів і солдат в часи Першої світової війни. Джерело: ЦДІАК
Але про які саме пріоритети йдеться?
Інституції важливі. Західні опініонмейкери, які роками розповідали про «страшну українську корупцію», із подивом виявили, що зі всіма своїми недоліками наша держава витримала краштест повномасштабного вторгнення. Проте «не загинути» й «мати ресурс для прискореного відновлення та розвитку» — це різні ступені якості держави. Довгий час в українському суспільстві домінувала примітивна парадигма мислення, у якій кадри вирішують усе. Однак річ не лише в якості кадрів, а й у стійкості та ефективності інституцій. Тому що лише інституції дозволяють реалізовувати довгострокові політики, без яких держава здатна тільки реагувати на ситуативні подразники. 24 лютого 2022 року епоха легковажності закінчилась.
Фундамент ідентичності. Досягнення попередніх років у сферах, що стосуються деколонізації, важко переоцінити. Проте звільнення від колоніального спадку ще тільки починається. Перейменування вулиць і демонтаж певних пам’ятників самі собою ще не творять ідентичності. Битва за її змістовне наповнення тільки починається. І тут важливо не піддатися спокусі оголосити себе молодою нацією, історія якої почалася чи то 1991-го, чи то 2014-го. Коріння нашої національної ідентичності лежить у традиційних практиках, які відтворювалися на наших теренах протягом століть — саме звідти походить наш демократизм, громадянське суспільство, самоврядність. Віднайдення цього фундаменту, цієї цивілізаційної тяглості й становить справжній сенс деколонізації. Але драйверами цього процесу мають бути не окремі ентузіасти-подвижники, а ті ж таки державні інституції, насамперед культурні та освітні.
Опора на власника. Казати сьогодні про реальну загрозу соціалізму для України безсенсово, адже її наразі не існує. Однак ми на десятиліття застрягли в стані переходу від планової радянської економіки до ринку. Породженням і одночасно головним бенефіціаром штучного затягування реформ стали олігархічні еліти, які користають із доступу до національних ресурсів. Побічним продуктом такої ситуації стала люмпенізація суспільства та вкрай повільний розвиток малого, середнього й навіть великого неолігархічного бізнесу. В основі політичної легалізації такої економічної моделі лежав перерозподіл: широким верствам надавали мізерне утримання, а іншим — можливість долучитися до паразитування на національному багатстві, обсяг якого невпинно скорочувався. Українська економіка зможе відштовхнутися від дна лише тоді, коли внаслідок реальної деолігархізації та ефективних реформ будуть розблоковані можливості для справді вільного підприємництва, швидкого зростання прошарку власників. І саме так можливо перейти від логіки перерозподілу до логіки багатіння.
Читайте також: У чому суть поточного історичного моменту і як нам уникнути катастрофи
Назагал ідеться про те, щоб застосувати в Україні рішення, що вже довели свою ефективність, зокрема в державах, які ми зараз маємо щастя називати союзниками та партнерами. Ідеться про перемогу здорового глузду над популізмом і мрійництвом. На жаль, Павлу Скоропадському випало діяти в умовах, коли перспективи успіху були примарними. Але тим прикріше буде змарнувати наш шанс сьогодні, коли обставини нарешті складаються на нашу користь.