Партійні моджахеди

У кожної людини є свої кумири. Мені, наприклад, завжди дуже імпонував Анатолій Гриценко – просто дивувало, як чоловік із такою пацифістською зовнішністю може очолювати оборонне відомство. А днями колишній міністр знову виявив організаторські здіб­ності. Він створив об’єднання «Громадська позиція». Серед лідерів організації – колишні нардепи Борис Безпалий і Віктор Мусіяка, колишній глава РНБО Володимир Горбулін, Сергій Гриневецький, нардеп від блоку Литвина і губернатор Одещини при Кучмі, редактор відділу політики газети «Дзеркало тижня» Сергій Рахманін. Голова нового об’єднання заперечує це, але фактично у нас сформовано ще одну партію. У зв’язку з цим спало на думку: процес становлення партій в Україні все більше нагадує процес формування бойових загонів в Афганістані, на Кавказі та в інших «гарячих точках».

 

Усе починається з того, що в чийсь голові виникає ідея створити структуру. Цей хтось матеріалізує її та збирає навколо себе однодумців. І створення власної структури – це своєрідний тест на лідерство її першої особи. Але при цьому бажано, щоб прихильники такої особи теж володіли якимись організаторськими здібностями.

 

 

Найпростіший спосіб гуртування однодумців ґрунтується на родовому, національному або регіональному принципах. Наприклад, у війську афганського лідера Ахмат Шах Масуда перш за все служили таджики, у Абдурашита Дустума – узбеки, у Гульбедіна Хекматіяра – пуштуни. В партії «Єдиний центр» Віктора Балоги дуже багато вихідців із Закарпаття. В прохідному списку керівництва Партії регіонів практично немає представників Західної України. На зорі своєї політичної діяльності Юлія Тимошенко оточувала себе переважно земляками з Дніпропетровська.

 

Як польові командири, так і постаті української політики можуть легко об’єднуватися, попри те, що раніше перебували в різних таборах. Свого часу той же Дустум був непримиренним ворогом Масуда, але потім вони об’єдналися в боротьбі проти талібів. Новоспечений член «Громадської позиції» Сергій Рахманін колись був завзятим антикучмістом, а Сергій Гриневецький одним із найреакційніших губернаторів колишнього президента. Сьогодні вони разом ведуть боротьбу з хаосом і «деінтелектуалізацією» влади в країні. (Що таке «деінтелектуалізація», напевно, спроможний зрозуміти лише сам Анатолій Гриценко, нагороджений Капітулою незалежного культурологічного часопису «Ї» орденом «За інтелектуальну відвагу».)

 

Також складається враження, що присутність у новоствореній політсилі журналіста, – обов’язкова складова. В кожного польового командира, який себе поважає, має бути мулла, або принаймні людина, котра називає себе помічником мулли. Будь-яка ідея тільки тоді чогось варта, коли вона матеріалізована у вигляді солідних представництв на місцях. І в цьому питанні паралелі між бойовими загонами й партбудівництвом відсутні. Осередки українських партій в провінції є, зазвичай, жалюгідним видовищем. Політики орендують приміщення, вивішують прапори, імі­тують бурхливу діяльність, надсилають до столиці звіти про сотні й тисячі членів. Регіональні партійці просять у столиці грошей, найспритніші знаходять спонсорів на місцях. Час розплати настає після виборів.

 

У 2006-му мені вдалося спостерігати за партією «Держава», очолюваною Геннадієм Васильєвим. Місцеві представники надсилали до Києва такі звіти, що партійна газета заявила про семивідсоткову підтримку з боку населення. У результаті блок «Держава – Трудовий союз» набрав 0,14%. Регіональних представників одразу ж звільнили, а на наступних виборах Васильєв тихенько пройшов до парламенту в складі Партії регіонів. Аналогічний шлях і у Валерія Коновалюка, який у квітні 2005 року залишив лави регіонів, вступив до партії «Трудова Україна» і посів пост її лідера. Партія залишилася поза Верховною Радою. Потім Коновалюк був зарахований у прохідну частину виборчого списку партії, де і досі чудово себе почуває й регулярно виступає з критикою президента.

 

Бойові умови, на відміну від української політики, не терплять халтури і приписок. Наприклад, у Надтеречному районі Чечні завжди панували прокремлівські настрої, і президенти бунтівної республіки – Дудаєв і Масхадов – не могли там спокійно з’являтися. Територію району ретельно контролювали промосковські бойовики, кожне село перетворювалося на справжню фортецю.

 

 

А загалом, створення будь-якої партії вимагає копіткої праці, знань законів, розкручування в ЗМІ, вміння привертати спонсорів. Тому не дивно, що багато діячів виставляють свої організації на продаж. Причому, іноді цим словам надають буквальне значення – буває, що структури продають так, як це роб­лять із підприємствами. Людина, котра розкрутила партію, передає своє дітище іншим, а сама виходить із гри. Так сталося з тією ж «Трудовою Україною», коли з неї пішов Сергій Тігіпко, віддавши кермо Коновалюку. В інших випадках лідер просто віддає свою організацію у владу більшого угруповання й посідає в ньому високу посаду. І тоді маленька партія формально підпорядковується центральному керівництву, але фактичним керівником залишається її колишній лідер.

 

Свого часу моджахед Сулим Ямадаєв очолював другий батальйон Національної гвардії чеченських сепаратистів. У листопаді 1999 року основна частина цього підрозділу під його командуванням перейшла на бік федеральних військ. У березні 2002-го з прихильників клану Ямадаєвих була сформована спеціальна рота, що входила до складу гірського угруповання Міноборони Росії. В листопаді 2003-го підрозділ реформували в батальйон «Схід» 42‑ї мотострілецької дивізії російської армії. Незважаючи на те, що бійці Ямадаєва поміняли сторону, за яку воювали, командир у них залишився попередній. Лідер завжди є лідер.