Активізація громадянського суспільства відбувається зазвичай тоді, коли його вплив на життя країни та можливість вираження соціально-політичної активності через якісь інші форми стають неможливими. Простіше кажучи, коли політичні партії, які мали б забезпечувати інституалізацію політичної участі громадян, перестають виконувати свої функції та зосереджуються або лише на боротьбі за владу, або, що ще гірше, суто на розподілі ресурсів.
Вітчизняна політична система переживає нині не найкращі часи, і це закономірно. Але криза представницької демократії — не тільки українська хвороба, від неї лихоманить увесь цивілізований світ. Відходять у минуле традиційні партійні моделі, побудовані на основі репрезентації певних соціальних чи ідеологічних інтересів, чіткій організаційній структурі та масовому членстві. Відрізнити ліберала від консерватора стає дедалі важче, ідеологічні контури розмиваються, змішуються соціальні бази, у погоні за електоратом часто доводиться скочуватися до популізму. Нерідко місце традиційних політичних лідерів займають ті, кого звикли називати крайніми правими чи крайніми лівими. Але за ретельнішого дослідження їхньої суті виявляється, що й вони часто лише умовно підпадають під ці класичні визначення, а крайність радше пов’язана із ситуативними викликами, якими можна скористатися в боротьбі за владу.
Читайте також: Безкомпромісна Рада та «Той, чиє ім’я не можна називати»
Причин, чому так відбувається, чимало, але основні з них пов’язані з розчаруванням громадян у традиційній політиці та нездатності партійних систем відповідати на виклики сучасного суспільства. Як правило, зосереджені на здобутті та утриманні влади політичні партії тільки тим і займаються. Для цього організовують електорат, агітують, обіцяють, вправляються в популізмі. Поміж цим їм часто не до вирішення справді насущних і актуальних проблем. За них тим дедалі активніше змушені займатися ЗМІ, громадські активісти та організації. Добре, що рівень розвитку комунікацій і зростання можливостей цьому сприяють. Ну а прості виборці віддячують за такий своєрідний ігнор у свій спосіб. Їхня поведінка стає непрогнозованою, вони куди менше вірять у високі ідеали, якими прикриваються політики, і голосують за тих, хто обіцяє вирішити їхні реальні проблеми. Звідси надпотужне зростання популізму та сюрпризи на виборах.
Втім, українська політична історія ще заплутаніша й непередбачуваніша. Адже повноцінних у класичному розумінні партій в Україні за роки незалежності майже не існувало. Майже, бо певні спроби їх створення були. Але як з об’єктивних, так і з суб’єктивних причини розвинутись та стати потужними гравцями на політичній шахівниці вони не змогли та й уже, мабуть, не зможуть. Це їм не вдалося не тільки через нездатність витримати конкуренцію з проектами, які начебто були на часі, — квазіпартіями олігархічного штибу. Зависле в совковій парадигмі «керівної та спрямовуючої ролі», яка в той чи інший спосіб переносилася в нові реалії, суспільство включно з його елітою було неготове до сприйняття таких моделей. Ну а не вдасться, бо час класичних моделей, схоже, безповоротно минає, і нові обставини потребують нових підходів до партійного будівництва.
Станом на сьогодні, згідно з даними Мін’юсту, в Україні зареєстровано аж 159 партій. Це доволі багато, якщо зважити, що відносно активно з них працює кілька десятків. І хоча на початок 2017 року їх налічувалось удвічі більше — 352, але вплив більшості з них був так само малопомітним, як нині. Якщо, власне, був узагалі. Навіщо існують усі ці структури, можна здогадатися. Назви ні про що (Всеукраїнська партія народної довіри, «Авангард», «Наш дім Україна», «Народний порядок», «Народна влада», «Пробудження», «Справедлива країна», «Держава» тощо), типові статути, нуль або мінімум членства — усе це лише шухлядні проекти, що чекають свого часу бути проданими чи задіяними в політичних оборудках. Як на цьому заробляються грубі гроші — не секрет. Коли треба швидко до виборів зареєструвати свіженьку політсилу, просто купується течка готових документів, робиться апгрейд, перереєстровується — і готово. Це суттєво економить час та нерви, бо такі маніпуляції куди простіші, ніж складати проект із нуля. Звісно, маючи в сейфі готову партію, не гріх заробляти на ній і під час всіляких виборів. Торгівля місцями в списках, членами комісій, спостерігачами — усе це живі гроші, і така пропозиція завжди має попит. Утім, очевидно, що сприймати серйозно цю примітивну політичну діяльність не варто, бо ніякої погоди вона не робить.
Читайте також: Фабрика законодавчого спаму
Реально впливати на політичне життя країни здатні тільки окремі проекти. Їхні амбіції підкріплені зазвичай не «добровільним організаційно оформленим об’єднанням громадян для вираження інтересів частини суспільства та прагнення до їх задоволення через здобуття, утримання та використання державної влади», як пишуть у підручниках, а дечим іншим. В українських реаліях формула спрощена, здебільшого, на жаль, ідеться про суто олігархічні проекти, метою яких є здобуття влади, але вже не в інтересах суспільної групи, а лише клану чи навіть одного гравця. Питання, кому належить та чи інша партія, на жаль, уже багато років не видається некоректним і не звучить вульгарно. Значна частина партій таки має свого дуже конкретного власника, і відповідно їхня діяльність спрямована на задоволення його конкретних інтересів та амбіцій. Ну а структуризація такого утворення, звісно, принципово відрізняється від партії, типової для більшості демократій світу, скидаючись радше на бізнес-корпорацію, що аж ніяк не ґрунтується на хоч якійсь ідеології.
Схожий, проте мобільніший варіант — партії, створені під лідера. Вони теж не можуть похвалитися ідеологічним фундаментом, формуються довкола рейтингового політика, часто ним самим або його оточенням, і вже як готовий проект пропонують свої послуги зацікавленим спонсорам. Типові зразки — «Батьківщина» чи РПЛ. В основі їхньої популярності звичайний популізм, а секрет успіху — уміле його використання й талановите маніпулювання колективним підсвідомим. Звісно, є у вітчизняній політичній історії й приклад, коли класичному ідеологічному проекту ВО «Свобода», попри численні сумніви скептиків, вдалося вирости з коротких штанців і стати парламентською партією. Однак це радше виняток із правил, адже більше прикладів просто не знайти. Бо ж не можна серйозно назвати ідеологічними заборонену нині КПУ чи спочилу в Бозі СПУ (формально існує), де ідеологія відігравала лише роль ностальгічної обгортки.
Відкинувши перші роки становлення державності, із їхнім трохи романтичним нальотом, мабуть, можна стверджувати, що криза партійних моделей тривала в Україні перманентно. Усі ці ситуативні блоки, які створювалися під страхи чи настрій електорату, квазіпартії влади, що жили від виборів до виборів, маргінальні проектики, які забезпечували маніпуляції з голосами, — усе це навряд чи можна назвати повноцінним партійним життям демократичного суспільства. Втім, критичне загострення відбулося саме під час Революції гідності, коли стало зрозуміло, що більшість наявних і реальних політичних проектів фактично взагалі перестала відігравати свою роль, перетворившись в огидну субстанцію з неприємним запахом. І стосується це не лише тих, які потрапили під ковпак партії влади під вивіскою ПР, ставши маріонетками. Зачепила ця неприємність і опозиційних гравців, чия незавидна доля звелася до ролі статистів і хлопчиків для биття, від яких нічого не залежить і які ні на що не здатні вплинути. Не кажучи вже про гідне представлення інтересів своїх виборців.
Читайте також: Коли мовчить парламент, говорить вулиця
Здавалося б, наслідком тотальної політичної кризи мала стати перебудова й зміна підходів до партійного будівництва. Але політики цього не зрозуміли. Усі оптимістичні сподівання, що постреволюційні вибори щонайменше продемонструють цілком нову політичну палітру, виявилися марними. Криза тільки поглибилася. Бо ні ребрендинг, ні переформатування, ні поглинання одне одного, навіть численні нові обличчя чи нова кров, улита в партійні структури, ні на що не вплинули. Усе втопилося в бруді старих схем, підходів, принципів і головне — гравців із їхніми інтересами та скелетами в шафах. Класичний приклад — стовпи коаліції в парламенті, сформовані акурат перед виборами. «Народний фронт», який із нуля ввірвався на перше місце за партійними списками з підтримкою 22,14%, скотився в мінус, завдячуючи реформаторським потугам свого лідера Арсенія Яценюка і БПП, що, будучи партією влади, не може похвалитися підтримкою бодай п’ятої частини виборців країни. Можна списувати це на технології гібридної війни та підступність ворога, але правда ховається десь-інде. Політики виявилися не готові працювати по-новому, а звична для них система координат і правил більше ні на що не годиться.
Як уперто демонструють електоральні заміри, незважаючи на всі зусилля та навіть певні спроби законодавчого та процедурного впорядкування партійного життя, наявні (старі чи створені за старими рецептами) проекти дедалі менше викликають довіру в людей. А коли й викликають, то хіба що за інерцією. Так, виборець усе ще готовий вестися на відверту ахінею Вадима Рабіновича й виходити за нього на мітинги, бо за це платять, але навіть за гроші він не погодиться знову проголосувати за Порошенка в першому турі. Саме брак комунікації, відвертості, можливості діалогу, чесності відносин між виборцем і політиком, не кажучи вже про відповідальність останнього за свої слова та дії, і
сприяють поглибленню прірви.
Звісно, поява численних нових гравців, які заявляють про себе останнім часом у політичному просторі, трохи обнадіює (мова не про Вакарчука й Зеленського). Так, виокремити серед них справді перспективні та потужні проекти складно. Знову часто гучні та ні про що назви, всеосяжні програми-гасла або й без них, багато популізму й демагогії. Щось твориться виключно як технічний елемент гібридної гри, у когось усе чесно, але бракує на розкрутку, щоб набрати достатньо ваги. Та загалом над усіма ними висить прокляття епохи з хештегом #зрада: чий проект, хто дав гроші та кому служитиме. І цій проблемці доведеться якось давати раду, але не то головне. Важливо, щоб ще на етапі становлення були обрані правильні маркери й вироблена така модель комунікації із суспільством, яка дасть змогу зробити співпрацю партії з ним взаємовигідною та відповідно плідною.