Не такий уже давній спогад: підйом о шостій ранку у вихідний день 9 травня. А потім поїздка через півміста в один із київських парків. Там кілька годин стояння в «почесній варті» для ветеранів «Великої вітчизняної війни». Кожен клас на своєму квадраті. Ветеранів у заквітчаній колоні, щоправда, із десяток. Але то нічого, адже поруч із ними є різного калібру поважні персони: працівники районного управління освіти, районні та міські депутати, представники осередків політичних партій. Завдання учнів — вручити дві гвоздики людині у військовій формі й обов’язково подякувати. Ще можна привітати «оту тьоту з райвно», якщо ветеранів на всіх не вистачить.
Приблизно 15 років тому відбувалося патріотичне виховання школярів. Відмовитися від участі в таких перформансах було неможливо, адже за доброю радянською традицією все відбувалося добровільно-примусово. Окрім відзначання 9 травня, утім, було ще кілька «свят». Наприклад, конкурс військово-патріотичної пісні (з обов’язковим ходінням строєм і співами про «раскудрявый клён»), вишивання «солдатської хустини» призначеними директором «добровольцями», День народження Тараса Шевченка й іноді Івана Франка. Ще був перший та останній дзвоники, під час якого школярі займалися не лише творчою самодіяльністю, а й маринувалися тривалий час під сонцем, слухаючи про любов до Батьківщини й батьківщини. Часом про це розповідали вже згадані поважні районні депутати або визначні випускники школи, які цілком могли бути районними депутатами. А оскільки до певних історичних подій тоді (та й нині) окремі педагоги ставилися неоднозначно, як-от акт злуки між УНР та ЗУНР чи боротьба воїнів УПА за незалежність, то й саме патріотичне виховання на районному рівні подекуди крутилося навколо «Великої вітчизняної», братніх народів-переможців. Усе інше лишалося на відкуп учителям і директорам. Мовляв, придумають різні активності, то й слава Богу. А як ні — головне, щоб почесна варта стояла зранку 9 травня.
Читайте також: Я і мій прапор
Не забувала про патріотичне виховання й місцева влада. Скажімо, у Києві полюбляли святкувати День визволення міста гучними концертами, які часом за кількістю та іменитістю «зірок» могли переплюнути День Незалежності. Свій внесок робили й політичні партії, залучаючи молодь. Адже ресурс у них був потужніший, ніж у різних недержавних громадських об’єднаннях. Щоправда, часто виявлялося, що молоді люди приходили не так за ідею, як за гроші. Байдуже, чи то акція про початок «Великої вітчизняної», чи то першотравнева демонстрація. Утім, це також давало свої результати, прищеплюючи любов до легких грошей, про походження яких молоді активісти не надто замислювалися. Ситуацію намагалися виправити за президентства Віктора Ющенка. 2006 року при Раді нацбезпеки і оборони створили спеціальну робочу групу. Остання мала займатися розробкою концепції патріотичного виховання молоді. Але згодом президентом став Віктор Янукович. І по всьому виходило, що ядром патріотизму, тобто національної самосвідомості, поваги до Батьківщини, її мови та культури був і залишатиметься «русский мир».
Революція гідності, анексія Криму та війна з Росією на Донбасі дещо виправили ситуацію. Принаймні зникли явно проросійські фестивалі, всілякі регіонали з комуністами спробували перефарбуватися та залягти на дно на певний час. А казати про братні народи Митного союзу стало непопулярно. А подекуди ризиковано для здоров’я. Навесні 2015-го Міністерство освіти і науки затвердило Концепцію національно-патріотичного виховання дітей та молоді. А в жовтні того самого року президент затвердив стратегію зі схожою назвою. Документ вийшов доволі цікавим. По-перше, основою патріотичного виховання мали стати українські історичні постаті й події, про які попередня влада намагалася не згадувати: Роман Шухевич, Степан Бандера, антибільшовицькі повстання селян, повстанці в радянських концтаборах. Також як приклад для наслідування пропонували учасників Помаранчевої революції, Революції гідності, учасників антитерористичної операції на Донбасі.
Читайте також: Важкий шлях до свободи
Водночас у документі визнавали певні проблеми. Як-от брак механізму, що виховував би патріотизм у молоді. Або проблеми із системою цінностей у громадян різних регіонів України. Чи наявність імперських залишків у суспільній свідомості й культурі та брак державної інформаційно-просвітницької політики щодо патріотичного виховання. Проте дієвих результатів, здається, у найближчому майбутньому ми не побачимо. Адже реалізація стратегії відбувається в кілька етапів і розтягнута в часі. Тут і створення нормативно-правової бази та програм із посібниками, і соціологічні опитування для відстеження їхньої дієвості. Врешті, корекція самої програми патріотичного виховання. Утім, серед критеріїв успішності стратегії є доволі сумнівні речі. Наприклад, збільшення кількості дітей та молоді, які пишаються своїм походженням і громадянством. Чи мають вони пишатися самим фактом, що є українцями, або тим, що Україна та її громадяни досягають успіхів у різних життєвих сферах, не уточнювали. Також серед критеріїв успіху виписано зростання кількості осіб у громадських об’єднаннях, які займаються патріотичним вихованням, та збільшення заходів із вшанування героїв України — тих, хто боровся за незалежність і територіальну цілісність. Лишається сподіватися, що відповідальні за ці критерії чиновники зважатимуть не лише на кількість, а й на якість.
Поки ж розробка триває, люди у великих і не дуже кріслах, здається, працюють за звичним квадратно-гніздовим методом прищеплювання любові до Батьківщини. Тобто за старими схемами: добровільний примус, почесні «Варти пам’яті» біля монументів військовим Радянської армії, встановлення рекордів тощо. І проблема тут уже не так у чиновниках, як у виконавцях на місцях. Та й самому суспільстві. За прикладами не треба далеко ходити. Скажімо, 2015-го з’явилося нове державне свято — День захисника України. Воно мало замінити День захисника Вітчизни 23 лютого (від початку — День Радянської армії та флоту), яке перетворилося на «свято чоловіків». А про його суть, певно, мало хто пам’ятав. Жінки вітали чоловіків із «професійним святом» (навіть тих, хто не служив і в житті не наближався до військкомату), а в навчальних закладах дівчатка вручали хлопчикам різні подарунки. Ну бо ж така традиція. Дату спробували змінити, щоб відв’язатися від уже звичних сенсів. Але не вийшло. Уже три роки поспіль українські магазини обіцяють цього дня знижки на шкарпетки й бритви (бо «день чоловіків»), а в школах намагаються збирати гроші для привітання хлопчиків.
Водночас для окремих чиновників і державних службовців патріотизм вимірюється буквально. Що більшим виявиться цей прояв, — у метрах чи квадратних метрах, — то краще. Скажімо, щоб патріотично виховати молодь, можна поставити найвищий в Україні флагшток. І повісити на нього найбільший національний прапор. Можна навіть спробувати позмагатися, у кого довший, себто вищий, флагшток. Наприклад, мер Києва Віталій Кличко хотів встановити в Києві аж 75-метровий і повісити на нього велетенський прапор, аби з кожного кутка столиці було видно. З такою ініціативою він виступив у грудні. Щоправда, схожі плани на кілька місяців раніше озвучила влада Дніпра: там готували підставку під прапор на 72 м. І тиждень тому таки встановили. У Києві ж така ініціатива поки що забуксувала.
Не забувають чиновники з політиками й про використання школярів для масовки в різних політично-патріотичних активностях. Скажімо, в Одесі дуже популярною є «Почесна варта» із найкращих школярів біля Вічного вогню. Обрані учні з різних шкіл упродовж кількох днів чергують біля радянського пам’ятника, наслідуючи радянську традицію. А нині ж її, як і всі інші традиції, пов’язані з Другою світовою та дідами, що воювали, узяла на озброєння для просування «русского мира» Росія. Але директор Одеського центру військово-патріотичного виховання Олег Денисов переконаний: таким чином діти вивчать історію та стануть патріотами України.
Читайте також: Знак альтернативи
Нікуди не ділися й усілякі «традиційні» заходи на 9 травня. Останніми роками головний серед них — «Безсмертний полк», який також прийшов із Росії та є елементом «русского мира». І якщо в Києві дітей перестали примусово виганяти на почесні караули для чиновників, то в регіонах подеколи ситуація може лишатися стабільною. Скажімо, торік у Полтаві управління Міносвіти намагалося «забезпечити явку учнів» на відзначення перемоги над нацизмом. Це навіть спричинило невеличкий скандал.
Із свіжих прикладів: управління освіти Львівської області зігнало школярів на святкування Дня Незалежності до Львова. Про це в соцмережах напередодні дійства повідомила журналістка Вікторія Балицька. З кожного району вчителі мали забезпечити по 50 дітей. Загалом 1 тис. тіл для масовки, яка мала… запускати в небо повітряні кульки. Здається, обласні чиновники не надто уважно читали інструкції начальства про виховання любові до України: там не було жодного слова про те, що майбутні патріоти мають маринуватися впродовж двох годин під сонцем, слухаючи роздуми про країну та її майбутнє.
Водночас управління освіти Львова потішило позитивним прикладом: наприкінці серпня її представник Зоряна Довганик розповіла журналістам, що освітянам рекомендують не проводити традиційні святкові лінійки (з промовами, повторюваними з року в рік віршами й візитами «урочистих гостей» із району). Натомість вчителям запропонували влаштувати для дітей флешмоби, майстер-класи й загалом зробити день інтерактивнішим. Без тривалих промов на відкритому повітрі. Адже у вихованні, зокрема й патріотичному, важлива якість, а не кількість.