Спостерігати за кремлівською боротьбою за владу в театрі кумедно, дарма що бентежно
Лондонський театрленд — не світова арена. Однак те, що там відбувається, формує уявлення, а отже й реальність. Найбільш резонансна п’єса цього літа «Патріоти» (Patriots) про те, як покійний Борис Березовський (у виконанні Тома Голландера) витягає Владіміра Путіна (Вілл Кін) з невідомості й садить у Кремль. Однак Березовський хоче провести сприятливі для бізнесу реформи і розвивати тісні зв’язки з Заходом, а Путін прагне перебудувати російську державу й прижучити олігархів. Нікчема раптом перетворюється на страшного тирана і націлюється на свого творця. Колись усемогутній Березовський опиняється у вигнанні, втрачає вплив і стає жалюгідним буркотуном.
Це не зовсім вигадка, але й не зовсім правда. Я побував на спектаклі минулого тижня і відтоді не можу позбутися нав’язливих думок і бентеги. Чому ж ця блискуча постановка Руперта Ґулда, що збирає аншлаги, так мене роздратувала? І не тільки мене. Я дивився п’єсу в товаристві іншої фахівчині з питань Росії, яка так обурилася, що хотіла вийти із зали вже за десять хвилин.
Читайте також: Що далі? Україна може виграти війну, але програти мир
Підливали олії у вогонь і дрібні неточності. Достатньо було глянути на афішу, де російську літеру «Я» поставили замість англійської «R» у назві Patriots. Із досвіду я знаю, що недбале зловживання кирилицею зазвичай не віщує нічого доброго. Березовський нібито претендує на Нобелівську премію з математики. Насправді найпрестижнішою нагородою в цій галузі є медаль Філдса. Історична хронологія в п’єсі совається й ігнорується. Путін обіймає непогані посади до середини 1990-х; а таксистом підробляє до цього (якщо таке взагалі було). Промови (як-от, коли Борис Єльцин склав із себе президентські повноваження 31 грудня 1999 року, й звернувся до народу ретельно дібраними фразами) повністю переписано для драматичного ефекту.
Заради справедливості, слід відзначити, що такий підхід не конче приречений на провал. Чимало п’єс Шекспіра засновані на реальних подіях, розповідають про реальні країни і реальних людей, та підрихтовані так, що перетворилися найгеніальніші історії всіх часів. Однак автор п’єси Пітер Морґан — далеко не Шекспір. (Він також сценарист «Корони» (The Crown) — суперечливого серіалу про британську королівську родину).
Нібито реальну історію він показав у п’єсі хибно. Погляди Путіна й Березовського розійшлися не через різне бачення патріотизму. Я доволі добре знав Березовського. Він уособлював хаос і махінації 1990-х в Росії. Та його не цікавив культурний, інституційний і суспільний розвиток країни, що й казати про європейську архітектуру безпеки. Він лише хотів, щоб усе склалося так, аби він міг використовувати статки для влади і владу для статків.
Читайте також: Тривожні дзвіночки: фази ескалації для Заходу
Тимчасом світогляд Путіна переважно не змінився з часів КДБ. Для нього життя — це гра з нульовою сумою, де важить тільки влада. Цей підхід відображено у славетному гаслі Леніна «кто кого?» (хто кого?), а також в американському серіалі про мафію Нью-Джерсі «Клан Сопрано» (The Sopranos).
Глибшою проблемою п’єси є сентиментальний, екзотичний погляд на Росію. У першій сцені Березовський каже публіці: «Ви на Заході зовсім не розумієте Росію. Уявляєте собі холодний, похмурий край, де панує скрута і жорстокість». А далі до уваги глядачів пропонується перелік привабливіших ознак «справжньої» Росії: від балад Висоцького до пельменів.
Стереотипи — небезпечна легковажність, коли маєш справу зі злочинною ядерною державою. Єдине і найважливіше, що треба знати зараз про Росію, — це те, що вона розв’язала неспроковану війну проти своїх сусідів. З погляду історичної хронології, було б нелогічно включати ці події в сценарій, що завершується гаданим самогубством Березовського 2013 року. Та, якби я ставив спектакль про цей злочинний режим, я би принаймні проводив збір коштів для України на кожній виставі.