У. Т.: Пане Павле, зі Словаччини останнім часом надходять тривожні звістки про становище тамтешніх українців. Що там сталося?
– Після торішніх парламентських виборів у Словаччині змінилася влада. До владної коаліції, крім інших, увійшла партія «Мост», яку заснували колишні члени мадярської партії СНК разом із представниками словацьких, можна сказати, інтелектуалів. Вона мала зіграти роль захисника прав національних меншин. Після виборів справи, що стосуються нацменшин, якими раніше займалося Міністерство культури, перейшли до віце-прем’єра уряду Словацької Республіки Рудольфа Хмела, який якраз є представником цієї партії.
Перехід із Міністерства культури до адміністрації віце-прем’єра затягувався. Внаслідок чого терміни, встановлені на виконання дій, пов’язаних із грантовою системою проектів нацменшин, з їхньою оцінкою, схвалюванням тощо, було значно перевищено.
Тож, якщо раніше ми одержували гроші на проекти в І кварталі, то цього року перші надходження отримали лише в середині серпня – вже після того, як провели чимало акцій. Всупереч тому, що на зустрічі після виборів із віце-прем’єром йшлося про поліпшення становища нацменшин, насправді сталося навпаки. Тому що формування комітету у справах нацменшин тривало майже рік і відбувалося за такими критеріями, що представник нашої організації до нього не потрапив. Перехід не був добре підготовлений.
Найбільше нам болить те, що комунікація із представниками уряду є дуже важкою. Деколи не відповідають навіть на офіційні листи, не зважають на наші пропозиції при зустрічі. Результатом чого є те, що ми дотепер не знаємо, чому нам було скорочено бюджет на Свидницьке свято культури приблизно на одну третину, а на видання єдиної української газети «Нове життя» на цілих 50%. Це ключові наші проекти. І тому вважаємо це навмисним кроком, спрямованим на послаблення українців Словаччини.
У. Т.: І як мотивує свої дії словацька влада?
– Це ми б хотіли з’ясувати на зустрічі з Рудольфом Хмелом, яка ніяк не може відбутися.
Комісія, що складалася із представників нацменшин, ухвалила ці проекти майже в тому вигляді, як ми подали. Однак бюджет у бік його зменшення було змінено після втручання віце-прем’єра. Тому хочемо знати, на підставі чого він прийняв такі рішення. Адже на інші, не такі ключові проекти, кошти надали.
За такої ситуації ми не можемо далі видавати газету «Нове життя», тому що виділеної суми вистачає якраз на одне півріччя. Замість планованих 24 номерів на ті гроші можна надрукувати лише 12.
Це несерйозно також і через те, що рішення було ухвалено в середині року, а не на початку, коли ми могли би пристосуватися і перейти на інший режим виходу часопису. Це значно ускладнює співпрацю з передплатниками й агенцією, що поширює пресу. Щонайменше в Міністерстві внутрішніх справ тепер треба змінювати реєстрацію газети. Вважаємо це безвідповідальним кроком щодо нас.
У. Т.: Якою буде доля газети?
– Грантова система підтримки культури і преси нацменшин Словаччини є поганою. Представники інших меншин теж її 20 років критикують, але нічого не змінюється. Тому що вона не забезпечує планомірної та системної праці. Позаяк, по-перше, проекти схвалюються пізно, по-друге, ми не знаємо, які з них підтримають та на яку суму. Тож нам важко планувати центральні заходи і видання преси. Не кажучи вже про те, що нам взагалі не виділяють грошей на функціонування організації, приміщення, телефон тощо. Так само на зарплату редакторам, доставку преси. Виключно на друк і невеличкі гонорари.
У. Т.: «Нове життя» завжди вважали одним із кращих українських часописів Європи. Він вирізнявся зваженістю і конкретикою.
– Зауважу, що призупинення виходу єдиної української газети Словаччини є порушенням рамкового договору про права нацменшин і Європейської хартії про меншинні та регіональні мови. Щодва – щотри роки проводиться моніторинг їхнього виконання в кожній країні. І після останньої перевірки у 2009 році комісія Ради Європи констатувала, що взагалі слід подумати, чи «Нове життя», яке виходить вже 10 років із двотижневою періодичністю, можна вважати газетою? Тому що, на думку європейців, газета нацменшини має бути щоденником чи принаймні тижневиком.
Словацька держава зобов’язалася, що підтримуватиме видання хоч би однієї газети для кожної нацменшини. Насправді бачимо, що воно не так.
Окрім того, Словаччина зобов’язана міжнародними документами дотримуватися стандартів культури і преси нацменшин на рівні останніх років. Тобто не знижувати їх. А тут пішло яскраве порушення у бік зниження тих стандартів.
У. Т.: До того ж цього року газеті «Нове життя» виповнюється 60 років.
– Так, і ми планували провести міжнародну конференцію до 60-річчя «Нового життя» та іншої періодики. Адже це одна із найстаріших газет національних меншин Словаччини. У рік ювілею ми одержали такий «подарунок» від Словацької держави. Завдяки спонсору з України вийшло число, присвячене 20-річчю української незалежності. Незадоволені способом фінансування й інші нацменшини, зокрема, угорці.
У. Т.: А якою буде доля Фестивалю українців-русинів Словаччини, який відбувається вже півстоліття у Свиднику?
– Ми довідалися про скорочення його бюджету на третину. А ми провели фестиваль у тих рамках, які запропонувала комісія. Ясна річ, ми заборгували. Адже всі акції, пресу видавали в борг. Тому що кошти через грантову систему нам завжди надходять пізніше. А тут їх ще й радикально урізали.
Ми позичили гроші, щоби провести акції, котрі відбуваються в першому півріччі. Я не знаю, що буде наступного року, бо явно дійшло до порушення ділових контактів. Деякі партнери не довірятимуть, що ми заплатимо у визначені терміни та в повному обсязі. А в наших умовах у невеличкому Свиднику чи Камйонці, де проводимо фестиваль, немає великого вибору партнерів. Там є лише один інтернат чи готель, де можна поселити учасників чи гостей.
У. Т.: Чи зазнавала українська меншина Словаччини такого удару, як нині?
– Значне зменшення фінансування українських проектів відбулося відразу після 1989 року. Але там ще це питання можна було врегулювати через федеральний уряд, який дещо нам виділяв. Але і без того скоротили чимало українських культурних працівників. Потім 1996 року неабияк обмежили фінансування – на 40%. Але останні 15 років наш бюджет перебував приблизно на однаковому рівні.
У. Т.: Тобто це найпотужніший удар по українській меншині за останні 15 років?
– Так.
У. Т.: Нещодавно в Ужгороді відкрився Центр словацької культури. А яка ситуація складається навколо Центру української культури у Пряшеві? Адже ці заклади мали запрацювати на паритетних засадах.
– Про ці центри йдеться на засіданнях міжурядової українсько-словацької комісії з питань культури, освіти і науки уже 15 років. Нарешті дійшло до того, що в Ужгороді відкрито центр словацької культури, у який багато інвестувала як словацька держава, так і українська. А також влада Закарпаття.
Прикро, але для Центру української культури у Пряшеві досі ніхто не виділив ані копійки. Єдине, що з доброї волі голови Пряшівського самоврядного краю Петера Худіка крайова влада дала нам у безкоштовну оренду на 20 років будинок, де міг би такий центр запрацювати. На жаль, ця будівля потребує ремонту. Є там зала засідань, що для нас дуже важливо. Бо тепер, наприклад, за кожне зібрання мусимо сплачувати оренду. Там могли би працювати наші редакції, офіси Спілки українських письменників Словаччини та Союзу русинів-українців Словаччини.
Але на ремонт грошей немає, тож усе зупинилося.
Мені здається, що фінансування і відкриття обох центрів варто було розробити на основі паритету: певну частину грошей слід було дати на один бік – до Ужгорода і певну на другий – до Пряшева, а потім на другому етапі повторити. А тут все зосередилося на одному боці. Зрештою, словацький центр культури в Ужгороді відкрився, а український у Пряшеві – ні.
У. Т.: Справді дивний паритет…
– Та й узагалі… Що це за співпраця двох країн, коли з одного боку відкривається Центр словацької культури в Україні, а дії словацької сторони у відповідь зовсім інші? Маю на увазі не лише закриття єдиної української газети, а й двох україномовних шкіл на Пряшівщині із десяти наявних.
Уже кілька місяців домагаємося зустрічі з віце-прем’єром Рудольфом Хмелом, який мав би опікуватися нацменшинами. Бачимо, що йдеться про політичні питання, а не економічні.