Як бачу, цілком невипадково цього дня з’явився Указ президента України № 541/2021 «Про надання комунальній установі «Одеський художній музей» статусу національного», де написано: «Ураховуючи загальнодержавне та міжнародне визнання результатів діяльності комунальної установи «Одеський художній музей» як провідного культурно-освітнього та науково-дослідного закладу зі збереження, вивчення та популяризації музейних колекцій, постановляю:
1. Надати комунальній установі «Одеський художній музей» статус національного та надалі іменувати — комунальна установа «Одеський національний художній музей».
2. Кабінету Міністрів України опрацювати в установленому порядку питання щодо проведення ремонтно-реставраційних робіт на будівлі-пам’ятці національного значення, в якій розміщується комунальна установа «Одеський національний художній музей».
З. Одеській обласній державній адміністрації спільно з Одеською обласною радою опрацювати в установленому порядку питання щодо присвоєння комунальній установі «Одеський національний художній музей» імені O. А. Ройтбурда.
Президент України В. Зеленський».
В Україні не менше ніж 70 організацій та закладів культури мають статус національних. Від багатьох людей культури я чув аргумент, що за меншої на 28% оплати праці в закладах культури, ніж в інших бюджетних установах, статус національного дає змогу підвищити розмір зарплати працівників і ліквідувати цей розрив. Для мене статус національного — тільки визнання виняткової ваги закладу культури, його надрегіонального значення та високої якості продукту, створюваного в такому закладі. Само собою зрозуміло, що професіонали, які працюють у таких закладах, повинні мати й відповідну тому статусові високу оплату праці. Але надмірне поширення статусу національного призводить лише до знецінення цього уявлення. Це дуже нерозважливий і марнотратний підхід до завдання побудови раціональної екосистеми культури в державі. У країні такого розміру, як Україна, вистачило б, напевне, обмежити кількість закладів, які мають статус національного, приблизно до 25, тобто зменшити їхню кількість на 2/3. Я підозрюю, що поки що це нереально, а отже, поки доростемо до таких постанов, годилося б запровадити мораторій на надання цього статусу новим закладам. А втім, подані вище міркування — лише зауваги на полях у зв’язку з наданням Одеському художньому музеєві статусу національного.
Читайте також: Дилема
Якщо йдеться про другу складову указу президента — «Одеській обласній державній адміністрації спільно з Одеською обласною радою опрацювати в установленому порядку питання щодо присвоєння комунальній установі «Одеський національний художній музей» імені O. А. Ройтбурда», — я мушу зізнатися, що темп реакції влади мене здивував і заінтригував, хоча я сам зовсім недавно закінчив свою статтю, присвячену Саші Ройтбурду (див. Тиждень, № 32/2021), словами: «Два роки тому ми востаннє зустрілися в його музеї — сиділи на лаві, дивилися на будівлю й ремонт навколо неї. Саша — оптиміст, а тому, як і завжди, снував плани на майбутнє. Нам не лишається нічого іншого, як реалізувати ті плани в Одеському художньому музеї імені Олександра Ройтбурда». Сьогодні я дивлюся на ті слова радше як на licentia poetica, поетичну вільність, і хотів би, щоб їх трактували метафорично, але, заінтригований постановою президента, я звернувся до кільканадцятьох безперечних професіоналів: керівників культури, критиків, музейників, кураторів — і запитав їхню думку про надання Одеському художньому музеєві імені О. Ройтбурда.
Ось виділені з довших відповідей аргументи за і проти, які дають змогу почати широку дискусію на цю тему. Усі думки я подаю анонімно, бо не кожен з експертів готовий оприлюднити своє прізвище. «Цілком нормальна пропозиція. Ройтбурд завжди був проукраїнським». «Якщо це за музей, то це свідчення прірви управління в культурі, коли ми готові глорифікувати виконання природних обов’язків топменеджера музею». «Попри всю мою повагу до Саші, я за те, щоб не поспішати з присвоєнням його імені музею».
«Зрозуміло, коли музей носить назву засновника або того, хто надав базу колекції, яка стала причиною заснування музею. Відразу після смерті назвати іменем «героя» і поставити монумент — у цій ситуації такий музей-монумент є радянською традицією. Попри всю повагу до ОР, зміни, які він запровадив або намагався, ми побачимо за 10–15 років і тоді зможемо оцінити». «Буду радіти, коли облрада присвоїть ОХМ ім’я Олександра Ройтбурда. Не він створив цей музей, але він зробив його справді сучасним».
Читайте також: Ох, та культура!
«Три роки діяльності Сашка в цьому музеї були активні, але… Одразу запитають, чому не Костанді, наприклад? Я не вважаю, що сам Ройтбурд був би за цю ідею». «Музей має свою історію, у якій багато імен». «Пропозиція, м’яко кажучи, передчасна». «Відверто, моє оточення оцінює не дуже позитивно. В історії музею були фантастичні керівники, які рятували музей в найбільш екстремальних ситуаціях і водночас поповнювали колекції — чого вартий період Другої світової. Були директори, які створювали ці ж музеї, і останні не носять їхні імена». «Заперечую, бо не Ройтбурд створив музей, він один із директорів». «Я думаю, що це гарна ініціатива, бо створює важливий прецедент. Ройтбурд таки згорів у цьому музеї, тому хоч ім’я хай залишиться на фасаді. Загалом ще ж не перейменували, а лише порекомендували. Знаючи Одесу, до перейменування може ще не один скандал відбутися».
«Якщо коротко ― вважаю, що Ройтбурд заслужив на це. Але не певен, що таке ім’я заслужив мій улюблений музей».
«Ім’я Ройтбурда має носити музей Ройтбурда».
Думаю, Саша Ройтбурд не мав би нічого проти.