Пацієнт радше мертвий

Культура
25 Лютого 2018, 14:25

Біографії відомих людей уже давно міцно посіли окреме місце в європейських книгарнях. Причин, чому читачі захоплюються чужим життям і масово скуповують книжки Пітера Акройда, Мартіна Стеннарда, Роберта Каро, кілька. Найперше, у сучасному постмодерному світі плинних означників і змінних систем ми скучили за чимось справжнім або принаймні за тим, що цю справжність імітує, тобто за нон-фікшном. Популярність таких праць, як «Коротка історія часу» Стівена Гокінґа, «Егоїстичний ген» Річарда Докінза, «Фізика майбутнього» Мічіо Кайку — найкращий доказ того. Читач хоче доторкнутися до істинного, щоб краще зрозуміти, як функціонує світ, а визначні люди видаються йому годинникарями, які запускають внутрішні глобальні механізми. Зрозуміти їхню мотивацію та вчинки важливо й із практичного погляду: кожну біографію відомої людини ми сприймаємо як своєрідну історію успіху, а тому намагаємося взяти звідти якнайбільше лайфхаків. А раптом Бах писав таку струнку багатоголосу музику тому, що пив щоранку каву з 60 зернин? Важить також ефект підглядання: нас ніби підводять до шпарини й дозволяють зазирнути всередину. Як доводить популярність численних ток-шоу, годі встояти перед спокусою безпечно поспостерігати за чужим життям. Нарешті, не можна забувати про харизму головних героїв: читачеві просто необхідно кимось захоплюватися, на когось рівнятися та шукати опертя в чужому житті. І цю людську якість використовують не лише всі без винятку світові релігії, а й автори багатьох біографічних книжок.

З-поміж 20 найпопулярніших біографій та автобіографій усіх часів видання The Telegraph називає «Відомих вікторіанців» британського критика Джайлса Літтона Стрейчі, «Волден, або Життя в лісі» філософа Генрі Девіда Торо, автобіографію «Данина Каталонії» Джорджа Орвелла, «Життя Шарлотти Бронте» Елізабет Ґаскелл, «Персеполіс» іранської художниці Маржан Сатрапі та чимало інших. Як бачимо, спрямування та мета текстів дуже різні — від свідомого формування в книжці нової філософії, як у Торо, до аналізу ідеології вікторіанської епохи, як у Стрейчі, та навіть критики суспільного ладу, як у коміксах Маржан Сатрапі. Однак усі ті книжки можна назвати життєписом відомих людей крізь призму ідей, і саме це відрізняє літературну біографістику від сучасних костюмованих фільмів. Якщо кіно як жанр динамічний і візуальний може базуватися на пригодницькому складнику, то для літератури цікавих деталей замало. Будь-який поважний автор знає, що пошук і впорядкування фактів лише — один із компонентів успішної книжки. Значно важливіше вміти побачити в життєписі визначної людини розвиток і рух ідей як на загальному, так і на індивідуальному рівнях.

 

Читайте також: Літакцент року: без поезії, але з Жаданом і Чехом

Ідея «біографії замало» не нова: ще 1908 року Марсель Пруст у своєму філософському есеї «Проти Сент-Бева» сперечається з найвідомішим критиком свого часу Шарлем Оґюстеном Сент-Бевом. Останній у своїх «Бесідах щопонеділка» обстоював важливість прочитання текстів крізь призму життєпису автора та якнайдокладнішого аналізу письменницьких щоденників, листів, статей та інших фактичних матеріалів. Ідея уважного вивчення біографії не така погана, але водночас Сент-Бев легковажно заперечував і самоцінність літератури, і впливи загального дискурсу епохи на творчість та життя авторів, оскільки вважав письменників самот­німи незалежними геніями. Пруст запропонував натомість повернутися до текстів та ідей, і ці правила досі працюють, причому не лише на рівні власне літературних творів, а й на рівні письменницької біографії.

Інша важлива риса сучасної біографістики — обов’язкова настанова на художність. Сучасна інтелектуальна біографія читається легко, як добре написана проза, і в цій легкості закладені внутрішня суперечність та складність її як жанру: вона поєднує документальність з естетичним складником, тобто приматом художності над фактами. Автор біографії не лише впорядковує дані у властивій тільки йому манері, а й інтерпретує їх і намагається реконструювати приховані мотиви свого героя. Саме інтерпретативний аспект робить книжку популярною, а автора життєписів
відомим. Таким чином, виникає парадокс: біографія має шанси стати популярною, тільки якщо автор відходить від фактів на користь аналізу. Сьогодні письменник уже не ховається за своїм персонажем і не намагається ототожнювати себе з ним, як біографи минулого.

Сучасні біографічні твори можна поділити на кілька груп: автобіографії, мемуаристика, щоденники, листи, літературні портрети. Теоретик Джеймс Джонстон у своїй досі актуальній праці «Biography: The Literature of Personality» (1927) серед біографічних жанрів називає також літературу подорожей і біографічну поезію, однак їх слід виділяти в окрему групу. До класифікації Джонстона варто ще додати дослідження культурних та історичних рухів крізь призму біографій їхніх учасників. Звичайно, цю класифікацію годі назвати вичерпною, але саме її зручно використовувати для аналізу українського книжкового ринку.

Традиційно в нас найкраще з жанрами, які ґрунтуються радше на ретельній архівній роботі, ніж на цікавих інтерпретаціях. Ідеться про листи та щоденники відомих особистостей: два томи листів Лесі Українки, листування Оксани Забужко та Юрія Шевельова, «Нотатники» Євгена Маланюка, листування Євгена Чикаленка та сучасників, «Книга листів» Бруно Шульца, праця «Довженко без гриму: листи, спогади, архівні знахідки», впорядкована Вірою Агеєвою та Сергієм Тримбачем. Архівна робота була найбезпечнішим способом досліджувати біографії в радянські часи, і страх наводити власне потрактування подій, за що можна було потрапити в місця дуже віддалені, передався сучасним письменникам. Це можна помітити й у науковому дискурсі: українські дослідники біографістики, як правило, воліють стверджувати незаперечні та вже не раз доведені постулати, а не пропонувати власні сміливі інтерпретації.

 

Читайте також: Софі Жульєн: «Українська література заслуговує на популярність»

Щоденник як взірець автобіографічного жанру був і лишається одним із небагатьох продухів, можливістю приватно засвідчити хроніки епохи, що минає. Цей жанр дуже зручний для упорядників, оскільки в самій його природі закладено граничну суб’єктивність і настанову на коментування, а не аналіз чужих слів. Упорядник пише до тексту коротку та, як правило, панегіричну передмову, а сам автор не претендує на тлумачення чужих ідей, залишаючись у затишних межах власної аксіології.  

Близьким до щоденникового є жанр інтерв’ю. І саме він став центральним на нашому ринку, коли йдеться про висвітлення якщо не біографій, то принаймні системи поглядів сучасних українських митців: «Радість контакту» про Тараса Прохаська, три томи «RECвізитів», «The Ukrainians: історії успіху», «А скажіть, будь ласка» Люцини Хворост, «12 неймовірних жінок» Мар’яни Савки, «Нам усім пощастило» про Юрія Андруховича. З інтерв’ю в Україні все добре, але цей жанр значно ближчий до умовних діалогів Платона, ніж до життєписів Плутарха, тож його годі зарахувати до чистої біографістики. Та й більшість таких книжок є радше зібранням журнальних інтерв’ю чи записами публічних розмов, ніж цілком самостійними виданнями.

На жаль, в українському культурному просторі досі домінує концепція іконостаса, поклоніння тим, хто пройшов процедуру канонізації та довів свою ідеологічну правильність. Тож маємо чимало біографій діячів, життя яких можна вписати у визначену ідеологічну або й мартирологічну схему: народилися, жили, творили, боролися, страждали, перемогли чи героїчно загинули. Йдеться про Василя Стуса, Мустафу Джемілєва, Любомира Гузара, В’ячеслава Чорновола. Навіть назви таких книжок відповідні — героїчні та пафосні: «Незламний» (про Джемілєва), «Поет і громадянин», «Герої народжуються на могилах героїв», «Феномен доби (Сходження на Голгофу слави)» (про Василя Стуса), «Хочу бути людиною» (про Любомира Гузара), «Дух, що тіло рве до бою» (про В’ячеслава Чорновола). У більшості цих текстів домінує агіографічний підхід, а насправді цікаві подробиці підмінені загальними місцями — топосами. Звичайно, поява чергової біографії сильного поета Василя Стуса є позитивним фактом, однак навряд чи звичайних читачів зацікавить і привабить риторика, що набила оскому ще зі шкільних років.

Якщо зазирнути в типову західноєвропейську книжкову крамницю, там усю біографістику — до речі, зазвичай такій літературі відведено окремий відділ — можна поділити на дві великі групи: життєписи відомих людей та автобіографії тих, хто пережив унікальний досвід. Серед останніх, перекладених українською мовою, — два томи мемуарів нейрохірурга Генрі Марша, «Коли подих стає повітрям» ще одного нейрохірурга Пола Каланіті, «Сталева воля» американського солдата Шайло Гарріса, «Американський снайпер» Кріса Кайла та безліч інших. Усіх цих авторів об’єднує вміння цікаво оповідати історію, тобто художня цінність важить не менше за фактаж. У нас же нішу цікавих історій і спогадів, пропущених крізь призму свідомості оповідача, посідає есеїстика — книжки Андрія Любки, Оксани Забужко, Олександра Бойченка, Артема Чеха. Однак ці тексти годі назвати чистою мемуаристикою, це радше «роздуми про» у форматі газетних колонок і коротких нарисів.

 

Читайте також: Література еліт і мас

Нарешті, велику нішу західного ринку посідають власне біографії, причому як визначних людей минулого (чого тільки варта серія біографій, написаних Пітером Акройдом, життєписи жінок-авторок Герміони Лі, біографії поетів Девіда Калстона, уже класичні життєписи письменників критика Річарда Еллманна), так і геніїв теперішнього — винахідників, засновників бізнес-імперій і науковців. У всіх цих текстах біографи конструюють об’ємні образи головних героїв — різносторонніх людей із купою недоліків, адже у своїх кумирах ми найбільше любимо все людське. Однак крім майже обов’язкових сімейних драм, які, як відомо, підвищують продажі, автори намагаються визначити систему й рух ідей, виразниками яких і постають головні персонажі. У результаті маємо не просто докладну біографію, результат ретельно проведеної архівної роботи, а дещо більше — історію світогляду.

Українському читачеві поки що доводиться задовольнятися черговою перекладеною історією про Стіва Джобса чи Ілона Маска замість того, щоб мати можливість почитати якісні тексти про співвітчизників або принаймні авторства українських письменників. Звичайно, є й щасливі винятки: «Нечуваний Нечуй» канадця Максима Тарнавського, мистецькі видання для дітей «від А до Я» про Шевченка, Шептицького, Антонича, Франка, поодинокі вдалі біографії українських письменників і філософів — щоправда, більше академічного, ніж масового характеру. Однак не зрозуміло, що робити дорослим, які цікавляться не лише Нечуєм-Левицьким, не мають натхнення студіювати чергову глибоку, але складну працю Леоніда Ушкалова або Михайла Назаренка й водночас не готові вкотре перечитувати розширену хрестоматійну довідку, яка тепер має не три, а 500 сторінок, проте не втратила школярського урочистого тону.

Брак якісної української біографістики можна пояснити тим самим, що й брак якісної популярної літератури: несформованістю традиції. Коли в Європі Моруа та Цвейґ писали свої перші белетризовані біографії, в Україні був самотній Домонтович зі студіями, присвяченими Костомарову та Кулішу. Коли Європа успішно переживала процес «деканонізації» жанру, тобто відходу від загальної біографічної схеми та обов’язкового возвеличення центрального персонажа, Україна кидалася від однієї ідеології (герої як борці за світле комуністичне майбутнє) до іншої (герої як борці за світле українське майбутнє). Зараз, коли Європа переживає ренесанс біографій як популярного жанру, а «Шекспір. Біографія» Пітера Акройда багато років тримається в топі найбільших лондонських книгарень, в Україні тільки-но з’являються перші ластівки якісної біографістики. Читати, що є? Чекати на краще? Вирішувати, звичайно, читачеві.