Усні домовленості Юлії Тимошенко та Володимира Путіна у польському Сопоті – Україна оплачуватиме тільки фактично спожитий обсяг газу – можна було б назвати нормальними домовленостями нормальних партерів. Якби не кредитна – в прямому і переносному сенсі – історія українсько-російських газових відносин. На європейському ринку жодна країна не кредитує Росію, купуючи газ у чітко фіксованих обсягах, як робимо ми. Взагалі сьогодні гру замовляє не той, у кого є товар (так було вчора, коли не було кризи і потрібно було дуже багато газу), а той, у кого є гроші. Тому ставити Україну, даруйте, в позу і при цьому розповідати всьому світові, що взимку в неї знову виникнуть проблеми з газом, було і є, м’яко кажучи, не по-партнерському. Інше питання – чому Україна пішла на цю гру, підписала такі зобов’язання, сама себе загнала в цей кут? Чим думали урядовці, коли в січні цього року в Москві підписували такий контракт? Чому підписали, вже бачачи ознаки кризових явищ в економіці як інших країн, так і нашої? Чому ми маємо вибрати великий обсяг газу при тому, що паралельно декларуємо зменшення споживання енергоносіїв? Про це потрібно запитати насамперед у пані Юлії, яка кожну сторінку контракту візувала власноруч, а потім назвала його підписання великою перемогою: мовляв, Україна отримала 10-річний контракт, не буде більше проблем із постачанням, оплатою і т. ін. «Перемога» виявилася недалекоглядною, нерозумною політикою, яка зараз дається взнаки.
Тобто польські домовленості Тимошенко та Путіна – це швидше робота над помилками. Це героїчне подолання труднощів, які ми самі ж собі й створили. Фактично ми кредитуємо Газпром – одну з найбільших компаній у світі, що має зараз певні проблеми. Сьогодні на 36% зменшилося споживання природного газу європейськими країнами, тобто Газпром отримує значно менше коштів, буде недофінансовано інвестиційні програми, заморожено проекти, зокрема прокладка блефових газогонів в обхід України…
Українська прем’єрка заявляє також про намір підняти ставку на транзит російського газу – раніше йшлося про підвищення на 60%. Слова словами, я хотів би в це вірити, але давайте дочекаємося підписання відповідної узгодженої позиції між двома суб’єктами господарювання – Нафтогазом і Газпромом. Адже ми й тут накинули на себе зашморг: зафіксували чинну на сьогоднішній день ставку $1,7 за транспортування 1000 м3 на 100 км на довгих 10 років. Насправді транзитну ставку потрібно підвищувати, використовуючи фактично монопольне становище України як транзитера, навіть не на 60%, як обіцяла пані Тимошенко, тобто до $3, а до $4–4,5 – за більшої ставки Росії буде економічно вигідно будувати газогони в обхід України. Однак ми цього не робимо, і далі кредитуючи дотаційною транзитною ставкою сусідню державу. Напевне, на заваді стоять чи то якісь кулуарні домовленості під президентські вибори, чи особисті домовленості керівників урядів і компаній… Які саме – можемо лише здогадуватися. Зате результат цих домовленостей очевидний: сьогодні транзитна ставка є неринковою, тоді як ціна газу для України навіть дуже ринкова.
Відносини України і Росії у нафтогазовій сфері ще не один рік визначатимуть керівники держав. І це насправді лякає, бо Мєдвєдєв і Путін, схоже, вступають у жорстке протистояння між собою. Російський президент, на відміну від прем’єра, категорично проти внесення змін до газового контракту з Україною. Мєдвєдєв починає потихеньку, так би мовити, закріплюватися у владній вертикалі Росії. Він не пустив в Україну Зурабова – таке враження, без погодження з Путіним. Звільнено деяких чиновників – керівників економічних програм, які були креатурами прем’єр-міністра. Іншими креатурами Путіна зацікавилася Генпрокуратура Росії… Протистояння Путіна і Мєдвєдєва, звичайно, не йде в жодне порівняння з війною між українськими президентом і прем’єром – сили, вплив, рейтинги і доступ до інформації двох російських лідерів наразі нерівні. Але владні повноваження змінюють людей, а апетит, як відомо, з їдою прибуває.