«Патріотизм — останній притулок негідників». Ця фраза ХVIII сторіччя, народжена в затишку британських чепурних літературних клубів, хоч і звучить надто цинічно, але є не зовсім точною. Її автор, письменник і мислитель Семюел Джонсон, не врахував усіх нюансів. Нехай уже вибачають педантичні британці епохи Просвітництва. Маємо чимало прикладів, коли патріотизм зі своїх суто прагматичних міркувань використовують не від безвиході, а цілком свідомо сідають на нього, мов на коника, успішно капіталізують та ще й досягають чималих матеріальних успіхів. Ми вже знаємо цілі плеяди «професійних патріотів», «стихійних патріотів»…
Немає сенсу згадувати тут відвертих пристосуванців, які просто спекулюють високими гаслами в кон’юнктурних цілях, про це немає що говорити. Нас тут цікавить інше: як так стається, що людина, яка виголошує патріотичні гасла та ніби за всіма параметрами є такою, завдає більше шкоди спільній справі, ніж дає результат?
Історичних прикладів у вітчизняній історії, коли люди з патріотичним світоглядом виступають руйнівниками, чимало. Вони, звісно, різняться психотипами, мотивами дій, соціальним походженням, але їх об’єднує кінцевий деструктив.
Кілька історичних прикладів. Ось хоча б відомий легендарний і непереможний кошовий Запорозької Січі Іван Сірко. Годі сумніватися, що він любив свій край, готовий був не раз пожертвувати життям заради нього. Але скільки далекосяжних і державницьких планів він зруйнував гетьманові Петрові Дорошенку. До речі, шкодив своєму кумові.
Читайте також: Іронія долі Петара Текелії
Щоразу, коли Дорошенко, всіма силами намагаючись об’єднати тодішню козацьку України, зберегти її автономію, укладав політичні міжнародні договори, можливо, не бездоганні, але в тих складних умовах єдино можливі, Сірко своїми діями руйнував їх. Наприклад, гетьман підписав мирний договір із турецьким султаном, щоб мати союзника проти Москви та Варшави, кошовий іде походом «на бусурмана» і руйнує всю стратегію очільника Української козацької держави. Неконтрольована, ситуативна, суто емоційна та кочова стихія, невміння запорозького ватажка стратегічно мислити призводили до загальноукраїнської поразки.
Козацька доба особливо багата на яскраві українські постаті. Візьмемо й інший приклад — із мазепинської доби. «Гей, українці, начувайтеся. Коли тепер не здобудемо волі своєму народу — вічно зостанемося московськими рабами». І ще цитата: «Якщо й нині не підете за мною, то віддасте те, що загубите, ваші вольності, а Україну довіку з московського підданства не визволите… Москва вас із Січі вижене, вольності ваші військові відбере».
Чий полум’яний заклик? Не вгадаєте. Ці слова належать глибоко патріотичній людині, яка щиро переймалася долею своєї Вітчизни. Але ви здивуєтеся, коли дізнаєтеся, що не гетьману Іванові Мазепі, а його докучливому противнику Петрові Іваненку, відомому як Петрик. 1692 року він з однодумцями уклав Вічний мир із кримським ханом, у якому Україна оголошувалася вільною державою, і розпочав антимосковське повстання. Петрик перед тим служив у гетьмана Мазепи канцеляристом і таким чином змагався зі своїм колишнім патроном, який на той момент усіляко демонстрував свою вірність московським царям. Зрештою настав час — і вже Мазепа звертався майже з ідентичними універсалами до свого народу, закликаючи визволитися з-під ярма московитів. Усе змінилося. Але хто мав рацію? Мазепа, який у складних умовах ішов на компроміс із Московією, щоб дати можливість українському народу відпочити, відновити сили після страшної доби Руїни, що обезкровила націю, чи ідеаліст Петрик, який мріяв за підтримки кримської орди реалізувати нереальний план визволення Батьківщини?
Отаманщина — це глибоко вкорінена біда українського народу. Мабуть, її коріння слід шукати ще в князівських міжусобицях. Перенесемося вже в ХХ сторіччя і тут побачимо, коли одні патріоти змагалися з іншими. Гетьман Павло Скоропадський 1918 року розігнав Центральну раду, а через рік Директорія на чолі із Симоном Петлюрою очолила повстання проти гетьмана.
Читайте також: «Волиняна» і «Барасабніса». Що писали арабські мандрівники про давню Україну
Невдовзі самому Петлюрі довелося поборювати цілий розквіт отаманщини, а визначного, вольового, але неконтрольованого полковника Армії УНР Петра Болбочана, який постійно гостро критикував керівництво Української Народної Республіки, чим підривав і без того слабку дисципліну, змушений був віддати під військово-польовий суд. Трибунал, попри колишні заслуги Болбочана перед Україною, зокрема проведення успішної кримської операції, постановив покарання — розстріл. Цей вирок і тоді, і тепер сприймається неоднозначно, навіть трактується як репресії проти визначного патріота.
Дискусії, хто мав рацію: Грушевський із Винниченком чи Скоропадський, Скоропадський чи Петлюра, Петлюра чи Болбочан, вестимуться ще довго, зламається ще багато списів. Але однозначно від такого охлократичного поборювання страждала загальноукраїнська справа і з нього користалися чужинці — ми втрачали незалежність.
Зрозуміло одне: пасіонарії корисні під час революцій. Це їхній зоряний час. А в період, коли треба будувати державу, започатковувати бюрократичний механізм, коли необхідні прагматична, твереза оцінка, вміння стратегічно бачити наперед, вони втрачають свій шарм або, ще гірше, виконують відверту руйнівну функцію.
Читайте також: Азійсько-деспотичні орієнтири
На наших очах Помаранчевий майдан і остання Революція гідності породили яскравих, непересічних лідерів, винесли їх на щаблі державного керівництва, а там вони показали себе неефективними, часто непрофесійними або, що ще гірше, корумпованими. Їхній патріотизм вичерпався вже на перших кроках у владних коридорах.
«Бути патріотом — це значить перш за все вимагати гарних учинків від себе як від українця, а не перш за все ненавидіти інших тому, що вони «не українці». Врешті, бути патріотом — це значить, будучи українцем, виховувати в собі перш за все громадські, політичні, державотворчі прикмети: віру в Бога й послух його законам, тобто духовні вартості; жалі вірність, твердість, сильно вольність, дисципліну, пошану до своєї традиційної влади, загалом кажучи, лицарськість, тобто політичні вартості», — писав свого часу наш видатний політичний мислитель-державник В’ячеслав Липинський. І з ним важко сперечатися.