«Патриотический сифилис» російської інтелігенції у часи давні й сьогочасні

27 Березня 2014, 12:12

Ось вони, захекані, мчать до Списку, що його благословив «височайший» перст, щоб і собі прикластися, засвідчивши свою відданість «общей истории», «общим корням» і «духовным истокам». Вони зовсім не проти, щоб Владімір Владіміровіч «по-братськи» поставив на місце «хохлов», нагадавши їм (тобто нам!) про «общность народов»…

Вони за окупацію України. За БТР і танки на наших дорогах, вулицях, полях.

Вони за те, щоб Путін «проковтнув» Крим, скориставшись відомою методою Гітлера, який у 1938-му так само «поласував» Австрією і Чехословаччиною.
Вони – свідомі, стихійні чи ситуативні шовіню­ги з метеликами на шиї – біжать, трюхикають, чимчикують, шкандибають, крокують, повзуть: Баталов, Бєзруков, Ґоворухін, Лєщєнко, Расторґуєв, Сєнчіна, Соломін, Табаков, Хазанов… Попереду, звісно ж, «землячки»: Башмєт, Бистріцкая, Лановой…
Огидне видовище. Проте чи таке вже несподіване?

Коли російське військо потопило Варшаву в крові, Пушкін тріумфував…

«Звільняти» чужі землі від неправильних влад, «захищати» по всьому світу «соотєчєствєнніков» – улюблене заняття імперій, зокрема й особливо Російської. І коли настає час «звільнення», на широких теренах останньої серед інтелігенції завжди починається моторошна, нестримна епідемія, яку Алєксандр Ґєрцен діагностував як «патриотический сифилис». Так було багато разів…
Далекого 1830-го, скажімо, Алєксандр Пушкін, дізнавшись, що в Польщі почалося повстання (листопад 1830 року), написав доньці Кутузова Єлєні Хітрово: «Известие о польском восстании меня совершенно потрясло. Итак, наши исконные враги будут окончательно истреблены. /…/ Мы можем только жалеть поляков. Мы слишком сильны для того, чтобы ненавидеть их, начинающаяся война будет войной до истребления или по крайней мере должна быть таковой». А 1 червня 1831-го в листі до Вяземського Пушкін висловився ще рішучіше: «Но всё-таки их (поляків. – Ред.) надобно задушить, и наша медленность мучительна».

Як вам ці «людинолюбні» імперативи і цей градус нетерпіння співця російської мілітарної потуги?  

Тоді ж таки, в 1831-му, Пушкін у патріотичному «контрпропагандистському» пориві звернувся до шефа жандармів Бєнкєндорфа з пропозицією заснування політичного журналу: «Ныне, когда справедливое негодование и старая народная вражда, долго растравляемая завистью, соединила всех нас против польских мятежников, озлобленная Европа нападает покамест на Россию не оружием, но ежедневной бешеной клеветою… Пускай позволят нам, русским писателям, отражать бесстыдные и невежественные нападки иностранных газет»…

Знайома риторика, чи не так? Про цю «озлобленную Европу» (та ще, звичайно, сяку-таку Америку) й нині чуємо щодня. Путінський оракул Дмітрій Кісєльов навіть пригрозив Сполученим Штатам, що Росія може перетворити їх на «радіоактивний попіл»…

Куди вже далі?! Розмах Пушкіна був усе-таки скромнішим, хоча теж загрозливим для ворогів із Європи: «Так высылайте ж к нам, витии, /Своих озлобленных сынов: /Есть место им в полях России, /Среди нечуждых им гробов», – лякав він французьких депутатів, які закликали підтримати поляків.

Тож коли російське військо потопило Варшаву в крові, Пушкін тріумфував… Разом із Васілієм Жуковскім вони навіть книжечку «На взятие Варшавы» (1831) видали. Сам Ніколай І вірші для неї замовляв…

Сильний спалах «патриотического сифилиса» був у Росії і в 1863-му, коли Польща знову збунтувалася. Придушувати повстання цар покликав Муравйова-«вєшателя», і його призначення, писав Корнєй Чуковскій, «вызвало в русском обществе большой прилив националистических чувств». Через якийсь час Петербург улаштував Муравйову урочистий прийом, і серед тих, хто вітав «диктатора», був також відомий ліберал (син польки, до речі!) Ніколай Нєкрасов. Він вручив диктаторові вірнопідданський мадригал, у якому порівнював Муравйова з «архангелом Михаилом»:
Вся Россия бьет тебе челом, Чтобы ты виновных не щадил. «Чтоб ты виновных не щадил» – це, звичайно, пушкінська традиція в російській поезії ХІХ століття, пряме продовження його незабутнього: «…их надобно задушить, и наша медленность мучительна».

Голос Алєксандра Ґєрцена, який тоді, 1863-го, підтримав поляків у їхньому праві на свободу, губився в могутньому хорі «сифілітиків»…

Нині голосів у ґєрценівської Росії, на щастя, більше, значно більше, ніж колись. Проте чи вистачить їх, щоб ідеал вашої й нашої свободи не був розчавлений путінським чоботом і модними туфлями його вірнопідданих?