У. Т.: Павле Івановичу, ви навчалися мистецтва хорового диригування в Київській консерваторії, коли там викладали Левко Ревуцький, Борис Лятошинський, Григорій Верьовка. Якими були часи вашого студентства?
– 1930-го я закінчив семирічку й, може, так і лишився б працювати в колгоспі. Мій двоюрідний брат Степан Білянський співав у хорі під керівництвом Миколи Леонтовича. Після вчителювання він вступив у Музично-драматичний інститут у Києві. А мій дядько Сергій Юхимович Могилівський просив його хоч якось організувати мені допомогу, щоб я вступив до київської музичної школи, точніше технікуму. Тодішні абітурієнти цього навчального закладу були поголовно російськомовні, а я російською не говорив узагалі. Паралельно з навчанням мені довелося підробляти, бо часи були важкі, йшов 1932/33 рік, почався Голодомор. На іспити до консерваторії я випадково захопив із собою поголосники народних українських пісень, які зробив для хору в Чорнобилі. Консерваторський хор тоді очолював Григорій Гурійович Верьовка, і своїм студентам, які мали наступного року керувати хористами, він щоразу давав завдання розписати нотні партії творів. Трапилося так, що жоден із них цього не зробив. А я мав із собою вже готові, розписані для кожного голосу ноти «Щедрика» Леонтовича. Отож і запропонував їх Верьовці. Він буркнув: «Ваші ноти – ви й диригуйте!» Таким чином, я став диригувати хором не із третього, як буває зазвичай, а з першого курсу й керував ним на прохання Верьовки на концерті, присвяченому 50-річчю Київської консерваторії. Коли навчався на третьому, то саме відбувся конкурс між консерваторськими хормейстерами, в якому могли брати участь старшокурсники. Мене теж попросили долучитися. Особливо я ні на що не розраховував і коли спустився зі сцени, то пішов додому, допоки тривало таємне голосування журі. А наступного дня виявилося, що здобув першу премію. Дали 300 крб, які я не проїв, а купив перший патефон, щоб якась пам’ять лишилась, і всі платівки опери «Євгеній Онєгін» Пєтра Чайковского.
Читайте також: Ігор Закус: «Під впливом етніки може народитися український джаз»
Консерваторію закінчив 18 червня 1941 року, за три дні до початку війни. За розподілом мене призначили диригентом хорової капели «Думка» в поміч Олександру Сороці. Потрапив я і до списків на евакуацію, але вже 7 липня був призваний до армії. Навчався в кулеметній роті ППО Військово-морського флоту СРСР в місті Енгельс на Волзі й там вирішив не долучатися до якоїсь самодіяльності, того ж таки хору. Для мене то не був час пісень. Але командир училища переконав: співати треба навіть в окопах. Потім з огляду на обставини довелося створювати Ансамбль пісні і танцю Північно-Тихоокеанської флотилії і керувати ним.
У. Т.: Після війни за рекомендацією свої учителів Левка Ревуцького та Григорія Верьовки ви потрапили до Львова, де понад 15 років керували хором «Трембіта». Як вдалося не лише знайти спільну мову із львів’янами, котрі пережили приєднання до СРСР, а й перетворити обласний хор на Державну академічну хорову капелу, здатну виконувати світову класику?
– 1947 року мене призначили керувати хоровим колективом, який ви згадали. Доти це робив Микола Колесса, унікальна людина – диригент, український симфонічний і хоровий композитор. Знаєте, він був дуже пунктуальний і точний у всіх справах, навіть житейських. Цікаво він мене познайомив із хором. Вийшов наперед і сказав: «Оце я вам набрид, і ви мені набридли. Я іду. Приїхав Павло Іванович із Києва – він тепер керуватиме». Знайомство почалося не зі слів, а зі співу. І після першої-таки композиції хористи мені дружно зааплодували. Тоді я відчув, що мене, східняка, прийняли, що я вже не чужий. Тоді у «Трембіті» виступали місцеві люди, і серед них не було жодної особи з вищою або середньою музичною освітою. Всі співали в церквах, ноти знали й голоси мали добрі. Були в мене два помічники: Володимир Василевич і Євген Вахняк.
Історія «Трембіти» склалася не найлегшим чином під час війни. На її початку колектив гастролював аж у Казахстані, повернутися до Львова не міг. Тоді ж таки створили військову частину з вихідців із Західної України, і всі баси й тенори туди вступили. Згодом цей підрозділ опинивсь аж в Ірані. Хористам «Трембіти» радянська влада всипала по 10 років тюрем. Вони повернулися додому, прийшли до мене із проханням узяти їх до хору. А час був такий, що й говорити, й робити це було небезпечно, бо ж Сталін іще був живий. Але я їх узяв назад.
Читайте також: Вахтанґ Кікабідзе: «Схиляю голову перед Майданом»
1951 року в Москві відбувалися українські дні мистецтва та культури. Усі найбільші наші хори, зокрема і «Трембіта», попрямували до радянської столиці. За кілька днів до виїзду мене викликали в КГБ й заборонили брати до Москви тих хористів, що відбули тюремне покарання. Я нікому нічого не сказав, і хор вирушив на гастролі в повному складі. У Києві мене знову викликали й почали знову трусити щодо тих співаків. Я наполягав на тому, що коли їх не буде, то немає чого взагалі їхати, бо нікому виступати. Не було часу думати особливо: я взяв цих людей під особисту відповідальність, під свій підпис.
Це був мій перший візит до Москви. А концерт наш мав відбуватися у Большому театрі, де є окремі виходи для артистів і для глядачів, зокрема високопоставлених осіб. Я ішов на концерт і обрав не той вхід. І тут повз мене, метрів за 15, проїжджає цілий кортеж автомобілів. Із машин вийшли Сталін, Ворошилов, Молотов. Я зупинився. Сталін, коли побачив мене, кивнув головою – ніби привітався.
Кожен артист на сцені тоді хотів побачити Сталіна. Але це зробити було нелегко: той сидів у другому ряду урядової ложі, спершись на спинку стільця поперед себе. «Трембіті» на концерті доручили виконати три твори: «Зустріч на стерні» львівського композитора Кос-Анатольського, «Соловушку» Чайковского, українську народну пісню «Сусідка». Коли заспівали останню композицію, Сталін голосно крикнув «браво!». Мені після того концерту присвоїли орден Трудового червоного прапора і звання заслуженого діяча культури.
У. Т.: Ви згадали, що після демобілізації зі служби на флоті повернулися до роботи в капелі «Думка». Але реально очолили її лише в середині 1960-х. Чому від самих початків не вдалося закріпитись у цьому хоровому колективі?
– Хормейстер Олександр Сорока не дозволяв мені диригувати хором. Я акуратно приходив на роботу і спостерігав, як він працює з «Думкою». Після остаточного приєднання Західної України туди з гастролями послали й мою капелу, щоб показати співоче мистецтво. Тоді я вперше потрапив до Львова. Це був разючий контраст із селами, зі звичними мені халупами під соломою. А перед концертом у Станіславі (нинішньому Івано-Франківську) мені дозволили диригувати концертом у тамтешній філармонії. Нервував я сильно, бо на той час «Думка» була потужним хором, не те, що зараз. Це ж величезна відповідальність! Але відмовлятися не випадало.
Концерт мав успіх, хоча я молодий був, коли диригував – розмахався сильно. Опісля підійшла до мене солістка-сопрано й різко так сказала: «Це вам не палуба корабля! Це капела «Думка»!» Вона перша мені показала, як має триматися диригент. Пам’ятав про це все життя: коли керував не лише «Думкою», а й «Трембітою» та хором Київської консерваторії. Справді, головним хормейстером «Думки» я став уже в середині 1960-х, після смерті Олександра Сороки.
У. Т.: Вашими зусиллями мистецтво хорового співу в Україні піднялося на світовий професійний рівень. Як ви це зробили? Що спонукало змінити усталену практику?
– На наших концертах бував Алєксандр Свєшніков, авторитетний диригент, який керував Державним російським хором. Він підійшов до мене і сказав: «У вас гарний колектив, чудові голоси, але чому ви досі співаєте в супроводі рояля? Такий хор може співати а капела». Але звичка – друга натура людини. Перед тим усі хорові твори розучували в супроводі фортеп’яно. Саме в той час тільки-но з’явився камертон. Використання такого приладу ще не означає, що ти майстер, який уміє працювати не лише з темпорованим, а й із натуральним ладом. Навчитися співати по-новому коштувало «Трембіті» трохи часу. Після цього ми вже могли виконувати всі великі форми.
Читайте також: Музичні анархістки
Одного разу наша капела поїхала до Вірменії на гастролі й там із місцевою республіканською та із симфонічним оркестром мала проспівати «Реквієм» Верді. А диригувати повинен був випускник Паризької консерваторії Оґанес Чекіджян. Він перший мені показав, як спарений хор може співати без капельмейстера, а капела. «Такий хор, що співає акапельно, – сказав, – є лише в Парижі». По смерті Олександра Сороки, вже ставши головним хормейстером «Думки», я прищепив досвід, здобутий «Трембітою», і там. Потім навчив так співати й хор Київської консерваторії. Саме акапельно хор під моїм керівництвом виступав разом із симфонічним оркестром під керівництвом Натана Рахліна.
У. Т.: Тобто Натан Рахлін окрім симфонічної музики ще й хоровим співом цікавився?
– Рахлін був головним керівником симфонічного оркестру Київської філармонії, і здавалося, що він майже недосяжний. У нього була унікальна манера диригування – не від плеча, як у всіх, а кистю. Під час репетиції він міг одним порухом палички зробити так, що оркестр моментально змінював гучність. Коли його відправили до Казані керувати тамтешнім симфонічним оркестром, якогось року ми водночас гастролювали в Москві, давали спільний концерт у тамтешній консерваторії. І от раптом із-за куліс Натан Рахлін вийшов мені назустріч і каже: «Ти явно в мене навчався диригувати!» Вельми може бути, що і в нього я щось запозичив із цієї техніки.
У. Т.: Ви були знайомі й трудилися не лише з Натаном Рахліним, а й із Борисом Гмирею, Степаном Турчаком та багатьма іншими. Як це було?
– Коли я працював у «Трембіті», то на репетиції приходили молоді люди. Я ніколи не питав їх, звідкіля вони. Очевидно, то були студенти хорового факультету консерваторії. Ставши керівником Київської філармонії, Турчак розповів, що студентом часто навідувався на мої репетиції. Він був диригентом від природи, видатним симфоністом. Наука дає багато, але ще більше – природа. Людина без таланту видатним диригентом не стане. І музикантом теж.
Мені дуже подобалося, як чисто співає Борис Гмиря. Я ставив і ставлю його високо, і так само, як із Натаном Рахліним, мені хотілося з ним познайомитися. Запізналися ми на похороні однієї із солісток «Думки»: Гмиря запропонував щось заспівати разом із капелою, а я нею тоді диригував.
Наступного дня ми сиділи за роялем у його квартирі в хрещатицькому Пасажі й підбирали репертуар для баса й хору. Виявилося, таких творів на той час в Україні не було. Після того довелося замовляти обробки найпопулярніших українських пісень, як-от «Де ти бродиш, моя доле», для баса з хором. Ми з Борисом Гмирею дали кілька концертів у київській філармонії, а потім він запропонував записати всі ці твори на платівку в Москві. Кілька днів потому приїхав тенор Іван Козловський, який дружив із Максимом Рильським. Він попросив, щоб «Думка» заспівала разом із ним одну з пісень на слова поета. Буквально за лічені дні ми цей хоровий твір розучили й виконували, зокрема, на великому концерті в Жовтневому палаці. Тоді я звернув увагу, що коли Козловський виходив на сцену, то він на кришку рояля поклав монетку, 20 радянських копійок. Мав таку специфічну звичку, робив так завжди. Саме з його ініціативи ми зробили записи у студії українського радіо, зокрема славнозвісної російської пісні «Вечерний звон» – разом із «Думкою». Ця фонограма має буди десь у вітчизняних радіоархівах, щоправда, мало хто про це знає. Саме тоді Козловський довідався про наш із Гмирею задум вирушити до Москви й записати платівку творів на слова Тараса Шевченка. «А я теж прийду! І зі мною теж запишете», – демонстративно заявив він.
Читайте також: У пошуках мелосу
І от стоїмо в радянській столиці у студії грамзапису, «Думка» проводить репетиції. А це був уже той час, коли хор навчився співу а капела. І тут раптом заходить до студії Козловський. Сів, а ми продовжуємо. І раптом йому здалося, що без підтримки рояля хор довго співати не може. Він вирішив трошки покепкувати зі свого друга Бориса Гмирі. «Маестро, а перевірте-но тональність», – звернувся до мене. Я подумав, що співає хор, можливо, трошки не в лад, з’їхав із тональності. Підходжу до рояля, перевіряю тональність – нікуди хор не з’їхав! А Гмиря отак раз – і показав Козловському язика.
У. Т.: Із чого складався репертуар українських хорів, якими ви керували? Які твори за радянського часу були заборонені до виконання?
– Ну, ота сама пісня «Чуєш, брате мій…» була під забороною. У Львові склалася така ситуація, що коли відзначали один із днів народження Тараса Шевченка, то три доби підряд у філармонії відбувалися наші концерти, які збирали аншлаги. До нас на репетиції приходили такі композитори, як Анатолій Кос-Анатольський, Євген Козак, Станіслав Людкевич, бо ми виконували його кантати «Кавказ» і «Заповіт». Хор мав цілу програму, складену із творів львівських авторів, котрі таким чином стали відомими. Ще «Трембіта» дістала величезну догану від тодішньої львівської влади, бо одного разу на похороні колеги на цвинтарі хористи, які всі починали співати по церквах і знали всі молитви, їх виконали. Потім довго мене вимучували, чого це раптом хор собі таке дозволив. Я відмахнувся: мовляв, ніякої крамоли в цьому немає, а співали для спорту. Хори, котрими я керував, виконували як твори українців, зокрема Бортнянського, Березовського, Кошиця, так і світову класику: Верді, Скрябіна, Чайковского, Моцарта та ін.
У. Т.: Як ви оцінюєте сучасний стан вітчизняного професійного хорового співу, адже й капела «Думка», й хор «Трембіта» існують досі?
– Нині українське хорове мистецтво на найнижчому рівні масового співу, самодіяльності. А за моїх часів робилося все, щоб хори були на найвищому, європейському. Було тоді щось, що можна було й за кордоном показувати, не ганьбитися. Навіть нині я раз чи двічі на місяць виходжу слухати консерваторський хор. Більш ніж годину не витримую: не співають, а кричать, не потрапляють у ноти. Хор повинен мати натуральний лад, глибоку внутрішню інтонацію. Зробити таке можуть лише ті диригенти, які на цьому розуміються. Живемо в період, коли таким мистецтвом практично ніхто не цікавиться. Я був студентом відразу після Голодомору, і часи тоді були важкі, але навіть закордонні хори до України приїжджали. Зараз цього немає.
Пам’ятаю, як приїхав одного разу зі США хор під керівництвом Роберта Шоу. Як співають українські та радянські хори, я знав, але мені було цікаво, у чому секрет американських хористів, тож я вирішив із цим диригентом зустрітися. Ті, хто чув про мій задум, усіляко мене перепиняли запитаннями: навіщо це треба. Сказав прямо: про політику з американцем не говоритиму. Від Роберта Шоу я довідався, що його хор не вдається до заучування творів, як це було в нас, а відбирає найкращих співаків свого континенту, професіоналів, котрі все можуть зробити самі, й керує ними як злагодженим симфонічним оркестром. Ось чого мені хотілося для українських хорів.
Читайте також: ILLARIA: “Українське може бути тільки україномовним”
Знаєте, навіть президентам та іншим високопосадовцям треба показувати мистецтво, бо це підносить державу. Часом думаю, що в нас є історики й теоретики музики, люди з музичним слухом, здатні оцінити чистоту звучання, а музичної критики практично немає. Медіа про це не говорять. Нікому показати українцям, у чому різниця між високим професійним мистецтвом та масовим.
У. Т.: І насамкінець кілька слів про ваших учнів…
– За ті 50 років, упродовж яких я працював із різними хорами й навчав, із них вийшла більш ніж тисяча хорових диригентів. Дехто досі співає в «Думці» й ще в багатьох місцях. Коли я вчився, на консерваторському курсі було 4 особи, нині – 25. До останнього часу я ходив у консерваторію дивитись, як диригують молоді хормейстери, як вони проводять репетиції, і, якщо хор не потрапляв у ноти, підказував, як зробити, щоб результат був добрий. Хор має співати, а не кричати, і на це я також звертав увагу тих, кого навчав хормейстерської справи. Але це подобалося не всім. Критики бояться.
Біографічна нота:
Павло Іванович Муравський – видатний український хоровий диригент і педагог, народний артист України, лауреат Шевченківської премії. Професор Національної музичної академії імені П.І. Чайковського, почесний академік Академії мистецтв, Герой України. Від 1947 року керував львівським хором «Трембіта». У 1964–1969-му – художній керівник і головний диригент Державної заслуженої академічної хорової капели «Думка». Із 1969-го очолював хор студентів диригентсько-хорового факультету Київської консерваторії. 1971 року дістав звання її професора.