Ким був Федір Якименко і яким є його внесок до світової музичної культури?
— Про багатьох митців ми знаємо давно й чимало — зокрема про Лисенка, Леонтовича чи Ревуцького. Натомість Якименко з різних причин виявився викресленим із музичного світу України. Насамперед я полічив, що на території України він прожив не більш ніж 15 років зі своїх 68. Від народження й до 10-річного віку митець мешкав у Харкові, а від 30 й до 35 років він там само викладав. Якименко народився в 1876 році в передмісті Харкова, у селі Піски, а в 10 років його відібрали до співочої капели в Петербурзі. Тоді з України забирали багатьох талановитих дітей, які згодом ставали вже не українськими митцями — їх поглинала імперія. До речі, у каталозі бібліотеки в Харкові Федір Якименко зазначений як російський композитор. Той перелік уклали ще на друкарській машинці та з багатьох причин він потребує перегляду. Згодом Якименко опинився в Тіфлісі (сучасне місто Тбілісі), де керував музичним училищем, із 1903-го до 1906 року подорожував Європою. Одним із близьких друзів Якименка був французький астроном Каміль Фламмаріон, і в 1904 році Якименко став членом Астрономічного товариства Франції. Згодом він повернувся до рідного Харкова, опісля також жив у Москві та Петербурзі, а в 1924 році переїхав до Праги.
Якименко не прийняв більшовицький заколот?
— Ні, не прийняв, тому його творчість довго залишалася невідомою в Україні. До Праги Якименка запросив Микита Шаповал — викладати у щойно створеному педагогічному інституті Драгоманова. Він одразу став деканом музичного відділу. У Празі композитор прожив трохи більш ніж два роки. То був плідний період, але через проблеми зі здоров’ям Якименко переїхав до Ніцци, де краще повітря. Останні 18 років його життя пов’язані з Францією, він жив між Ніццою та Парижем. Повернемося до питання, чий це митець: український, російський чи загальноєвропейський? Живучи поза межами України, Якименко у своїй свідомості зумів синтезувати елементи науки, філософії та астрономії, тож його музика не мала такого чітко визначеного національного колориту, як, скажімо, в Миколи Лисенка. Якименко був дуже самобутнім. Перші музикознавчі роботи про нього з’явилися в Україні наприкінці 1980-х років. Зокрема, невеличку замальовку про композитора в 1988 році видала Тамара Булат, через 43 роки після його смерті.
Читайте також: Ілля Разумейко: «За відсутності творчої свободи композитори не можуть створювати якісний мистецький продукт»
Після відновлення незалежності інтерес до творчості Якименка зріс. Стало відомо, що він — рідний старший брат того самого Якова Степового, якого всі знають і цінують. Яків також молодим виїхав до Петербурга, Федір йому там багато зміг допомогти. До 1918 року Якименко не звертався до національних тем, але від початку Визвольних змагань у Петербурзі утворилося Українське літературно-наукове товариство. Якименка почали запрошувати на концерти цієї структури, також там обговорювали педагогічні потреби українського суспільства і брак опрацьованих українських мелодій. Він зрозумів, що саме в українському векторі потрібно багато чого зробити. Якименко цим дуже перейнявся, і коли в 1918 році влітку приїхав до Києва, то почав давати концерти української музики, виступав уже як виконавець. Він тоді поділився інформацією, що опрацював 75 українських народних пісень. Пізніше вони ввійшли до видання «30 народних мелодій для хору». Згодом, уже у Франції, він підготував іще одну збірку: «40 українських народних мелодій».
Чи відомо, де зараз та збірка?
— Ні, не відомо. Знаю, що він також опрацьовував пісні з Карпатської України. Відтоді Якименко поставав як національно спрямований композитор. Уже коли приїхав до Праги й потрапив до Українського педагогічного інституту імені Драгоманова, то опинився в українському середовищі. Там він іще чіткіше усвідомив брак національного матеріалу для педагогічних цілей і концертів. Освіту мав серйозну: навчався в петербурзькій консерваторії в Римського-Корсакова, Лядова, Балакірева і справді був майстерним композитором. У Чехії Якименко почав писати інструментальні твори на українські теми: «Шість українських поем для фортепіано», «Три п’єси на українські теми», «Tableaux ukrainiens», романси й пісні на слова Шевченка й Олеся… Я ще не з усіма ними ознайомився по нотах, але ці твори видано, вони є в бібліотеках.
Наскільки та частина спадщини Якименка, що зберігається за кордоном, доступна для українських музикантів? Зокрема твори, що перебувають у Національній бібліотеці Франції?
— Українські музиканти дуже обмежені в доступі. Після виїзду з України, тоді — з території Російської імперії, Якименко переважно працював із видавництвом Alfonse Leduc. Саме там у 1920-х — на початку 1930-х було видано чимало його творів. Але більшість із них зберігаються в рукописах. Донедавна в музикознавчій літературі писали: «На жаль, архів Федора Якименка втрачений». Але потім стало відомо, що частину архіву викупив Євген Деслав, а далі той архів потрапив до Швейцарії… Думаю, ідеться саме про рукописи, що зберігаються в Національній бібліотеці Франції. Це десь до сотні творів, якісь із них незакінчені. Авторські права діють 70 років, а після смерті Якименка минуло вже 75. Теоретично можна звернутися по цей архів.
Нещодавно я дивився перелік петербурзької та московської бібліотек, там вдалося зробити копії нот, яких немає в Національній бібліотеці Вернадського в Києві. Моя ціль полягає в такому. Ми можемо судити про будь-якого митця лише за його спадщиною. Якщо маємо в доступі якихось 25–30 % творів, то не можемо говорити про нього сповна. Отже, щоб зрозуміти й оцінити постать Якименка, потрібно буде звертатися не лише до паризької, а й до німецьких бібліотек, бо твори композитора також видавали в Лейпцигу. Є чим доповнити колекцію. У Парижі, зокрема, зберігається більшість творів, за якими ми можемо зрозуміти, що Якименко — саме український композитор: у каталозі бачимо понад 20 найменувань із виразно українськими назвами: «На хвилях Дніпра», «Українська ніч». Напевне, приватно можна замовити копії нот, щоб виконати твори на концертах. Але що робити з популяризацією? Мабуть, основне завдання, яке варто собі поставити до 150-річчя Якименка, що буде за п’ять років, — це здобути права й видати ці ноти. І робити це слід на державному рівні.
Що відомо про останній, французький період життя композитора?
— Відомо, що коли Якименко приїхав до Франції, то спочатку жив у Ніцці, потім його запросили на посаду професора по класу фортепіано до Conservatoire Normal Russe в Парижі, а з 1932 року він був віцедиректором цього навчального закладу. Приблизно в 1937 році композитор знову повернувся до Ніцци через проблеми зі здоров’ям. Там він і жив до раптової смерті 3 січня 1945 року в Парижі. Якось під час війни йому допомагали українці, які також опинилися за кордоном. Про це свідчать два листи Євгена Деслава до Євгена Бачинського. Один із них написано в 1941 році: «Наш відомий композитор Якименко, що мешкає зараз у Ніцці, у жахливому стані. Людина голодує, але попри злидні він написав 40 гармонізацій українських народних мелодій для хору та шість українських п’єс для оркестру… Я допоміг йому та зорганізую поміч серед місцевих українців».
Читайте також: Юлія Федів: «Культурні події повинні мати два виміри — віртуальний і реальний»
Дуже важливе зауваження: музика Якименка 1920-х — початку 1930-х років, його твори саме на українські теми («Листопад», «Гречаники», «Мак-Степ», «Гуцулка», «Бандурист», «Весілля» тощо) почали звучати на радіо. Очевидно, то були живі концерти. Я знайшов відповідні документи в каталозі французької бібліотеки, там є відгалуження із назвою Gallica. У ньому викладено в загальний доступ багато газетних архівів. Я опрацював близько 15 публікацій із прізвищем Якименка. Так ось, там подано анонси радіопередач і концертів. Його музика трапляється досить часто: у 1926 році — у серпні, у 1927-му — у травні, у 1929-му — 5 разів, у 1930 році — 5 разів. Відомо навіть, що мелодії Якименка були використані в німому кіно, але він про це не знав і його дозволу ніхто не запитував. На локальному рівні ситуацію, напевно, можна порівняти з хором Кошиця. То був дипломатичний крок для тодішнього уряду Петлюри: хор їздив по світу й показував Україну. А Якименкові твори у Франції звучали не лише на концертах, а й по радіо. У цьому його роль досить значна, бо він популяризував українську культуру. Я маю ноти цих творів, і вони особливі. Твори не є формально українськими, як часто можна почути: наприклад, узяли танець чи пісню й додали кілька гармоній. У Якименка відчувається високий композиторський професіоналізм, але також — тепло, щирість. Якщо це танок, то він із різними «викрутасами» і справді звучить дуже цікаво. Щоб увести Якименка до українського культурного простору, насамперед потрібно вивчити по документах другу половину його життя. Це дуже збагатить українську культуру.
Наскільки нині досліджений цей зарубіжний період життя Якименка?
— Іще на початку 2000-х у статті російської музикознавиці було написано: «Ми нічого не можемо сказати про життя композитора з 1936 по 1945 рік». Через 20 років я можу повідомити, що дещо ми дізналися. Принаймні знаємо, де шукати його архів. Дуже цікаво, що в паризькій бібліотеці, де зберігаються рукописи Якименка, є також детальний опис кожної збірки. На багатьох із них написано французькою: «Відредаговано та підготовлено до друку». На цей період належить багато листів Якименка: або до нього, або його до видавців. Думаю, якщо перечитати це листування, знаючи, що він викладав у консерваторії, де мусять зберігатися анонси концертів та інша адміністративна інформація, відновити його творчий шлях реально. Але цим потрібно детально займатися. Є дослідники, які цікавляться не так музикою Якименка, а більше його біографією, особливо французького періоду життя. Це Наталя Набокова, викладачка французької та англійської мови в Київській музичній академії, вона певний час жила в Парижі. Ще в 2016 році ми обоє виступали на конференції, присвяченій пам’яті Якименка. Моє велике бажання — це максимально зібрати його нотний архів і зробити записи.
Читайте також: Дар'я Онищенко: "Нам треба бути дуже обережними і чутливими до такої речі, як патріотизм"
Як давно ви досліджуєте творчий спадок Якименка?
— Коли завершуєш навчання в музичній академії, то в магістратурі треба писати наукову роботу. Я тоді обрав невідому тему, щоб не писати, наприклад, у десятитисячний раз про Баха. Мені було цікаво зробити щось корисне для української культури. Коли я взявся до теми, то не знайшов навіть записів творів Якименка, окрім кількох, зроблених в останнє десятиліття. Вирішив узятися до нот, які тоді були доступними. Музика дуже незвична, часто спрямована до зірок, до небесних сфер і нереальних картин природи — це було цікаво. Спочатку я хотів писати про двох братів Якименків: Якова й Федора, але потім обмежив своє дослідження фортепіанною творчістю Федора Якименка. Захистивши магістерську і вступивши до виконавської аспірантури, у 2016 році я вже підготував сольний концерт із творів цього композитора. Узагалі самі ноти — це не більш ніж набір знаків. Лише в руках виконавця вони оживляють емоції та світовідчуття автора. Ця музика мене приваблює дедалі більше. Близько року тому, коли в мене народився син, я запланував вивчити дитячу програму з творів Якименка. Серед музики для дітей обрав п’ять циклів, із якими поступово збираюся ознайомлювати публіку. Цього року виповнюється 145 років від дня народження митця. Такі неординарні особистості варті нашої подяки. Якименко «загубився» в публічному просторі лише тому, що він недостатньо досліджений. Вважаю, його треба зробити брендом української культури.
—————————
Павло Лисий. Народився 1991 року в селі Дзензелівка, на Черкащині. З 2009 року — студент кафедри спеціального фортепіано №1 Національної музичної академії України імені Петра Чайковського (клас професорки Алли Кащенко). У 2014 році закінчив магістратуру, а в 2017-му — асистентуру (стажування). У 2010 році став співзасновником щорічного фестивалю «Дзензелівські вечори класичної музики», що за вісім років організував близько 50 концертів молодих музикантів із України та з-за кордону. Лауреат ІІ дитячого музичного конкурсу пам’яті Петра Чайковського (м. Кам’янка, 2004, ІІІ премія), ІХ Всеукраїнського конкурсу-фестивалю «Нейгаузівські музичні зустрічі» (м. Кіровоград, 2008, ІІІ премія), Міжнародного конкурсу молодих виконавців «Мистецтво ХХІ століття» (м. Ворзель, 2011, І премія), І Міжнародного конкурсу піаністів «Ville de Gagny» (м. Ганьї (Франція), 2013, І премія). Починаючи з 2011 року виступає в різних містах України як соліст та у складі ансамблів. Неодноразово виступав в Національній філармонії України, Великому залі консерваторії. У репертуарі піаніста твори XVIII–XX століть, значну частину програми становить музика українських композиторів. У лютому 2018 року вдосконалював виконавську майстерність на міжнародних майстер-курсах на молодіжному форумі «Bieszczady bez granic» (м. Санок, Польща). У квітні 2018 року взяв участь у «Concours-festival répertoire pianistique moderne» у Парижі, де отримав спеціальний диплом за популяризацію музики Федора Якименка. Стипендіат Ваґнерівського товариства 2018 року (м. Байройт, Німеччина).