Патріотизм у келиху

ФОТО: Анатолій Бєлов

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Наша горілка завоювала світ. Наші коньяки (точніше, бренді) не потребують особливої реклами, хоча б у межах країни. Сьогодні йтиметься тільки про українські вина, натуральні та міцні, столові та десертні, сухі та солодкі. Принаймні раз на рік, коли є привід, вільний час і звичай дозволяє, варто зважити, що ми поставимо на святковий стіл.

 

Між нами кажучи, українці – не винна нація. Що поробиш, ми не французи й не італійці. Звичка вживати натуральне виноградне вино, за винятком окремих регіонів, де його, власне, виробляють, є прерогативою дуже «просунутих» споживачів, поряд із вільним володінням розмовною англійською, регулярним відвідуванням закордонних курортів і захопленням джазом. Власне, це також важкий спадок минулого, коли був розповсюджений анекдот: «Чоловіки тільки удають, ніби люблять сухе вино, класичну музику та худорлявих жінок». А портвейном у ті самі часи була солодка рідина незрозумілого кольору із дещо зловісною назвою «777».[34]

 

Тепер, коли в першому-ліпшому супермаркеті можна знайти «Бордо», «Кот дю Рон», «К’янті», не кажучи вже про напої з Грузії та Молдови, вибагливий споживач має собі пояснити: а чому, власне, віддавати перевагу вітчизняному продукту? Виключно з патріотизму – «Купуй українське!» чи українське вино гідне свідомого вибору?

 

 

Зі снобською звичкою лаяти своє важко боротися, надто коли для неї є певні підстави. Основні претензії до продукції вітчизняного виноробства формулюють так: 1) наші вина зміцнюють не винним, а етиловим спиртом; 2) сусло використовують не один, а два рази, ще і з додаванням цукру (шапталізація); 3) значну частину вітчизняних вин зроблено з порошку або з використанням так званих «чіпсів» – смакових домішок, що імітують витримку; 4) взагалі 90% вітчизняного продукту – фальсифікат. У кожному з цих тверджень, окрім останнього, є частка правди, але тільки частка. Насправді рівень цієї галузі в будь-якій країні визначається не ширвжитком, який продається в картонних пакетах, не ординарними чорнилами, а найвищими досягненнями. А найвищі досягнення в нас є, і це питання не національної пихи, а звичайного здорового глузду.

 

В Україні є осередки справжньої енокультури, традиція яких налічує майже два століття. Про Крим навіть не варто згадувати – там і князь Голіцин, і колишній Всесоюзний інститут виноробства, і відомі марки: «Магарач», «Інкерман», «Новий Світ», «Масандра», «Коктебель»… Насправді у Криму на південному березі вино виготовляють скрізь – від Севастополя до Феодосії. На Одещині варто згадати Шабо – хоча б тому, що його на початку XIX ст. заснували французькі колоністи, які привезли з собою не тільки тисячолітню традицію, а й рідну французьку лозу. Це досить істотна обставина, бо власні французькі сорти починаючи з 1864 року повністю винищено шкідником філоксерою. Є Коблево під Миколаєвом, є Нова Каховка під Херсоном. Закарпаття – це взагалі окремий регіон, бо тут виноробство з легкої руки угорського короля Бейла IV практикують безперервно, починаючи з XIII ст.

 

Сумнозвісна антиалкогольна кампанія імені товариша Єгора Кузьміча Лігачова ледь не знищила галузь – виноградники вирубували під корінь. В Україні й досі відчувається дефіцит сировини. Звідси й численні підробки, але, повторюю, вони стосуються переважно нижчого цінового сегменту. Чого нашим виноробам насправді бракує, хай як це банально, – відповідного піару.

 

Відгуки знавців про українські вина досить суперечливі – від зверхнього «навіщо вибирати краще з гіршого?» до «цілком конкурентоздатно». Крайні висловлювання завжди породжують підозру в заангажованості, або навіть прямому лобіюванні конкурентних інтересів. Є й більш-менш об’єктивні індикатори: на міжнародних аукціонах українські вина, зокрема, кримські (звісно, витримані, звісно, колекційні) йдуть «на ура», а кількість медалей на тих само міжнародних конкурсах як мінімум переконує, що не все так безнадійно.

 

 

Успіх будь-якого продукту має як мінімум три складники: якість, репутацію, ціну. З якістю більш-менш зрозуміло, до неї ми ще повернемося. Щодо ціни, то за аналогічних споживчих характеристик з українськими винами можуть конкурувати хіба що молдовські, і то завдяки відвертому демпінгу. В будь-якому разі, весь заморський імпорт коштує мінімум у півтора-два рази дорожче. Що ж стосується репутації, то вона – продукт сучасних технологій. Свого часу, років 30–40 тому прорвалися на міжнародний ринок каліфорнійські вина. Потім був потужний наступ виноробів із Чилі та Південно-Африканської Республіки. Зараз їм на п’яти наступають австралійці з новозеландцями та аргентинці. Сотні мільйонів євро на рік, за скромними оцінками, витрачають на рекламу французи та італійці. Традиційно нагадують про себе іспанці та португальці. Вітчизняному виробникові годі чекати субсидій чи якоїсь підтримки від держави, але перед святом годі про сумне. Українець, який хоче потішити свій гедонізм, має спиратися на власний здоровий глузд, смак і думку незалежних авторитетів. Але є ще й четвертий складник: культура споживання, себто звичка. До сухих столових вин, білих та червоних, ми вже призвичаїлися (як і до худорлявих жінок) – дякуючи кулінарним телепрограмам, глянцевим журналам та міжнародному туризму. Як пити мадеру чи херес, кагор чи мускат, відомо значно менше. Потрібні або покоління, або курси підвищення кваліфікації. Зі свого боку можу порадити лише одне: зручне крісло й часточку позитиву до себе, коханого. Чим закусити – сиром чи фруктами, чи взагалі не закусувати, – підкаже інстинкт.
Будьмо![35]