Значно цікавіше те, як президент країни Аляксандр Лукашенка вкотре намагається проводити власну політику, лавіруючи між Росією та Заходом. Про ці маневри Тиждень поспілкувався з політологом Андреєм Фьодаравим.
Тиждень.ua: «Євроінтеграція» Білорусі нагадує радше гру президента Аляксандра Лукашенки з євроспільнотою. Що для нього важливіше: сам процес чи бажання показати Москві, мовляв, Мінськ має альтернативу?
– Те, що відбувається у відносинах Білорусі з Європою, або ширше – Заходом, грою можна назвати, на мій погляд, тільки зі значною часткою умовності. Куди адекватніше в даному разі вжити слово «боротьба». Головним чином вона точиться за те, щоб сучасний режим у Мінську був визнаний Заходом як рівноправний партнер чи бодай щоб до нього ставилися так само, як до інших пострадянських держав у Центрально-Східній Європі, скажімо, України. До того ж, що дуже важливо, і в персональному плані.
Про це свідчать численні висловлювання самого Лукашенки. Не виключено, що він справді щиро не розуміє, чому очолювана ним країна опинилась у становищі європейського ізгоя. Він постійно говорить про «подвійні стандарти», і певні підстави для цього справді є. Важко сперечатися, наприклад, із думкою, що в Азербайджані ситуація з демократією та правами людини мало чим відрізняється від білоруської. Попри те, лише подеколи західні держави піддають із цього приводу осудові Баку й водночас, на відміну від Білорусі, Азербайджан є повноправним членом такої солідної організації, як Рада Європи.
Не маю сумнівів: білоруську владу цілком задовольняло б, якби Захід ставився до неї як свого часу до Радянського Союзу. Подібно до радянського керівництва, у межах Realpolitik вона стала б надійним партнером і добросовісно виконувала б свої зобов’язання в економічній сфері, якби не відбувалося того, що вона вважає «втручанням у внутрішні справи». Її біда втому, що, по-перше, Білорусь за важливістю для Заходу не йде в жоднепорівняння з СРСР,апо-друге, відтодігуманітарним аспектам у світі стали приділяти куди більше уваги, хоча говорити, ніби вони стали панівними у планетарній політиці, поки що, на жаль, зарано. Що ж стосується використання погроз вибору європейського шляху як альтернативи інтеграції з Росією, аби примусити Москву до тих чи тих поступок, то така тактика безумовно має місце. Як, утім, і зворотні дії. І, треба визнати, до певної міри вона була успішною.
Тиждень.ua: Сьогодні Білорусь, як і Україна, «борсається» між Європейським Союзом та СНД. Офіційний Мінськ вважає, що час для маневрів іще є?
– Я не говорив би про «борсання» в напрямку ЄС. Можна, звичайно, згадати кілька зроблених на найвищому рівні заяв, у яких ішлося про можливе приєднання держави до Євросоюзу, але навряд чи їх хтось сприйняв усерйоз. Особливо коли врахувати, що практично завжди вони звучали саме в часи загострення відносин із Кремлем. Хоча, звичайно, періоди «потепління» й «похолодання» справді мали місце. Події 19 грудня 2010 року (коли було жорстоко придушено акції протесту опозиції) та інциденти після них суттєво змінили стан справ. Нині об’єднана Європа займає набагато суворішу позицію, що значною мірою скорочує для офіційного Мінська свободу маневру, зокрема й тимчасову.
Тиждень.ua: Але схоже, що з поверненням у Росії на президентську посаду Владіміра Путіна вибір доведеться робити набагато швидше?
– Природно, Москва прагнутиме скористатися із ситуації. Донедава її стримували власні електоральні кампанії, але ці обмежувальні фактори відпали, і Путін досить відкрито береться до реалізації стратегічного задуму: відродження провідної ролі Росії на пострадянському просторі із застосуванням усіх наявних ресурсів, насамперед економічних. А оскільки існує так звана «союзна держава Білорусі та Росії» і наша країна є першочерговою метою, то, очевидно, зусилля будуть зосереджені, передусім на ній. Із часом такий тиск посилюватиметься, якщо не настане чергова глобальна економічна криза, внаслідок чого ціни на енергоносії різко впадуть, і Москва не зможе продовжувати підживлення білоруського режиму. Та й у такому випадку є небезпека, що це відбудеться запізно.
Тиждень.ua: Санкції Євросоюзу щодо Білорусі дають результати, чи режим Лукашенки вже настільки до цього адаптований, що може не звертати на них уваги?
– Важко відповісти однозначно. За великим рахунком, можна говорити лише про заборону на в’їзд до країн ЄС та деяких інших держав Європи, яка поширюється приблизно на 230 офіційних осіб, що тією чи тією мірою причетні до брутальних дій під час розгону маніфестації в Мінську та дальших масових репресій. З одного боку, ми бачимо, що донині, тобто вже півтора року, в місцях позбавлення волі, як і раніше, перебувають політичні в’язні. Із другого, спочатку їх було кількасот, причому багато дістали терміни ув’язнення на кілька років.
Навряд чи можна впевнено стверджувати, що тиск із боку ЄС не відіграв жодної ролі або, навпаки, справив вирішальний вплив. Мені здається, істина як завжди десь посередині: за відсутності наполегливих вимог і дій ЄС ситуація була б помітно гіршою, але і вважати їх панацеєю, на жаль, не можна. Запроваджені обмеження, поза сумнівом, викликають роздратування в білоруського керівництва, але не до такої міри, щоб воно зважилося на кардинальний перегляд своїх підходів у внутрішній політиці.
Тиждень.ua: Чи має взагалі Захід важелі впливу на президента Лукашенку?
– Гіпотетично вони безумовно є, але в таких випадках неминуче постає питання реальності й доцільності. Наприклад, частина білоруської опозиції наполегливо закликає Європу наслідувати американський приклад і ввести проти офіційного Мінська всеосяжні економічні санкції. Мовляв, тоді рівень життя населення впаде настільки, що воно масово вийде на вулиці, й настане тріумф демократії. На жаль, куди ймовірнішим бачиться інший сценарій: для стабілізації становища білоруське керівництво звернеться до «головного союзника» із проханням про сприяння і з готовністю заради збереження влади піде на всі його умови. Як наслідок,Москва відразу отримає все, чого домагалася. Водночас, щоабсолютно зрозуміло, ніякого просування Білорусі до демократії не буде.
Я вже не кажу про ту масштабну антиєвропейську пропаганду, яка моментально розгорнеться в державних ЗМІ. А оскільки альтернативи їм, особливо електронним, у країні фактично немає, то в умовах і без того не надто твердої прихильності основної маси жителів Білорусі до європейських цінностей цілком реально очікувати значного зростання відповідних негативних настроїв.
Тиждень.ua: Чи може Європа знайти нові підходи до білоруської влади?
– Використовували вже й батіг, і пряник, причому тривалий час, одначе кардинального зрушення не відбулося. І принципово нових підходів не помітно. Найбільш прийнятним варіантом бачиться розроблення своєрідної «дорожньої карти», коли білоруська сторона чітко знатиме, що її кроку назустріч закликам Європи неодмінно буде дана адекватна відповідь. І навпаки, відступ від руху в позитивний бік обов’язково призведе до якихось прикрих наслідків.
Але ця схема потребує згоди офіційного Мінська, до чого він зараз аж ніяк не готовий, а також ретельного опрацювання в ЄС, щó сильно утруднено тією надзвичайно складною ситуацією, в якій він сьогодні перебуває. До того ж пріоритети в різних країн Європи щодо Білорусі не збігаються, а тому Євросоюзові не завжди вдається говорити в один голос.
Біографічна нота
Андрей Фьодарав – політолог і політичний аналітик. Закінчив фізичний факультет Білоруського державного університету, працював науковим співробітником Інституту фізики Академії наук Білорусі. Кандидат фізико-математичних наук. Від 1989 року – старший референт комісії Верховної ради РБ з питань науки та науково-технічного прогресу, в 1993-му – начальник парламентського Управління міжнародних зв’язків. Від 1997 року – незалежний експерт у галузі міжнародних відносин, зовнішньої політики та безпеки. Автор понад 2 тис. публікацій із цих проблем, виступав із доповідями на конференціях у Бельгії, Німеччині, Франції, Литві, Польщі, США, Росії та Україні.