Іноземці майже не уявляли реалій життя в сталінському СРСР та радянській Україні. Це було пов’язано не лише з закритістю режиму, а й з успішним просуванням руками «корисних ідіотів» і платних агентів потрібних для Москви наративів. Зруйнувати ідеальну для Кремля картинку намагалися втікачі з СРСР, однак із різних причин їхній голос залишався непочутим. У 1946 році ефект бомби в інформаційному полі спричинила книжка неповерненця Віктора Кравченка «Я вибрав свободу», де він на власному досвіді розповів про функціонування радянської системи.
Технократ-біженець
Не менш сенсаційною стала й сама втеча Віктора Кравченка на Захід у квітні 1944 року. Його можна було вважати радянським чиновником середньої ланки й до певного часу правовірним комуністом. Народився він 11 жовтня 1905 року в Катеринославі (нині Дніпро). Його батько брав участь у революції 1905 року, за що потрапив на заслання, більшовицьку революцію зустрів насторожено, а згодом у сімейному колі обурювався однопартійним режимом, репресіями та розкішним життям партійної бюрократії. У 17-річному віці Віктор Кравченко поїхав на Донбас, де влаштувався на одну з вугільних шахт біля Алчевська — згодом він там потрапив у завал, однак залишився живим. Під час праці в шахті активно займався самоосвітою, приєднався до комсомолу. У 1925-му повернувся до рідного міста й влаштувався робітником на металургійний завод імені Григорія Петровського. У 1927–1928 роках служив у Червоній армії, брав участь у «боротьбі з басмачами» на радянсько-перському кордоні в Туркменській РСР — і лише згодом зрозумів, що був окупантом на чужій землі та воював проти національно-визвольного руху. Після невдалого падіння з коня Кравченка було достроково демобілізовано, і він повернувся на попереднє місце роботи. Саме на Дніпропетровському метзаводі зробив перші «проби пера»: редагував заводську газету та писав статті до центральних українських видань.
У 1929 році Кравченко вступив до лав КП(б)У. Саме тоді в СРСР тривала боротьба з фахівцями, які сформувалися за дореволюційних часів і яких більшовики замінювали на лояльну до режиму молодь. У рамках цієї кампанії компартія направила Кравченка на навчання в Харків. За рік Харківський політехнічний інститут імені Леніна розділили на кілька вишів і Кравченка перевели до Дніпропетровського металургійного інституту. У літературі поширена легенда про його тогочасне знайомство з Лєонідом Брєжнєвим, яка не має підтверджень. Коли Віктор Кравченко закінчив виш, то трест «Трубостан» розподілив його як інженера на Нікопольський металургійний комбінат, де він невдовзі очолив прокатний цех. У службових справах Кравченко зустрічався з Ніколаєм Бухаріним і Лазарем Каґановичем. Ще з часів роботи на ДніпроМЗ профільний нарком Серґо Орджонікідзе оцінив здібності молодого інженера і згодом неодноразово надавав йому свою протекцію.
Читайте також: Кривавий слід. П’ять найбільших злочинів радянської влади проти мирного населення України в роки Другої cвітової
Після смерті покровителя Кравченко зазнав тиску з боку НКВС. Щоб припинити переслідування, він поїхав у Москву, де добився переведення спочатку на меткомбінат у Таганрог, а згодом у Первоуральськ на завод, що був найбільшим у Європі виробником труб. У лютому 1939 року Кравченка призначили директором на майбутній металургійний завод у Сталінську, але проєкт заморозили, а його призначили помічником головного інженера Фільського металургійного заводу в Москві. Кар’єрна драбина похитнулася: переведення на нижчу посаду в радянській системі було недобрим знаком. У Москві його засудили до 2,5 років позбавлення волі за розтрату коштів. Після апеляції замість ув’язнення інженера зобов’язали рік відраховувати 20% зарплати на користь НКВС.
У вересні 1941 року Кравченка повторно мобілізували до війська у званні капітана. Курси військових інженерів він проходив у навчальному центрі в підмосковному Болшево, але за місяць через хворобу його евакуювали до госпіталю в Мензелінську. Згодом як фахівця з вищою технічною освітою Кравченка взагалі відкликали з армії. На посаді головного інженера Промтресту він контролював роботу дев’яти заводів з ремонту військового обладнання та виготовлення ручних гранат. Кілька разів брав участь у нарадах уряду в Кремлі. Роботу Кравченка відзначили, й у травні 1942 року відбувся найвищий злет його кар’єри: його призначили начальником управління військового постачання Раднаркому СРСР. На цій посаді він координував роботу військових заводів, більшість яких було евакуйовано за Урал. У службових справах перетинався з Алєксєєм Косиґіним, адміралом Львом Ґаллєром, начальником інженерних військ Міхаілом Воробйовим, командувачем ВПС Алєксандром Новіковим.
Той, хто вибрав свободу. Завдяки своїй публічній критиці СРСР Віктор Кравченко став одним із найвідоміших утікачів із «країни Рад» — так званих неповерненців
У січні 1943 року Кравченка направили на постійну роботу до США. На час різноманітних перевірок, які сам Кравченко називав сімома колами пекла, пів року працював чиновником у тресті Главметал. У липні 1943 року його кандидатуру схвалили та перевели до Всесоюзної адміністрації імпорту сировини Наркомату зовнішньої торгівлі. Чиновник здав військовий квиток і партквиток, отримав закордонний паспорт і залізницею вирушив до Владивостока, звідки через Тихий океан на вантажному судні дістався Канади. 19 серпня 1943 року він прибув до Вашингтона, де став співробітником радянської місії з держзакупівель у Сполучених Штатах. Кравченко оцінював якість металу, проте насправді робота місії була спрямована на промислове шпигунство. Саме в цей час інженер почав планувати свою втечу з «країни Рад», для чого зблизився з перекладачкою місії, американкою Ритою Голідей, яка звела його з представником російської еміграції Девідом Даліном. 3 квітня 1944 року Кравченко взявся реалізовувати свій план. Наступного дня на першій сторінці The New York Times з’явилася його заява, у якій він назвав політику Кремля щодо західних союзників лицемірною та запросив політичного притулку у США. Згодом він відмовиться від пропозиції працювати на ФБР.
Реакція Кремля виявилася шаблонною. Спочатку там оголосили, що жодного Кравченка знати не знають, а згодом визнали його існування, але назвали аферистом, який перебував на тимчасовій роботі та втік через борги. Далі перебіжчика звинуватили в дезертирстві (і це в державі з закритими кордонами!) та почали вимагати від американської влади його видачі. У серпні 1944 року до Москви відкликали третього секретаря посольства (насправді резидента) Васілія Зубіліна. Кравченка намагалися залякати, щоб він відмовився від намірів написати книжку про СРСР. Колишній посол США в Москві Джозеф Девіс закликав видати Кравченка радянській стороні. Тому до середини 1945 року Віктор мусив поводитися обережно: зайвий раз не з’являвся на публіці та жив під вигаданим ім’ям. А якось навіть одержав листа з кулею. Йому допомагали нові друзі — російські емігранти-меншовики. За два роки, щоб уберегтися від імовірних переслідувань, він дав свідчення у Конгресі та на певний час отримав від держави захист.
Антисталінський бестселер
Водночас Віктор Кравченко почав активно писати статті до американських національних (Cosmopolitan, American Mercury, Reader’s Digest, The Saturday Evening Post, The New York Herald Tribune) та російських емігрантських видань. Це забезпечувало йому засоби до існування: наприклад, за три публікації в Cosmopolitan йому заплатили $15 тис. Проте утікач сконцентрувався на підготовці та виданні книжки про Радянський Союз. Опублікувати її погодився видавець Чарльз Скрібнер III. Перший переклад, який здійснив Чарльз Маламуд (до речі, зять Джека Лондона) видавництву не сподобався. Для адаптації тексту до смаків американського читача залучили журналіста Юджина Лайонса. Той спочатку симпатизував більшовицькій революції, а в 1930 році навіть брав інтерв’ю у Сталіна, однак невдовзі став критиком сталінізму й запровадив у обіг термін «homo sovieticus». Щоб перекладач не спотворив зміст книжки, Кравченко залучив ще двох фахівців для консультацій і сперечався з Лайонсом ледь не за кожну кому. Роботу було завершено 11 лютого 1946 року, і книжка з назвою «Я вибрав свободу. Особисте й політичне життя радянського чиновника» побачила світ. Її успіху сприяла не тільки вдала адаптація тексту, а й унікальна інформація, не доступна широкому загалу. Віктор Кравченко на тлі подій власної біографії показав реалії життя у сталінському СРСР. Режим він називав «поліцейським соціалізмом», де люди не мали права на вільне пересування та були прикріплені до місця роботи. А також описав повсякденні практики радянської людини: словесний камуфляж, партійні чистки та репресії, спотворене зображення Заходу, атмосферу тотального стеження, доносів і підозрілості.
Читайте також: Куркулі. За що радянська влада не любила працьовитих українських господарів
Не обійшов Кравченко увагою й Україну. Він писав, що влада імітувала українізацію лише для того, щоб виявити та знищити національно орієнтовану інтелігенцію. Голодомор, жахи якого він бачив на власні очі, називав рукотворним. Кравченко пригадував, що боротьбу проти селян-власників В’ячеслав Молотов аргументував імовірністю їхньої співпраці з ворогом у разі воєнного конфлікту. Також Кравченко вважав, що стахановський рух і втручання НКВС значною мірою дезорганізували промислове виробництво. Писав він і про повсюдне використання примусової праці мільйонів «надлишкових рабів» — в’язнів ГУЛАГу.
У розділах про воєнні роки описував паніку, що панувала в Москві 16 жовтня 1941 року. Кравченко наголошував, що СРСР готувався лише до наступу й описував особливості технічної співпраці з Німеччиною в 1939–1941 роках. Причиною ж перелому у війні називав відродження промисловості в евакуації та допомогу США. Кравченко запевняв, що в разі конфлікту з демократичною країною народ не став би воювати за комуністів, і наголошував, що СРСР не відмовився від намірів світової революції, яку спинила лише поява атомної бомби у США. Найбільшим радянським тріумфом Кравченко вважав пропаганду, адже іноземці не тільки залишалися байдужими до страждань мешканців СРСР, а дехто навіть виступав на захист Москви. Кремлівську диктатуру втікач називав глобальною проблемою людства, проте вірив, що колись мешканці СРСР стануть вільними.
Інформаційний удар. Обкладинка першого видання книжки Віктора Кравченка «Я вибрав свободу. Особисте й політичне життя радянського чиновника» 1946 року
Книжка «Я вибрав свободу» стала комерційно успішним антирадянським виданням — наклад у США досяг 5 млн примірників. Після виходу бестселера помічник директора ФБР Деніел Мілтон Ледд у доповідній на ім’я шефа відзначав, що це найефективніший інструмент контрпропаганди з усіх, які було опубліковано. У 1949 році видання потрапило до бібліотеки Білого дому як одна з 200 найважливіших книжок, що вийшли впродовж першої каденції Гаррі Трумена. Назва книжки на довгі роки стала одним із символів холодної війни — саме так мотивували свій вибір утікачі на Захід. До речі, російського видання книжки немає досі. Натомість у 1948 році в Торонто у друкарні «Український робітник» вийшов її український переклад авторства Михайла Гетьмана. Видання накладом 3000 примірників автор дозволив безплатно поширювати серед української громади в Канаді. А коли Кравченко дізнався, що його книжку продають, то в судовому порядку заборонив її розповсюдження. Упродовж наступних трьох років книгу переклали на два десятки мов, серед них німецька, іспанська, італійська, португальська, китайська, японська, турецька, арабська, шведська, естонська, нідерландська та інші.
У Франції видавці поставилися до книжки обережно. До роботи взявся шеф невеликого видавництва Self Жан де Керделан, який прочитав її за ніч та полетів до США зустрітися з автором. У травні 1947 року вийшла франкомовна версія книжки, наклад якої перевищив 500 тис. примірників, а вже в червні Віктор Кравченко отримав французьку літературну премію Сент-Бева. Однак під тиском лівої інтелігенції комітет, що ухвалив таке рішення, розпустили, а з осені за дискредитацію книжки Кравченка взялася Москва. Вітрини книгарень, де її продавали, розмальовували свастиками, а видавець почав отримувати погрози. У листопаді 1947 року на шпальтах газети Les Lettres françaises за підписом такого собі Сіма Томаса вийшла рецензія з промовистим заголовком «Як було сфабриковано Кравченка». Томас переповів нібито «ексклюзивну інформацію», що її начебто отримав від анонімного агента американської розвідки. Кравченка звинувачували в тому, що цієї книжки він не писав узагалі, вів аморальний спосіб життя, пиячив, шахраював, був зрадником і боржником, що змусило його стати платним дезінформатором спецслужб США. Слід згадати, що видання Les Lettres françaises у 1942 році заснували французькі підпільники, але за п’ять років його почала фінансувати Москва, і воно виконувало роль надійного рупора Кремля. На шпальтах газети, що виходила накладом 65–100 тис. примірників, вихваляли ждановщину та лисенківщину, а також регулярно закликали в усьому брати приклад з СРСР.
Суд століття
Згодом російський літератор-емігрант Боріс Носік стверджував, що нападки промосковських сил у Франції на Віктора Кравченка сталися внаслідок курйозу — після того, як видавець Жан де Керделан жартома надіслав кілька примірників книжки радянським лідерам. Хоча ймовірнішою причиною було ухвалення Москвою нової лінії на відкриту ідеологічну конфронтацію із Заходом. Якраз 22–28 вересня 1947 року на конференції у Шклярській Порембі вісім компартій-сателітів ВКП(б), серед них і французька, оголосили про створення Комінформу, що дало старт формуванню прорадянського Східного блоку. Позиції СРСР в повоєнній Франції були справді міцними. Про пакт Молотова — Ріббентропа громадськість забула, а участь у перемозі над Німеччиною принесла більшовикам моральну індульгенцію. Преса й лідери громадської думки нерідко співчували комуністам. На виборах у листопаді 1946 року компартія Франції посіла перше місце, здобувши понад 28% голосів, і до травня 1947-го у складі французького уряду було п’ять міністрів-комуністів, а генсек ФКП Моріс Торез обіймав посаду віцепрем’єра. Робітничі передмістя Парижа, де з середини 1930-х мерами традиційно обирали представників ФКП, формували навколо французької столиці «червоний пояс». Ба більше, інформаційна кампанія 1946 року, яка закликала до повернення в Радянський Союз, викликала ейфорію в середовищі російської білої еміграції. Усі ці чинники робили Францію сприятливим полем для поширення радянських міфів, спростовувати які було непросто.
Читайте також: «Садок вишневий» понад усе!
Коли Віктор Кравченко довідався про рецензію в Les Lettres françaises, то вирішив подати до французького суду позов на газету через наклеп та поширення інформації, що принижує честь і гідність. Позов узяв до розгляду Кримінальний суд департаменту Сена в Парижі. Спочатку процес запланували на липень 1948 року, але виявилося, що автор статті Сім Томас не може з’явитися до суду. Повторний розгляд призначили через пів року. За цей час співредактор Les Lettres françaises Андре Вюрмсер опублікував нову провокаційну статтю із заголовком «Кравченко — вундеркінд». Кравченко подав додатковий позов і проти нього. Отже, Паризький суд узяв до розгляду три справи, а свої моральні збитки Кравченко оцінив у 10 млн франків. Інтерес до процесу здебільшого підігрівала ліва преса. У січні 1949 року напередодні відкриття судових засідань промосковське видання Ce Soir поширило фейк, ніби Віктор Кравченко в 1941 році був німецьким колаборантом і написав пронацистську книжку. Вочевидь, промосковські сили провокували екскомуніста на новий позов, який став би приводом до відкладення суду. Однак Кравченко не бажав затягувати процес і не став судитися із Ce Soir.
Процес урешті розпочався 24 січня 1949 року. Символічно, що того самого дня СРСР і шість прорадянських режимів створили Раду економічної взаємодопомоги. Зважаючи на ажіотаж, засідання перенесли до зали 17-ї палати Сенського кримінального суду, яка могла вмістити до 400 осіб. На засіданнях були присутні журналісти зі США, Панами, Тризонії (окупованої союзниками Західної Німеччини), Нової Зеландії, Франції, Швеції, Великої Британії, Нідерландів. Репортери невдовзі назвали суд «процесом століття» та «головним спектаклем сезону». Його значення слушно підкреслили журналісти тижневика Le Figaro. «Річ не в Кравченкові чи його книжці. Якщо він програє процес, то це засвідчить, що в СРСР панує демократія, стоять порожніми в’язниці та процвітає свобода. Але якщо виграє — то буде зруйновано радянський престиж: філософський, політичний та моральний», — писало видання. СРСР також пильно стежив за перебігом процесу через посольство. До того ж радянська пропаганда не шкодувала ярликів для Віктора Кравченка, для чого долучила знакових осіб. Так, у лютому 1949 року письменник Константін Сімонов у газеті «Правда» назвав Кравченка Юдою, що заслуговує на розстріл, Олександр Довженко на сторінках «Літературної газети» таврував його як «мікролюдину» та «мінус людину», а гумористичний журнал «Крокодил» просто назвав письменника собакою.
На першому засіданні суду виявилося, що Сім Томас на процес не прибуде, після чого Віктор Кравченко засумнівався в реальному існуванні відповідача. Лише в 1979 році стало відомо, що за псевдонімом «Сім Томас» ховався журналіст Андре Ульман, якого нині вважають прямим агентом радянських спецслужб. Також Кравченко звернув увагу на те, що в жовтні 1947 року паризька емігрантська газета «Радянський патріот» уже публікувала схожу статтю, і висловив припущення, що матеріал підготували в радянському посольстві.
Французька сторона зібрала ВІП-свідків: міністрів, депутатів, генералів, науковців і навіть священника. Очікували на приїзд 40 осіб з СРСР, однак до Парижа впустили лише п’ятьох. Натомість Кравченко орієнтувався на свідчення людей, які могли б підтвердити зміст його книжки та спростувати твердження запрошених гостей з «країни Рад». Кравченка активно підтримували в середовищі «Ді-Пі» (від англійського DP — displaced persons) — примусово переміщених з місць свого проживання силами країн Осі, які після завершення війни перебували у спеціальних таборах. Так, у таборі у Галлендорфі на підтримку Кравченка зібрали 396 підписів, у Фельдмохтингу — 217. Серед підписантів із табору в Новому Ульмі були Іван Багряний та Федір Пігідо-Правобережний. А виступити на суді на боці Кравченка зголосились аж 5 тис. осіб, із яких той відібрав 17. У залі Палацу правосуддя склалася гротескна картина: державу трударів захищали рафіновані аристократи, опонентами яких виступали справжні робітники й селяни.
Читайте також :За куркулізацію всієї країни!
Під час процесу складалося враження, що сторона відповідача збиралася виграти суд за сценарієм радянських політичних процесів. Однак план майже одразу дав збій: за законом 1881 року Кравченко не мав виправдовуватися, а саме газетярі повинні були підтвердити свої закиди. Лінія захисту була дивною: французькі свідки відверто ігнорували проблеми СРСР, а радянські — ухилялися від відповідей. Вочевидь, друзі Москви сподівалися, що лише авторитету свідків вистачить. «ВІП-персони» проговорювали кремлівські методички: «голоду не було», «радянське суспільство не готове до демократії», «якби книжка була правдивою, більшовиків давно скинули б», «якщо репресії були, то чому Кравченко вцілів?» і таке інше. На Кравченка вішали ярлики «дезертира», «провокатора», «маріонетки американських кланів» і запевняли, що він ніколи не працював в уряді, не обіймав керівних посад і не навчався в Харкові. Особливо дивними видавалися твердження нобелівського лауреата Фредеріка Жоліо-Кюрі, який під час роботи в Харкові нібито нічого не чув про арешти та релігійну несвободу в СРСР. Історик марксизму Жан Бабі примітивними маніпуляціями намагався заперечити факт репресій. Він твердив, наче чисельність населення СРСР між 1917–1939 роками зросла від 117 млн до 180 млн осіб, хоча насправді в 1917-му воно становило близько 182 млн, а за десятиліття — 162 млн. Депутату ВР УРСР Семену Василенку адвокати Кравченка влаштували «перекличку мертвих», проте політик не зміг назвати долю репресованих державних діячів. Сюрпризом для парламентаря стала поява в залі суду бібліотекарки, яка зізналася, що шпигувала за чиновником для НКВС.
Варто відзначити ґрунтовну підготовку Кравченка до процесу, у чому йому допоміг Жорж Ізар (колишній депутат-соціаліст, кавалер ордену Почесного легіону), який мав досвід таких справ. У залі Віктора Кравченка підтримувала його дружина Синтія К’юзер. Стратегія захисту передбачала прогнозування імовірних наративів опонентів і пошук осіб, які могли б їх спростувати. Наприклад, заявам Жоліо-Кюрі опонував викладач Харківського політехнічного інституту, а іншому свідку — Андрій Васильков, у родині якого загинуло десятеро осіб, зокрема четверо священників.
Свідки, яких викликав Віктор Кравченко, детально розповіли про розкуркулення та Голодомор, порівнювали умови в радянських і німецьких таборах, описали системи тортур НКВС та працю в’язнів ГУЛАГу. На підтримку колишнього радянського інженера свідчив французький революціонер Паскаль Джіареллі та льотчик ескадрильї «Нормандія-Німан» Андре Моне. Публіку шокували розповіді української селянки Ольги Марченко, яку під час розкуркулення взимку викинули з хати на восьмому місяці вагітності й вона втратила дитину, та німецької комуністки Маргарити Бубер-Нойман, чоловіка якої розстріляли, а саму її в 1940 році видали німцям з радянських таборів. Щоб розвіяти сумніви опонентів у своєму авторстві, Кравченко надав суду 1400 сторінок рукопису. У Москві здійснили безуспішну спробу скомпрометувати свідків Кравченка: радянські дипломати почали вимагати видати СРСР трьох осіб, які начебто були причетними до колабораціонізму.
Замість запланованих дев’яти судових сесій, їх відбулося аж 25. Зважаючи на напругу, годі дивуватися, що в середині лютого 1949 року французьку столицю ненадовго охопила «кравченкоманія». У крамницях і кіосках продавали сувенірну атрибутику з написом англійською та французькою мовою «Я вибрав свободу», у барах пропонували коктейль «Кравченко» (віскі, горілка та лимонний сік). Нерідко під час перерви між судовими засіданнями колишній радянський інженер підписував книжки та роздавав автографи в коридорах Палацу правосуддя.
Вирок винесли 4 квітня 1949 року, що символічно збіглося з днем створення НАТО. Суд визнав авторів наклепницьких статей винними в дифамації. Вони мали опублікувати спростування своїх тверджень на першій сторінці газети, а також сплатити державі по 5 тис. франків. Суд зважив на участь журналістів у Русі опору, а також на те, що процес став доброю рекламою для книжки «Я обрав свободу». Тому Віктор Кравченко замість 10 млн мав отримати 150 тис. франків компенсації за моральну шкоду. Підбиваючи підсумки процесу, брюссельська газета La Nomette Gazette відзначила поразку сталінізму й те, що справа виявила схожість радянського режиму з гітлерівським, паризька La Bataûle — що суд показав сліпий фанатизм французьких комуністів, Manchester Guardian — що на людину в СРСР зовсім не зважають. Промосковська преса оговталася за тиждень: Ce Soir написала, що Кравченко визнав себе американським агентом. Після вердикту в СРСР вирішили замовчати справу й більше про неї не згадувати. Водночас у Москві не забули про своїх симпатиків: у квітні 1951 року Жоліо-Кюрі отримав 100 тис. карбованців як перший лауреат Міжнародної сталінської премії.
Після процесу
У лютому 1950 року французький Верховний суд залишив вирок чинним, однак адвокати Les Lettres françaises домоглися зменшити суму штрафу до символічних трьох франків. Водночас приклад Віктора Кравченка надихнув Давида Руссе подати позов проти означеного видання, де заперечували існування радянських таборів, і наступного року журналіст виграв суд. Цікаво, що чимало лівих інтелектуалів згодом пошкодували, що в залі суду не повірили аргументам Кравченка. Так, на Жана Булена та П’єра Декса вплинули зростання антисемітизму в СРСР та введення радянських військ до Угорщини 1956 року. Придушення Празької весни гнітюче вразило Клода Моргана, який шкодував про сказане на процесі. Після того, як редактор Les Lettres françaises Луї Араґон засудив введення радянських військ до Чехословаччини, у Москві відмовилися фінансувати газету, і в 1972 році видання припинило існування.
Віктор Кравченко написав нову книжку — «Я вибрав справедливість», яка висвітлила хід паризького процесу. Англійський переклад і літературне редагування здійснив колишній кореспондент американських видань у Парижі Вейверлі Рут. У 1950 році книжка вийшла у видавництві Scribner у Нью-Йорку. Автобіографічний сиквел уже не мав такого успіху, як попередня праця, проте викликав певний інтерес у світі: англійську версію також видали в Лондоні, іспанський переклад — у Буенос-Айресі та Мадриді, китайський — у Гонконгу. Більше Кравченко не писав нічого.
Завершальний розділ своєї останньої книжки Віктор Кравченко назвав «Якщо світ виживе» і присвятив його не паризькому процесу, а роздумам про майбутнє в умовах холодної війни. Він міркував, як США мають запобігти «тріумфальній ході» комунізму, і вважав, що Америці слід стати лідером глобального протистояння з Москвою, а не закриватися від світу, як це сталося після Першої світової війни. Комунізм Кравченко порівнював з паразитом, якого можна перемогти, лише якщо позбавити його поживи: не дати йому приватизувати соціальні гасла, розгорнути ефективну боротьбу в інформаційному полі, надати економічну підтримку демократичним режимам. Щоб зупинити подальшу радянізацію Європи, Кравченко радив залучити на свій бік місцевих лівих, далеко не всі з яких орієнтувалися на Москву, а в Азії — не дати промосковським силам монополізувати антиколоніальні гасла. До того ж екскомуніст застерігав США від продовження підтримки збанкрутілих недемократичних режимів — таку тактику протистояння комунізму він порівнював з гасінням полум’я бензином.
У 1952 році Кравченко перебрався до Південної Америки, де на авантюрні пошуки корисних копалин (срібла в Перу та Болівії, міді — в Чилі) витратив зароблені гонорари від продажу книжок. Біограф письменника Гаррі Керн припустив, що до його розорення доклало руку КҐБ. За кілька років Кравченко повернувся до США з підірваним здоров’ям, хворіючи на емфізему легень, спричинену надмірним курінням. А 25 лютого 1966 року його знайшли застреленим у власній квартирі в Нью-Йорку. Його син Ендрю не вірить у загальноприйняту версію про самогубство та вважає, що батька вбив агент КҐБ. Хай там як, постать Віктора Кравченка не загубилась у перипетіях минулого. Та й сам він, нехай після смерті, повернувся до України: у 2008 році Ендрю Кравченко виконав заповіт батька й розвіяв його прах над Дніпром.