Цього разу ми їхали у Францію автобусом. Знову донесхочу надивилися польських міст і сіл. Незабутнє враження залишає Париж, навіть коли в нього тільки в’їжджаєш, передчуваючи безліч несподіванок. Мені здалося, що на площі Конкур нас зустріне старенький гід: «Я, добродії, до ваших послуг». Але гід наче й ні до чого – друзів-парижан у нас чимало… Майже щодня – по кілька зустрічей з музикантами, письменниками, лікарями, художниками, журналістами. Ми із дружиною – відомим українським композитором Людмилою Самодаєвою – щодня обростаємо новими знайомствами.
Одесити вважають, що їхнє місто – маленький Париж. Може, це й так, але от Париж – зовсім не велика Одеса. Хоча одеситів там уже багато. Я зустрів колишнього актора одеського ТЮЗу Віктора Ласкевича, потім мою давню приятельку Марину Волховську, а в останній приїзд – колишнього кавеенщика Анатолія Контуша. Він зараз працює в паризькій лікарні, захистив у Німеччині докторську дисертацію і всерйоз задоволений паризьким життям, навіть жартувати перестав. Він зробив мені королівський подарунок: три пачки справжніх французьких сигарет. Вони там дорогуваті – €5 за пачку.
Чимчикувати і роздивлятися
Наступного ж дня поспішили у Лувр: щопершу неділю місяця вхід у музей безкоштовний. Довга черга нас не лякає. Зрозуміло, не до таких привчені з дитинства. Та і як можна не поблукати вкотре Лувром «на халяву». Наша подруга Селін Маларже, яка викладає французьку мову в Гарвардському університеті, напучувала напередодні ввечері телефоном: «Походіть лише кількома залами, дивіться ж не перестарайтеся!» Цього разу ми віддаємо перевагу мистецтву Стародавнього Єгипту.
Після музею Селін водила нас середмістям Парижу. Сіте– найдавніша частина французької столиці, розташована на острові посеред Сени. Саме тут ми побачили відомі визначні пам’ятки: Собор Паризької Богоматері, Палац Правосуддя з каплицею Сент-Шапель, замок Конс’єржері. Вісім мостів з’єднують Сіте з правим і лівим берегами Сени та один міст – із сусіднім островом Сен-Луї. 
Ми не квапилися. Зайшли у величний Собор Паризької Богоматері. Нотр-дам де Парі задумав паризький єпископ Моріс де Сюллі. Перший камінь заклали в 1163 році. Будівництво велося аж до 1345-го. Собор реставрували у ХІХ ст. Висота веж собору – 69 м, а шпиля – 90 м. На південну вежу можна піднятися сходами. Варто пам’ятати, що по неділях і у святкові дні у соборі даються безкоштовні концерти органної та хорової музики.
Каплиця Сент-Шапель, кажуть, – перлина французької готичної архітектури. Споруджена королем Людовиком Святим в 1248 році для зберігання реліквій, привезених з Єрусалима. Чудові вітражі ілюструють 1134 сцени Старого й Нового Завіту й датуються ХIII ст.
Чимчикуємо столицею Франції далі. Не пропускаю жодної книгарні, а їх тут безліч. А ще – сотні художніх галерей, в яких можна побачити справжні полотна Пікасо, Сезанна, Утрилло… Але й сам Париж вражає більше за будь-які мистецькі дива. Старий і вічно юний, непередбачуваний Париж. Ним, як вчить нас із дружиною Селін Маранже, варто гуляти без мети.
І обов’язково, якщо пощастить, варто покататися Сеною на річковому трамвайчику. Особливо приємні вечірні прогулянки, коли по всьому місті спалахують яскраві ліхтарі.
Я люблю вечірній Париж з його шумом і гомоном. З маленькими ресторанчиками й кав’ярнями, де сидять мудрі дідусі та юні студенти, які ще не здогадуються, що життя минає надто швидко..
Чари застиглого часу
Столиця Франції розбита на 20 округів, в 13-му розташоване китайське містечко. Синів Піднебесної тут так багато, що на певний час забуваєш, що ти перебуваєш саме у Парижі. Про всякий випадок є нагадування – майже звідусіль видно Ейфелеву вежу. Туристів чомусь дивують дані, пов’язані з нею. Добре, повідомляю і я: на її спорудження пішло 15 тис. запчастин і 2,5 млн металевих клепок, важить вона понад 7000 тонн, висота башти – понад 300 м, але коливання її верхівки навіть у сильний вітер не перевищує 12 сантиметрів.
Увечері ми гостювали у художника Миколи Дроннікова і його дружини Аньєс. Дронніков, чудовий живописець і графік, емігрував з Москви ще в 1972 році. У Росії він закінчив Московський художній інститут ім. Сурікова. Покинув він Москву задля того, щоб знайти свободу – особисту й творчу. В еміграції намалював сотні картин. Деякі вже зараз безцінні, тому що серед них – портрети Алєксандра Галіча, Віктора Нєкрасова, Алєксандра Солженіцина, Іосіфа Бродского, Булата Окуджави… Дронніков показує нам свої полотна. Дивні, навіяні повітрям цього міста, створеного для закоханих. Одну з робіт він передав як дарунок Одеському художньому музеєві. А ще мене знову вразила бібліотека Миколи із численними раритетними виданнями. Одна із цікавих книг – наш Максиміліан Волошин, твори якого французькою мовою переклала Катрін Бремо.
Із чарівною Катрін ми зустрілися у кафе на Монпарнасі – приблизно в тому місці, де Модільяні призначав побачення молоденькій і чарівній Анні Ахматовій. Так, на Монпарнасі – прихистку митців, поетів, композиторів, зокрема й наших колишніх, що з’їхалися сюди у ХХ ст. Ті, кому Батьківщина відмовила – ні, не в славі, біс із нею! – а в спокої, коли можна писати картини й тексти, не боячись правителів, інструкторів райкомів КПРС, чиновників від мистецтва, працівників спецслужб.
З кількома вигнанцями з Радянського Союзу нас познайомив ще один наш друг – поет і журналіст, співробітник Міжнародного радіо Франції Віталій Амурський, що сам 30 років тому сюди емігрував. До речі, Віталій зробив чудовий подарунок Одеській науковій бібліотеці ім. Максима Горького, поповнивши її фонди першим, ще 1936 року, паризьким виданням «Золотого теляти» Ільфа і Петрова.
Зустрічі й зустрічі… Тут ми познайомилися з венесуельським композитором Вільямсом Монтесіносом і з його подругою – француженкою Монікою. Вона цілий вечір водила нас заплутаними двориками Латинського кварталу, недоступними звичайним туристам. Цей знаменитий квартал студентів виник навколо паризького університету Сорбонна, старшим за який є лише один університет у світі – Болонський в Італії. Саме в Латинському кварталі археологи знайшли Арени Лютеції – залишки античного театру, який чудом зберігся у сучасному Парижа і є пам’яткою епохи римського панування.
У двориках застиг час… Майже немає людей, а потім ми знову виходимо у пістряву юрбу, яка нас не відпускає до самого метро. «Все зрозуміло, – каже мені наступного дня моя молоденька подруга Селін Маранже, – ти вже потрапив під чари Парижа й тепер їх повік не позбудешся. Тільки врахуй, у цього міста є не тільки переваги, а й недоліки».
Натюрморт із пляшкою горілки
Одного дня Віталій Амурський повів нас знайомитися із двома художниками – Оскаром Рабіном і його дружиною – Валентиною Кропивницькою. Рабін народився в 1928 році, а у вересні 1974 року став ініціатором знаменитої «бульдозерної» виставки, що відбулася в Москві. Це на ній правитель СРСР Микита Хрущов обізвав художників «підорасами». Тоді Рабіна позбавили радянського громадянства. А минулого року в його майстерню приїжджав посол Росії, щоб озвучити указ Владіміра Путіна про надання Оскарові Рабіну російського громадянства… Начебто премію вручив.
«Чи багато змінилося в Росії й Україні? – запитує старий і сумний художник і не чекає на відповідь. – Знову в ціні псевдомитці, які голими стрибають по сцені й гавкають, начебто собаки…»
Затишно і просторо в цій майстерні поруч із центром Помпіду, наданій Рабіну і його дружині французьким урядом і мерією Парижа. Тут – одночасно і квартира. Оскар Рабін посміхається й запитує: «Як там в Одесі? Боретеся з пережитками минулого?»
А потім показує свої сумні полотна, наповнені гротеском, іронією й безліччю асоціацій. Світ полотен Рабіна такий зозумілий: емігрантський натюрморт із обов’язковою пляшкою горілки; два будинки танцюють навхильці; величезна риба дивиться на нас сумним поглядом; паризький ринок, що нагадує полум’я багаття, а на чортовому колесі застрягли два пияки знов-таки з пляшкою…
Тож я знову з нетерпінням чекаю зустрічі з Парижем.