Я не можу назвати цих людей малознайомими, вони були з категорії друзів. З кожним із них залишилася активною переписка у Viber, ми до останнього щось писали одне одному: привітання зі святами, якісь робочі моменти, ввічливі побажання доброї ночі, запитання про настрій та справи. Кожна з цих смертей стала настільки несподіваною, що підготуватися до неї ні я, ні самі померлі (вибачте за гру слів) не мали жодної можливості. Уявіть, що у вас є приятелі, яких точно не назвеш просто знайомцями, але спілкування з ними відбувається не щодня, а з певними перервами. Так було й у мене з цими друзями. Ми приятелювали, бачилися, запитували одне в одного рецепти, жартували. І під час таких коротких перерв, коли ми цілком закономірно втрачали тісний зв’язок на кілька днів або тиждень, вони один за одним встигли померти. Звістка про кожну з цих смертей ставала чимось на кшталт того, ніби під тобою взимку провалився лід. А ще відразу виникла думка, що треба терміново побачитися з тими, кого любиш, щоб переконатися, що цей вірус раптової смерті захопив не весь світ, а гуляє поки що лише в межах «республіки».
Його знайшли за п’ять днів після його ювілею. Так, він був удома сам. Навіть не вдома, а в тій квартирі, яку орендував. Знайшли випадково: господарці житла терміново потрібно було щось перевірити, а він не брав слухавки. Коли жінка з його братом прийшла під двері квартири, ті виявилося зачиненими зсередини. Спочатку вони ще хотіли відчинити їх самостійно, але їх щось зупинило, викликали місцеву «поліцію». Померлий мав такий вигляд, ніби приліг відпочити, горіло м’яке світло біля розібраного ліжка, він лежав навпроти телевізора. Помер приблизно три дні тому. Інсульт. Раптова смерть.
Читайте також: Нові професії в «ЛНР»
Його життя було не надто складнішим, ніж у багатьох його ровесників. Два подружжя, доросла дочка, внук. До війни працював, його поважали в колективі, він мав неконфліктний характер та був професіоналом. Улітку 2014-го місце його роботи розбило вщент. Він ходив ще на перших порах, сподіваючись на щось, фотографував залишки заводу, телефонував колишнім колегам. Потім звик потроху, став звичайним пенсіонером. Знімав житло, мав друзів та якісь невибагливі холостяцькі радощі. Ми бачилися іноді, телефонували одне одному, жартували. Принаймні я знала його все своє життя, а він мене більшу частину свого. Останні років десять він дарував мені квіти, постійно й без жодних приводів. Я чомусь ніколи не сприймала його як пенсіонера, радше як дещо постарілого гусара. Після звістки про його смерть я ще вагалася, йти чи ні на похорон. Буває таке, що краще сподіватися та обманювати себе, ніж побачити. На його похороні присутніх було лише четверо: брат із дочкою, власниця квартири та я. Брат не сповістив нікого — не мав чи то часу, чи то просто бажання робити це. Сам похорон був дивним, нашвидкуруч. Так, усе було за протоколом, але якось дивно, ніби як репетиція. Усі не дуже розуміли, що за чим треба робити, біля труни нервово жартували, замість того щоб згадувати щось добре про померлого. Навіть після цього похорону я тривалий час перечитувала його останнє повідомлення у Viber «Хочу тебе», хоча воно найменше в’язалося з усім побаченим.
Читайте також: Це війна
Дивно те, що смертю зараз не вразиш. Смерті стали такими звичними, такими частими, що до цих новин з’явився певний імунітет. Навіть не маючи жодного стосунку до медицини, за останні два роки я бачила на вулицях міста трьох померлих незнайомців, які «чекали» спеціальної автівки. Казали про інсульти, тромби, серце. І це дуже типово нині: серцево-судинна система людей не витримує всього того, що відбувається навколо. Чомусь влітку 2014-го та якийсь час після того людина жила на межі своїх фізичних та психічних можливостей, а потім ніби втрачала контроль над станом власного організму. Її серце за одне літо 2014 року відпрацьовувало весь свій ресурс, а хтось «згорав» від тих хвороб, які йому ніколи не діагностували досі.
Першою з таких втрат за останній рік стала смерть мого сусіда. І якщо згадувати всю хронологію, то ще влітку 2015-го він поранив ногу. Далі швидка, молодий, лише після інтернатури лікар, який не випускав із рук телефону, операція, шрам, із яким навряд чи можна вийти на пляж, але чоловіків шрами прикрашають… Потім було тривале лікування, знову гроші, наслідки від призначених після операції ліків, нова, уже порожнинна операція, тривале відновлення… Кожного наступного разу мій знайомий лікував наслідки невдалого попереднього втручання. Він ще працював, хоча господареві того приватного підприємства лікарняні подобалися дедалі менше. Ми якось дуже швидко звикли до того, що після першої травми сусід постійно лежав у лікарнях, прагнучи відновити наслідки невдалої першої операції. Він по-чоловічому не дуже жалівся, більше жартував. Дуже схуд, але звично прибігав допомогти, коли ми його просили про це.
Читайте також: Не байдуже
І тут чергова лікарня. Він попросив нашу спільну сусідку ходити біля його дому, щоб люди бачили сліди й не влізли: на нашій вулиці не можна залишати будинки порожніми. Знову лікарня, новий лікар, нові призначення. Його ще встигли провідати друзі, принесли йому якийсь гостинчик. Він сказав, що, мабуть, помре, а вони пожартували, що він просто втомився від лікарень. І, ви знаєте, він справді помер уночі, не встигши поласувати тим чоловічим гостинчиком із ковбаси й тушонки. Чуже ліжко, черговий лікар, жодних винних — помер від кровотечі. А знаєте, що найдивніше? Наша сусідка ще місяць ходила біля його воріт, створюючи ілюзію того, що він удома. На вулиці справді ніхто не знав, що його вже немає, поховали його від лікарні.
І цей дивний досвід не вчить нічого. До смерті не можна підготуватися. Після чергової раптової смерті нашої приятельки мама покликала мене до своєї кімнати, показуючи на пакунок у своїй шафі: «Якщо це трапиться зі мною, то ось одяг». А я іноді просто пишу тим, від кого не мала жодних звісток якийсь час: «Ти як?», замінюючи цим некоректне питання: «Ти живий?». І смертей навколо стало так багато, що до них змінилося ставлення, з’явилася якась черствість, іронія. Паритет зі смертю, як буває на війні. Але ж немає війни, ми живемо в стані відносного миру. Що ж тоді люди помирають так часто, залишаючи після себе дивне запитання: «Чому?..».