Павло Гудімов не потребує зайвих представлень. Провідний український галерист і арт-куратор, чия «Я Галерея» стала одним із символів незалежного сучасного мистецтва за 10 років свого існування, є визнаним авторитетом в українській культурі. Окрім того, він був серед творців класичного складу гурту № 1 української музики – «Океану Ельзи», який торік у грудні влаштував вікопомний концерт на Майдані, що став одним із визначальних і поворотних моментів усієї революції. Тиждень спробував разом зі своїм співрозмовником проаналізувати, яке місце повинна посідати культура в такі буремні часи, як зараз.
У. Т.: Нині, фактично у воєнний час, як мають реагувати митці? Бути бійцями ідеологічного фронту як у Росії чи, навпаки, все-таки нагадувати людям про прекрасне?
– Зараз ми бачимо, що люди культури по обидва боки кордону як ніколи активно висловлюють свою позицію у зв’язку з подіями. Дуже часто це призводить до глибокого обурення, особливо коли якісь листи на підтримку не народного руху, а конкретного політика, тим більше Путіна, підписують люди на кшталт Юрія Башмета (відомий музикант, родом зі Львова, що підписав звернення на підтримку президента РФ. – Ред.). Хтось, навпаки, закривається, створює навколо себе кокон, бо не хоче нічого бачити й чути, мовляв, це не дає сконцентруватися на творчості. Хоча коли ти закриваєшся, то й творити не здатен. Загалом, не реагувати не можна, бо митець не може не бути в контакті й не відчувати своєї країни, адже на людей культури дивляться як на певний лакмусовий папірець. На жаль, політики залишаються головними зірками мейнстриму, тоді як художники мають відігравати набагато важливішу роль у соціальному житті країни.
У. Т.: Але ж за останні роки культуру майже витіснили ерзацом, який активно поширювала тодішня влада. Чи впорається культурне середовище з такою відповідальністю?
– Справді, останні чотири роки культуру навіть за українськими мірками активно зсували в андеграунд: влада і провладні олігархи робили все, щоб унеможливити спілкування митців із народом. Так діяли із цілком меркантильних міркувань. Якраз революція може це змінити: власне, Майдан уже став дуже вагомою і важливою комунікаційною платформою, що нарешті дала змогу митцям безпосередньо говорити зі споживачами, без будь-яких прокладок у вигляді ЗМІ. Це в перспективі має убезпечити нас від тітушкізації суспільства, бо саме проплачені бійці і є обличчям безкультур’я, яке насаджували багато років, коли 200 грн замінюють і виховання, і честь, а художник – якийсь фрик-одинак, який не має жодного впливу на події.
Читайте також: Пороги російського «історичного лібералізму»
У. Т.: Чи змінилося українське культурне середовище завдяки Майдану?
– Більшість людей культури були на Майдані. Понад те, в найдраматичніші моменти їхня активність тільки зростала. Однак від усіх цих подій культурне середовище загалом, безумовно, дістало шок. Багато хто й досі не може вийти з того колапсу, адже люди мистецтва живуть з оголеними нервами, вони не захищені перед такими речами. Не забуваймо, культура – вона все-таки пацифістська за своєю природою. Тому дуже цікаво, що ті самі події на Грушевського чи повалення пам’ятника Лєніну, явно провокаційні від самого початку і спрямовані на розкол і в усьому суспільстві, й у культурному середовищі на «нормальних людей» та «радикалів», навпаки, підштовхнули до ще тіснішого згуртування й консолідації. І ця консолідація тільки сильнішала й сильнішає зараз. Тож це явно позитивний вплив Майдану.
У. Т.: Чи не здається вам, що нині у вітчизняної культури є шанс нарешті прибрати в головах більшості українців російське, не побоюсь цього слова, псевдокультурне лайно, яке напихали туди сусідські та спраглі зайвої копійки доморощені ЗМІ донедавна? А з огляду на відверто антиукраїнську позицію багатьох митців РФ, може, варто адміністративними заходами усунути їх з української культурної території?
– Скажу так: у справжній культурі лайна немає, це стосується навіть такої агресивної сутності, як російська культура. І в того ж таки Юрія Башмета, який є геніальним музикантом, варто поцікавитися, що спонукало його підписати сумнозвісний лист. Бо я абсолютно не виключаю, що більшість підписів там збирали відповідні органи під іншим соусом. Наприклад, пропонували підтримати росіян у Криму чи, скажімо, висловитись на захист своїх, якщо їм щось реально загрожуватиме. Так, багато хто мене не зрозуміє, однак і в Башмета, і в Лунґіна (відомий режисер, іще один підписант листа. – Ред.), і в Табакова потрібно брати інтерв’ю. Я все-таки вірю, що багато хто з цих людей міг просто не до кінця розібратися в ситуації. Не махаймо шаблею, коли говоримо про геніїв: мовляв, підписався – значить назавжди відразу відкидаємо цю людину, ніяких гастролей, виставок, геть її з України та й годі. Навіть коли виявиться, що вони справді підтримують усі дії Путіна, наша відповідь таки має бути асиметричною. Не можна забороняти артистів просто за їхню позицію, особливо якщо вона справді щира.
Читайте також: У Москві можуть початися антиукраїнські погроми
О’кей, у них може бути інше бачення, але ж це не привід уподібнюватися російській істерії та дикому рівню політизації культури на кшталт заборони на виступ «Океану Ельзи». Хай навіть одіозний Кобзон чи театр Табакова приїздять до Києва, дають концерти/вистави для своєї аудиторії і співають своїх пісень. Звичайно, якщо намагатимуться займатися якоюсь агітацією, то вже інша річ, але як митців ми не маємо їх забороняти. Понад те, не варто їх закидати помідорами під час виступів, адже будь-які акти насильства неодмінно використають проти України. Єдине, про що можна говорити, – щоб наші державні інституції були вільні від будь-чийого впливу й підвищили ценз якості та відбору продукту, який там виставляється. Варто убезпечити себе від виставок людей на кшталт якогось Нікаса Сафронова, котрого, до речі, пролобіював тодішній голова КМДА Олександр Попов. Інша річ низькопробна російська телепродукція із 25-м кадром та певними культурними кодами, закладеними туди. Ось від цього справді варто відмовлятися якомога більшій кількості людей.
У. Т.: Але ж у нас війна, а ці люди підтримують ворога. Як можна до цього спокійно ставитися?
– Культура в жодному разі не має перетворюватися на інструмент політизації суспільства, і це має бути прописано в усіх кодексах та законах, які тільки можливо уявити. Саме через фальшивість та награність свого часу провалилася лагідна українізація країни. Вільне висловлювання митця – це головний закон. Хоч би як хотілося швидких та радикальних рішень, але навіть до росіян треба йти і з ними спілкуватися, так само як і з чималою кількістю наших співгромадян, які, на жаль, теж мають іншу позицію. Якщо ми хочемо побудувати нову, справді демократичну країну, нам не можна користуватися фашистськими методами, які тільки і є в інструментарії Росії. Згадаймо, як на виставку так званого дегенеративного з погляду нацистів арту в Мюнхені прийшло близько 3 млн осіб, тоді як на виставку нацистського мистецтва – заледве 500 тис. І так буде завжди, хоч би як намагалися фашисти минулого чи сьогодення лізти в культуру, в якій вони нічого не розуміють.
Читайте також: Крим: російська агітація і гуманітарна криза
Те саме стосується й відносин українських митців із державою: вони мають бути від неї максимально незалежними, бо художник на службі в держапарату – це завжди щонайменше кітч та псевдокультура, а щонайбільше, як зараз у РФ, просто «звичайний фашизм». Повірте, на російських митців та все їхнє суспільство у близькому часі чекає дуже болісний і довгий процес лікування, що буде пов’язаний із депресіями, розчаруваннями. Натомість маємо показати, як революція політична переходить у культурну. Європейські цінності – це черги до музеїв. Ми й так утратили фактично 23 роки, і не можна в запалі революційної ейфорії перетворюватися на дзеркало наших сусідів. Не слід розгублювати відчуття толерантності й мудрості, яке є нашою головною перевагою перед нинішнім російським шабашем. Нам треба об’єднуватися навколо боротьби за щось, а не проти чогось, як це роблять північно-східні сусіди.