Лави соратників прем’єрки, готових і надалі ділити з нею відповідальність за країну, рідшають. Йосип Вінський, який днями заявив про розрив стосунків із Юлією Тимошенко, поки що не оприлюднює своїх планів на майбутнє, але не виключено, що вже найближчим часом екс-соціаліст вирине біля… приміром, Арсенія Яценюка.
Навряд чи хтось також дуже здивується, якщо екс-голова президентського Секретаріату Віктор Балога незабаром стане членом команди
Віктора Януковича. А інші депутати з пропрезидентської партії подадуться, як-от Роман Зварич, до БЮТ. Ситуація, коли політики легко і невимушено змінюють політичну орієнтацію, типова для України.
Віктора Януковича. А інші депутати з пропрезидентської партії подадуться, як-от Роман Зварич, до БЮТ. Ситуація, коли політики легко і невимушено змінюють політичну орієнтацію, типова для України.
Практика політичної зради зародилася в нашій країні одночасно з проголошенням незалежності, коли майже вся комуністична номенклатура заховала якнайдалі партквитки і обійняла керівні посади у новій державі. Україна, на відміну від Естонії, Латвії, Румунії, Чехії, Угорщини і ще кількох пострадянських держав Східної Європи, не скористалася шансом здійснити політичну люстрацію. Відповідно можливість очистити політичну еліту від вихідців із КПРС було втрачено. Пізніше значна частина екс-номенклатурників осіла в іншій партії влади – СДПУ(о), що згодом стала трампліном для багатьох нинішніх соратників Віктора Януковича, Віктора Ющенка та Юлії Тимошенко.
Вітчизняні політичні діячі люблять повторювати, що в політиці немає вічних друзів і ворогів, а тому політичні трансфери не повинні викликати осуд. Покинути лідера, чий рейтинг падає, щоб не піти разом із ним на дно, і перейти в оточення перспективнішого – у цьому вчинку нібито не вбачається нічого негожого. В умовах перманентної політичної нестабільності в українських політиків банально спрацьовує інстинкт самозбереження – ніхто не хоче бути полі-
тичним лузером і, головне, втратити стабільно високі доходи. Тільки бізнес і нічого особистого.
тичним лузером і, головне, втратити стабільно високі доходи. Тільки бізнес і нічого особистого.
Натомість Європі цього не збагнути. Адже в цивілізованому світі партії мають чіткі ідеології і представляють інтереси певних соціальних прошарків зі сталими політичними уподобаннями. Тому перехід політика до іншого табору сприймається мінімум як скандал, максимум – як катастрофа, передусім для самого «біженця». Важко уявити, щоб, наприклад, британський лейборист став членом консервативної партії або християнський демократ у Німеччині перейшов, припустімо, до соціал-демократичної партії.
Українська ж політика персоніфікована, вітчизняні політичні сили гуртуються за запитом не великих груп населення, об’єднаних певними політичними та економічними уподобаннями, а конкретних особистостей. Відповідно й виборці голосують не за ідеї, а за харизми. А їхні обранці змагаються за крісла і мандати переважно заради вирішення власних, зокрема бізнесових, проблем.
Частина експертів і депутатів вважають, що ситуацію міг би виправити імперативний мандат, що не лише забороняв би парламентаріям переходити з фракції до фракції, а стосувався б і членів партій. Найрадикальніші політологи вважають, що «зрадників» треба позбавляти ліцензії на політичну діяльність у майбутньому. Коли зрада і перехід до табору опонентів означатимуть кінець політичної кар’єри, охочих стати політичними мігрантами, напевне, поменшає.
[1384]
Політичні стаєри
Віктор Балога
Вступивши 1997 року до лав есдеків, незабаром отримав посаду мера Мукачева, а потім і губернатора Закарпаття. Вважався одним із найближчих соратників Віктора Медведчука та Григорія Суркіса, які вперше потрапили до Верховної Ради саме за мажоритарними закарпатськими округами. Проте, порвавши з есдеками (за однією з версій, через конфлікт зі своїм заступником Іваном Різаком), Віктор Балога впродовж кількох років боровся проти їхнього диктату в регіоні. Це сподобалося тодішньому прем’єру Вікторові Ющенку – Балога став однією з його довірених осіб, а згодом головою Секретаріату президента Ющенка та лідером пропрезидентського Народного союзу «Наша Україна» (примкнув до фракції «Нашої України» ще в 2002-му). У лютому 2008 року вийшов із НСНУ, зайнявшись іншим проектом – партією «Єдиний центр».
Петро Порошенко
Кум і «любий друг» президента Ющенка свого часу відзначився і в СДПУ(о), і в Партії регіонів. Не змирившись із другорядною роллю поміж регіоналів, перейшов зі своєю партією «Солідарність» до Блоку Віктора Ющенка. Після Помаранчевої революції швидко став одним із найвпливовіших політиків в орбіті президента, обійняв посаду секретаря РНБО. Стрімкий злет обірвався після звинувачень у корупції, висунутих проти Петра Порошенка також колишнім есдеком Олександром Зінченком.
Олександр Зінченко
Пристав до помаранчевої команди після гучного розлучення з СДПУ(о) (посварився з однопартійцями нібито через боротьбу за контроль над телеканалом «Інтер», співвласником якого був). Ставши президентом, Віктор Ющенко призначив Зінченка держсекретарем. Не минуло й року, як Зінченко звільнився з посади, ініціювавши корупційний скандал, у якому фігурували близькі на той час до Ющенка Петро Порошенко, Микола Мартиненко та Давид Жванія.
Певний час Зінченка пов’язували з Юлією Тимошенко, але на вибори 2006 року він пішов не з БЮТ, а з власною Партією патріотичних сил України. Не потрапивши до парламенту, Олександр Зінченко несподівано повернувся на Банкову як радник президента Ющенка. А вже на дострокових київських виборах 2008-го пройшов до Київради за списком Блоку Тимошенко.
Йосип Вінський
Занадто довго був другим номером у Соцпартії і, щойно трапилася нагода, покинув і СПУ, і її лідера Олександра Мороза. Вінський вступив у тимошенківську «Батьківщину» і був обраний заступником лідера партії після того, як восени 2006 року його виключили з СПУ за критику коаліції соціалістів із Партією регіонів та комуністами. Щоправда, у Вінського було «виправдання»: він зрікся «зрадника» Олександра Мороза, який, мовляв, кинув помаранчевих партнерів, віддавши перевагу посаді спікера в союзі з регіоналами.
Анатолій Кінах
На президентських виборах 2004 року набрав менше ніж 1%. Збагнувши безперспективність своїх політичних амбіцій, підтримав Віктора Ющенка, за що отримав місце першого віце-прем’єра в уряді Тимошенко, а після відставки Кабміну у вересні 2005-го – посаду секретаря РНБО. Але щойно уряд очолив
Віктор Янукович, а «Наша Україна», за списком якої Кінах пройшов у Раду, опинилася в опозиції, він миттєво пристав на пропозицію Януковича обійняти посаду міністра економіки. У парламент останнього скликання Анатолій Кінах пройшов уже з Партією регіонів.
Віктор Янукович, а «Наша Україна», за списком якої Кінах пройшов у Раду, опинилася в опозиції, він миттєво пристав на пропозицію Януковича обійняти посаду міністра економіки. У парламент останнього скликання Анатолій Кінах пройшов уже з Партією регіонів.
Степан Гавриш
Під час президентських виборів 2004 року був довіреною особою Віктора Януковича і представляв його інтереси в Центрвиборчкомі та Верховному Суді. Однак після прийняття рішення про третій тур покинув виборчий штаб (його місце посів Нестор Шуфрич). Тоді на запитання журналістів, що він порадив би робити Януковичу, Гавриш відповів: «Намагатися підняти тих, кого втрачено, і будувати сильну політичну команду для політичних змагань у 2006 році, що мають привести до нової потужної еволюції в цій країні й до початку зміни політичної еліти».Не дочекавшись зміни еліти, Степан Гавриш у 2007 році став радником президента Віктора Ющенка з правових питань, а в січні 2008-го був призначений першим заступником секретаря Ради нацбезпеки та оборони.
Нестор Шуфрич
Один із найпублічніших і найскандальніших есдеків став членом Партії регіонів, уже будучи п’ятим номером її виборчого списку. За кілька місяців до того, в грудні 2006-го, Шуфрича призначили міністром з питань надзвичайних ситуацій в уряді Януковича – парламентська фракція Регіонів навіть пожертвувала заради цього своєю квотою на цю посаду. Покладені на нього надії Шуфрич виправдав. Щоправда, певний час він вдавав, ніби лише випередив події, мовляв, СДПУ(о), заступником голови якої був, може приєднатися до Партії регіонів. Однак це об’єднання не відбулося і досі.
Олександр Лавринович
Отримав партквиток Партії регіонів в один день із Нестором Шуфричем. Якось в інтерв’ю сказав, що ніколи не напише заяви про вихід із Народного руху, який є для нього не партією, а частиною біографії. За підсумками виборів-2002 опинився у прохідній частині списку опозиційної «Нашої України», однак відмовився від мандата. У програші не залишився: згодом отримав портфель міністра юстиції в уряді Анатолія Кінаха, зберіг його в першому Кабінеті Януковича, втратив у лютому 2005-го після формування помаранчевого Кабміну Юлії Тимошенко, повернув у листопаді 2006-го і знову втратив. Обіймаючи посади в урядах, жорстко критикував Віктора Ющенка. На виборах-2007 пройшов у Раду вже за списком ПР, згодом став за квотою фракції першим віце-спікером.