Пат для диктатури

Світ
27 Листопада 2020, 15:44

«Білоруські протести — це марафон», — сказала нещодавно Святлана Ціханоуська, лідерка білоруського суспільства, яка перебуває в еміграції. Шлях ненасильства, що його громадяни обрали для протестів, справді тривалий. Але те, що білоруси не збираються сходити з дистанції, — очевидно.

Зараз, після 100 днів протестів, у країні встановився хисткий статус-кво. Ситуація здається патовою. Люди масово виходять на акції, але «вулиця» не здатна переломити ситуацію і змусити піти Лукашенку, який, за його ж словами, «вчепився за владу посинілими пальцями».

Силовики в міру своїх можливостей розганяють акції та затримують їх учасників. Кількість тих, хто перебуває під адміністративними арештами, за даними правозахисників, перевищила цифру в 25 тисяч осіб, на сотні людей відкрито кримінальні справи за «організацію та участь у масових заворушеннях» — хоча, як і раніше, за 100 днів демонстранти не розбили жодного вікна й не пошкодили жодної машини. Але протест не вщухає, акції не згортаються.
Білоруські робітники не почали активний страйк і не зупинили підприємства. Проте «страйки по-італійськи» у трудових колективах дуже популярні. Влада вдає, що «підприємства працюють у звичайному режимі», але водночас звозить на заводи, які страйкують, штрейкбрехерів із інших регіонів. Опозиція думає щодо переформатування протесту, щоб не підставляти людей під репресії, але її мало хто слухає — вулиця живе власним життям. І таке життя їй подобається!

 

Читайте також: Олександра Лівергант: “Ми сподіваємося, що свідчення, зібрані нами, будуть використані на суді в Гаазі проти режиму Лукашенка”

 

Від «народця» до нації

«Мы не знали друг друга до этого лета», — саме такі рядки групи «Сплін» у серпні були дуже популярними в Білорусі: демонстранти в Мінську навіть писали їх на плакатах. Найважливішим досягненням 100 днів протестів у Білорусі експерти й політологи називають те, що у країні почало формуватися реальне громадянське суспільство й політична нація.

А кажучи просто, білоруси нарешті побачили самих себе. З’ясувалося, що вони — не «купка відморозків, наркоманів і повій», як назвав протестувальників Лукашенка. Вони — не «народець» (за його ж словами), а реально — народ. І цей народ виявився на голову (а то й на дві) вищим від свого керівництва. Сьогодні колізія полягає в тому, що в Білорусі — суспільство ХХІ століття. Білоруси побачили й усвідомили, що вони — сучасні люди, нація айтішників, нація, яка до пандемії активно подорожувала світом, насамперед Європою, яка утримувала перше місце за кількістю виданих шенгенських віз, нація з високим рівнем освіти. Нація, яка під час першої хвилі коронавірусної хвороби змогла згуртуватися й надати — на відміну від влади — реальну підтримку й медикам, і самим собі. Нація, у якій виявилася небачена досі взаємодопомога й підтримка, а також загальні соціальні, економічні й політичні інтереси. Нація, яка хоче, щоб її голос чули й на нього зважали, а тому готова відстоювати свої права — мирним шляхом. Суспільство, яке прагне інших стандартів матеріального й духовного життя, а також європейських стандартів і прав людини.

Натомість білоруська влада залишилася десь у ХІХ столітті. Лукашенка та його верхівка ніяк не можуть зрозуміти, що суспільство змінилося. Для них білоруси — досі на рівні «народу», маса, яка має бути вдячною за те, що «її годують».
«Розрив шаблона» у владі яскраво видно з риторики. Лукашенка, як і раніше, вбачає у громадянах, що виходять на протести, «наркоманів і повій», але вже в наступному реченні каже, що протестують «жителі багатих кварталів із хорошими зарплатами». Він дивується: чого їм не вистачає? Мовляв, у 1990-х білоруси ходили в постолах і без штанів, у Мінську борошна було на три дні, а він так покращив життя, що в кожного нині є «чарка і шкварка». І щиро не розуміє, чому люди вже три місяці протестують, а його регулярний (рази чотири вже) наказ «за тиждень навести порядок у Мінську» не виконують ці самі три місяці.

 

Читайте також: Ворог для Лукашенки, брат для народу

«Це навіть не вододіл — це цивілізаційна прірва між застарілою владою і новим народом. Схоже, що в лексиконі верхівки взагалі відсутнє слово «свобода». Тому важко сподіватися на якийсь діалог між прихильниками змін і тими, хто нагорі. Бо в них різні понятійні апарати, велетенська світоглядна нестиковка. Ця, з дозволу сказати, правляча еліта вже апріорі не може нічого хорошого дати білоруському суспільству, оскільки вона залишилася в минулому тисячолітті й мислить феодальними категоріями. Для них триває «бунт кріпаків», а тому треба брати батіг і заганяти всіх назад. Правляча верхівка й суспільство — це люди, які живуть у різних вимірах, у різних цивілізаціях, у різних світоглядних і ментальних галактиках. Це антагоністичні протиріччя, тут важко сподіватися на якийсь компроміс і «м’який» вихід із кризи», — каже білоруський політолог Аляксандр Класковський.

 

Шлях ненасильства

Багато хто в інтернеті здивований абсолютно мирним протестом білоруського суспільства. Багато хто не розуміє, як узагалі мирний протест може призвести до зміни влади. Починаючи від жартів «Як можна програти протест у країні, яка виробляє найбільші у світі шини» (натяк на знамениті великовантажні БелАЗи) й завершуючи прямими закликами «дати відсіч диктатору».

Поки що білоруси на ці заклики не ведуться, хоча злість на свавілля силовиків вихлюпується в різних дворових чатах і у фейсбук. Суспільство навчилося засвоювати уроки.

Іще до виборів Лукашенка лякав народ: «Ви забули, як колишній президент Карімов в Андижані розстріляв тисячі людей і придушив путч… Ну, то ми нагадаємо». Після подій 9–12 серпня і репресій, що тривають досі, після того, як було вбито кількох демонстрантів, усім стало ясно: Лукашенка не зупиниться й перед тисячами трупів. Радикалізувати протест у цій ситуації — просто грати на руку владі. Будь-яке насильство демонстрантів щодо силовиків призводить до того, що влада отримує зрозумілу їй ситуацію, моральне та юридичне право застосовувати силу для придушення протестів, аж до армії. І на цьому полі ненавчені демонстранти геть програють добре навченим і забезпеченим, наприклад, Силам спеціальних операцій.

Те, що влада, якщо їй випаде така нагода, застосує проти народу армію, ні в кого не викликає сумнівів. У Гродно й Мінську під час розгону мітингів уже з’являлися бронемашини, що перебувають на озброєнні тільки в ССО. Невідомо, чи залучали самих бійців до придушення протестів, чи вони лише надали техніку міліцейському спецназу, але сам по собі факт показовий. І тому демонстранти «накопичують злість», але не дають Лукашенці шансу розв’язати повномасштабну громадянську війну з населенням. До того ж білоруси не хочуть, щоб було «як в Україні». Ще наприкінці серпня Путін розповів про домовленості з Лукашенкою сформувати резерв із російських правоохоронців і Росгвардії для «допомоги» поки що керівнику Білорусі. Деякі підрозділи Росгвардії навіть зосередилися на прикордонній із Білоруссю території. За словами Путіна, резерв не планують застосовувати, якщо «екстремістські елементи, прикриваючись політичними гаслами, не перейдуть певних меж».

 

Читайте також: Криза за розкладом

Білоруси цих «меж» не перейшли, і резерв розформували. Але тепер кожен знає, що «резерв» можуть сформувати й застосувати будь-якої миті. Українцям не треба пояснювати, що таке «зелені чоловічки» або «ввічливі люди». Їхньої появи в себе — а саме до цього може призвести радикалізація протестів — білоруси не хочуть.

 

Пат протестів

Іще до виборів було ясно: якщо в Білорусі буде Майдан — він буде білоруським Майданом. Не схожим на жодні інші протести і сценарії. Він відрізнятимеся і від Арабської весни, і від українських революцій, і від інших «кольорових революцій» узагалі. Бо на відміну від інших «кольоровореволюційних» країн, у Білорусі немає «системної опозиції». В Україні опозиціонери — і під час Помаранчевої революції, і під час Революції гідності — засідали в парламенті. Вони могли спілкуватися з силовиками і впливати на їхні рішення. Багато хто після чергової «революції» в Киргизстані говорив про киргизів як приклад для білорусів: мовляв, ті за три дні все вирішили, а ви три місяці валандаєтеся. Але там також був і парламент, і системна опозиція.

У Білорусі немає таких «важелів впливу» на владу. Парламент у країні — фікція, так звані депутати за три місяці не спромоглися організувати навіть номінальних парламентських слухань щодо ситуації у країні. Утім, від них цього ніхто й не чекав, бо всі розуміють безхребетність цього органа. У 2019-му Лукашенка оголосив парламентські вибори майже за рік до закінчення терміну повноважень поперед­нього складу парламенту й так забрав у тодішніх депутатів 10 місяців їхніх повноважень. Обурилися цим рішенням лише двоє «опозиційних» народних обранців зі 110, решта навіть не заїкнулися про незаконність такого рішення. Тобто «депутати» не змогли тоді захистити навіть себе, то чого чекати від них зараз? У Білорусі немає «опозиційних депутатів» на жодних рівнях, вищих від сільської ради, та й там вони поодинокі. Немає опозиційних і водночас хоч трішки впливових людей при владі. Ті, хто претендував на звання лідерів вулиці чи просто лідерів суспільства, або сидять у тюрмі (християнський демократ Павал Севяринець, соціал-демократ Мікалай Статкевіч, екскандидат у президенти Віктар Бабарика, глава його штабу Марія Калеснікава), або буквально спроваджені за кордон (уже згадувана Святлана Ціханоуська, ексміністр культури й експосол Павал Латушка, соратниця Севяринця Вольга Кавалькова та інші). У суспільства немає каналів комунікації з силовиками й тими, хто приймає рішення. Якби в Білорусі сталося щось на зразок ГКЧП 1991 року в СРСР — я навіть не уявляю, куди народ зміг би вийти й кого захищати. Інструмент насправді єдиний — мирний вуличний тиск. Регулярне демонстрування того, що більшість білорусів не сприймає ні цієї влади, яка вкрала в них вибори, ні наявної системи.

 

Безвихідь влади

Після того, як Лукашенка потай самоінавгурувався на черговий термін, у країні з’явився жарт, що «Білорусь увійшла до переліку країн, які не визнали Лукашенку легітимним президентом». Утрата внутрішньої легітимності призвела до того, що всі його ініціативи та пропозиції щодо виходу з кризи суспільство не приймає. Лукашенка номінально контролює владу, спираючись на силовиків. Однак впливати на громадську думку вже не в змозі. Лукашенка (а разом із ним і Кремль) пропонує вихід у якійсь «конституційній реформі». Мовляв, обговорення змін до Конституції має стати майданчиком для діалогу, що розв’яже наявну кризу. Безумовно, про це можна було би говорити, але…
По-перше, про цю реформу Лукашенка говорить уже років п’ять і ще стільки само говоритиме, а на балачки білоруси більше не згодні. Народ розуміє, що під маркою обговорення проєкту нового Основного закону Лукашенка просто намагається затягнути час і просидіти ще один президентський термін.

 

Читайте також: Нове коло російської агресії

По-друге, питання, із ким Лукашенка зібрався домовлятись. Як зазначено вище, усі ключові гравці — або за кордоном, або в ув’язненні. Йому неодноразово пропонували переговори — але тільки після припинення репресій і звільнення всіх політичних в’язнів. Такі переговори Лукашенка категорично відкинув.

По-третє, навіть якщо й буде референдум щодо нової Конституції, то він, за задумом Лукашенки, повинен відбутися за старою системою зі старим складом Центрвиборчкому. Але учасники протесту домагаються саме зміни такої ситуації — вимагають вільних і справедливих виборів. Організувати референдум «за старими лекалами» просто неможливо. Якщо він буде на умовах Лукашенки, це спровокує ще потужніший вибух протестів. А якщо підрахунок голосів буде чесним, справедливим і з іншим складом Центрвиборчкому, то Лукашенка референдум із тріском програє, що для нього, звісно, неприйнятно.

По-четверте, сама конституційна реформа безглузда: серед перших кроків на посаді президента альтернативні кандидати під час виборів називали повернення до Конституції Білорусі варіанту 1994 року: до того часу, коли Лукашенка розігнав парламент і змінив цю саму Конституцію «під себе».

Суть того, що «Білорусь не визнала Лукашенку легітимним президентом» саме в цьому й полягає: усі розпорядження й постанови після того, як Лукашенка піде, швидше за все, буде скасовано й дезавуйовано. Поки що керівник Білорусі втратив ініціативу й сидить у президентському кріслі лише «на багнетах». Будь-які його ініціативи так чи інакше приречені на провал. Ситуацію можна розв’язати лише якщо Лукашенка піде. І переговори між ним і представниками народу можливі, загалом, тільки за умови такого вчинку.

 

Крокуючи до прірви

Кожен день Лукашенки в незаконно захопленому ним президентському кріслі наближає його до краху. Можна певний час утримувати владу «на багнетах», але це ну дуже дорого. Силовики здатні швидко витрачати ресурси, але не вміють ефективно їх створювати. До того ж багато непрямих витрат для економіки передбачають не лише великі видатки на імпортні світлошумові гранати, водомети й високі зарплати ОМОНу, а й загалом те, що відбувається сьогодні в Білорусі.
Руйнується бізнес-клімат, завдається непоправна шкода людському капіталу. Це і релокації тисяч айтішників у сусідні країни, і масові звільнення «політично неблагонадійних», але кваліфікованих фахівців. Хоч як дивно, але «активний страйк» на підприємствах підтримують не «молоді фахівці», а ті, хто пропрацював по 20–30 років. І саме вони звільняються першими. Тисячі діб в ізоляторах — це час, коли затримані й арештовані не вносять жодного внеску у ВВП.

 

У бюджеті країни — діра розміром у чверть цього бюджету. Західні фінансові інститути відмовляються співпрацювати з Білоруссю — кредитів та інвестицій «живими грошима» не буде. Кредит у $1,5 млрд, який Росія недавно виділила країні, так і залишився в Росії як погашення боргів за газ і «реструктуризація» інших кредитів. Низькі ціни на нафту вбивають білоруську нафтопереробку — один із основних джерел надходження валюти в бюджет. У відповідь на репресії робітників, які страйкують, норвезька компанія Yara — світовий лідер на ринку калійних добрив — заявила, що перегляне контракти і співпрацю з «Білоруськалій». А калій — це друге основне джерело надходження валюти у країну. Експорт продукції та послуг знижується через пандемію, річна інфляція за 10 місяців перевищила прогнозований показник на 1,5% — і лише тому, що Нацбанк тримає своє відомство, як Брестську фортецю, опираючись категоричним вимогам прем’єр-міністра (який, до речі, також із силовиків) запустити друкарський верстат для підтримки підприємств.

Гроші на ОМОН закінчуються неймовірно швидко. Тиждень тому ОМОНівці пропонували затриманим «відпустити з автозаку» за 500 рублів (приблизно $200). Факт дуже показовий — убожіє навіть ОМОН. Поки що Лукашенку підтримує Росія. Вона розуміє, що зі «слабкого Лукашенки» можна сукати мотузки. Але в довгостроковій перспективі це програшний хід, бо в народі діє логіка: «Друг мого ворога — мій ворог». І якби у країні була незалежна соціологія, вона показала би різке погіршення ставлення до Росії з боку білорусів.

Чим закінчиться білоруське протистояння? До кінця свого вкраденого президентського терміну Лукашенка навряд чи досидить. Питання лише в тому, коли він піде і як саме. Змінити сьогоднішню патову ситуацію може будь-який тригер, навіть на перший погляд незначний. У будь-якому разі, білоруси готові продовжувати свій марафон, сходити з дистанції вони поки що не планують. Розв’язка білоруської революції буде такою ж драматичною і непередбачуваною, як і вона сама.