Партійна корупція

Конституційний суд поставив крапку у питанні щодо дати президентських виборів, фактич­но «перенісши» їх з 25 жовтня на 17 січня 2009 року. Відтак, коли година «Ч» визначена, нарешті починається відкрита боротьба за пост президента України. Шта­би офіційні й «тіньові» розписують бюджети, скоро стартує мобілізація клерків, активістів, пікетників, агітаторів, політ- та медіатехнологів. Ці армії схрестять списи в боротьбі за владу для своїх вождів. За лаштунками політичних баталій без зайвого галасу та красивих гасел запанує щуряча метушня: партійні бюрократи заходяться розтягати гроші спонсорів. 

 

Внутрішньопартійну корупцію породжує насамперед безідейність партій. Жодна велика політична сила не здатна запропонувати виборцям ані переконливу ідеологію, ані чітку програму розвитку суспільства. Відтак, власне, програма партії, її ідеологія у виборчих штабах цікавить небагатьох. Сюди люди приходять по гроші. В жодному міністерстві та відомстві не крадуть так, як тут. Подекуди до 50% грошей, виділених спонсорами на вибори, осідає в кишенях партфункціонерів.

 

 

Цих двох не бентежило, що їхню розмову чують не лише підлеглі, але й випадкові перехожі. «На минулих виборах я ділянку купив, тепер нарешті котедж добудую», – потирав руки один. «А я думаю машину взяти, – розмірковував другий, – універсал, але ще з маркою не визначився». Розмова ця відбувалася влітку 2007 року на подвір’ї одного з «тіньових» штабів «Нашої України» між двома його керівниками. Вони сподівалися на дострокових парламентських виборах збільшити свої статки. Однак страйк колективу, якому заборгували зарплатню за два місяці, й ревізори з «центру» поставили на мріях тих двох клерків хрест. Утім, надолужити втрачене вони змогли на дострокових виборах київського міського голови.

 

«На сьогодні сформувався прошарок людей, які вже багато років професійно займаються роботою в політичних партіях, – розповідає Віктор Небоженко, директор соціологічної служби «Український барометр». – Цілком природно, що в цьому середовищі виникають певні корупційні схеми, як це трапляється на будь-якому підприємстві: крадіжка грошей, підробка документів, відкати». Розкрадання коштів поширене в усіх без винятку провідних політичних силах, – переконаний експерт.

 

Водночас жоден високопосадовий партієць у розмовах із Тижнем не визнав, що в його політсилі існує корупція. Лише лідерка ПСПУ Наталія Вітренко підтвердила, що виганяла партфункціонерів за крадіжки коштів. «У вересні 2007 року вона (секретар Херсонського обкому партії. – Ред.) не змогла підтвердити документами, куди витрачалися виділені суми, – бідкається прогресивна соціалістка. – Намагалася вкрадені гроші представити ревізії як кошти, витрачені на бензин під час виборчих турів. Та якщо навіть займатися автотуризмом, то все одно стільки не накатаєш. Звичайно, ми виключили її з партії».

«Якщо говорити про партію, членом якої я є, то з випадками внутрішньопартійної корупції ніколи не зіштовхувався, – розповідає народний депутат від Комуністичної партії України Олександр Голуб. – Адже дивно, якби такі явища виникли в партії, котра тривалий час є опозиційною до влади». «Для мене взагалі постановка питання про таке яви­ще є несподіваною, – дивується депутат-регіонал Ярослав Сухий. – Не настільки сильними та могутніми є партії, аби говорити, що там може бути якась корупція. Звичайно, в усіх політсилах є бідні й дуже багаті. Але з корупційними діями в партіях я ніколи не стикався».

 

«Звичайно, чув досить багато про те, хто, де й скільки вкрав, – каже член фракції «Наша Україна – Народна самооборона» Олесь Доній. – Але конкретних доказів – документів, фактів – у мене немає». «На жаль, не знаю жодного випадку, коли б звинувачення в таких діяннях доводили б до логічного завершення – виходу з партії, – підсумовує соратник Юлії Тимошенко Андрій Шкіль. – Тим більше, якщо мова йде не про простого клерка, а про політичного діяча».

Схоже, верхівці українських політичних партій вигідніше не помічати корупцію у своїх лавах, аніж боротися з розкраданням бюджетів. На переконання директора Центру досліджень проблем громадянського суспільства Віталія Кулика, найбільше крадіжок грошей відбувається на рівні керівництва та менеджменту партії.

 

 

 

Причини внутрішньопартійної корупції лежать на поверхні. «В усіх провідних українських партіях виборчі бюджети мають подвійну бухгалтерію, що, своєю чергою, створює широке поле для їх нецільового використання», – розповідає Андрій Єрмолаєв, президент Центру соціальних досліджень «Софія». «Головна проблема українських політсил не в тому, що в них крадуть, а в тому, що працівникам дають таку можливість, – уточнює Володимир Фесенко, голова правління Центру прикладних політичних досліджень «Пента». – Адже є «чорний нал»? Є. З чого формуються реальні, а не паперові бюджети партій? Саме з нього. Його можна вкрасти? Ще й як. От і крадуть. Цілком логічний процес».

 

В одному з обласних штабів партії «Єдиний центр» на сході країни функціонер середньої ланки отримав 100 тис. грн на виготовлення пропагандистських листівок. Як потім показала внутрішня ревізія, він надрукував їх на неякісному папері, а головне – на підприємстві, що належало його другові. «На цій оборудці він «заощадив» близько 40 тис. грн, – розповів Тижню Антон, керівник штабу. – Ще був у нас випадок, щоправда, не в моїй області, коли клерк продав «на сторону» майже всі запаси офісного паперу, після цього мав нахабство скаржитися нагору, мовляв, писати звіти немає на чому».

 

Для розкрадання партійних коштів використовують механізм завищення витрат на закупівлю товарів та послуг. Подекуди клерки вписують у бюджет оплату роботи волонтерів, які насправді працюють за ідею.

 

Сергій (на його прохання прізвище не вказуємо. – Ред.) працював 4 роки в одному з київських міських штабів партії «Наша Україна». «Під час кампанії 2006 року я загітував у партію багато своїх однокурсників та знайомих, – пригадує він. – Люди згодні були працювати навіть задарма – на чистому ентузіазмові. Але ж усе одно мають бути витрати, які бере на себе партія. Наприклад, якщо людина до третьої години ночі працює в штабі, то їй потрібно оплатити хоча б таксі додому. Чи якщо активіст на громадських засадах працює агітатором – слово честі, в мене таких людей було багато – то її можна хоча б погодувати партійним коштом». За словами співрозмовника Тижня, керівництво запевняло, що навіть тим, хто працює лише за ідею, подякують у кінці виборів, однак ніхто нічого не заплатив. «Лише потім я дізнався, що гроші на людей виділяли в повному обсязі, але їх привласнив заступник начальника штабу по роботі з громадськістю», – скаржиться Сергій.

 

Щонайменше 50% коштів, спрямованих на оплату «послуг» мітингувальників, не доходять до номінального адресата. «Проведення політичних акцій, коли виділяють чималі кошти на фінансове стимулювання активістів, – зручний момент для крадіїв», – зазначає Віталій Кулик. Андрій Кальченко (прізвище змінено. – Ред.) працював 2,5 роки в одному з міськ­штабів Блоку Юлії Тимошенко на Київщині як організатор мітингів і пікетів. «Вибори 2007-го були моїм зірковим часом – фінансували їх просто шалено, – розповідає Андрій. – Мені давали замовлення на певну кількість людей для акції. За разову участь кожного мітингувальника видавали по 200 грн. Людям я віддавав на руки іноді 50, іноді 100 грн – залежно від специфіки акції. Різниця йшла мені в кишеню. Кількість людей, яких я «постачав», постійно сягала ­300–500, тож за одну акцію я заробляв до тисячі доларів. 30% цієї суми я віддавав людині зі штабу БЮТ, яка покривала мої оборудки». 

 

Та найбільші суми зникають із партійних кас під час проведення інформаційних кампаній. «У мільйонних бюджетах під це діло зовсім неважко заховати кілька десятків тисяч умовних одиниць», – зазначає Віталій Кулик. Шалені гроші, спрямовані на, по суті, підкуп журналістів та власників ЗМІ, проходять через «чорну» бухгалтерію, що одразу відкриває безліч можливостей освоїти їх, м’яко кажучи, «нецільовим чином».

 

Сергій Опанасенко (ім’я змінене. – Ред.) досі працює в одному з регіональних партійних штабів Партії регіонів. «На замовлених матеріалах заробляють величезні гроші, – ділиться досвідом партієць. – Шефів цікавить результат, а скільки ти в кишеню покладеш – питання твоєї спритності та вміння домовлятися. Наприклад, під час кампанії 2007 року «центр» виділив нам $80 тис. тільки на матеріали на обласному ТВ. Я взяв дівчат і покликав керівника потрібного нам каналу в сауну. Домовились за $50 тис. На решту купив Outlander, на якому щойно тебе підвозив».

 

 

 

«Українські партії мають так званий клієнтелістський характер (створені під окремого лідера. – Ред.), – розмірковує Володимир Фесенко. – І це цілком нормально – Захід також проходив цей етап. Зараз ми йдемо тим же шляхом, що й, наприклад, Латинська Америка. Тобто є спонсор і його гроші, є політичні проекти, які лобіюють його інтереси. Це своєрідна політична мафія». На думку експерта, сутність українських політичних партій дуже гарно описує так званий «залізний закон олігархії», показаний російським дослідником Островським на прикладі європейських політичних партій початку ХХ сторіччя. Він полягає в тому, що партійна бюрократія намагається знищити внутрішньопартійну демократію задля власного збагачення. «Ось вам і теоретичне пояснення шаленої внутрішньополітичної корупції в українських політсилах», – каже Фесенко.

 

Він також вказує на те, що віт­чизняні політичні сили розбудовуються за апаратним принципом: поштовхом є великі гроші, на які створюють апарат спочатку в центрі, а потім і по всій країні. «Пересічну українську партію можна порівняти з так званими «кадрованими дивізіями», що колись існували в Радянській Армії, – говорить Фесенко. – Такі дивізії в штатній ситуації складалися лише з кадрових офіцерів. У разі ж необхідності її доукомплектовували за рахунок мобілізованих із запасу. В нас зараз так само: вибори наближаються, і до партії набирають нових виконавців, які будуть вирішувати якісь технічні завдання. Але в міжвиборний період усіх зайвих скорочують, залишаючи лише необхідний мінімум співробітників».

 

Віктор Небоженко відзначає, що в Україні часто «люди збиваються в партії не внаслідок спільності інтересів та ідеологем, а через те, що лідери партії мають якісь адміністративні важелі». «Яскравий приклад – Соціал-демократична партія (об’єд­на­на), – каже він. – У цієї партії була досить потужна ідеологічна складова, але СДПУ(о) до всього очолив усесильний на той час голова Адміністрації президента Віктор Медведчук. Так що люди йшли туди не через соціал-демократію, а через пана Медведчука».

 

«Не треба створювати собі ніяких ідеальних моделей політичних партій, – закликає Андрій Єрмолаєв. – В будь-якій країні політичні партії є плоть від плоті суспільного життя. Тож партія є і елементом бізнесу, і елементом кар’єрного зростання. В кожній країні політсила завжди представляє корпоративні інтереси, які знов-таки завжди є в будь-якій ідеології. Власне, визначення людини в плані підтримки якоїсь ідеології взагалі починається з чіткого розуміння свого економічного інтересу. Який потім можна об’єднати з подібними інтересами інших, підвівши під це відповідні моральні засади та політичні гасла».

 

«Не треба думати, що на Заході немає внутрішньопартійної корупції – там люди також прекрасно заробляють на грошах партії, – застерігає Віталій Кулик. – Просто там створені прозорі механізми наповнення партійного бюджету та партійних витрат, і люди майже в режимі on-line можуть побачити, скільки й від кого отримано грошей. Такий громадський контроль над політичними структурами є дуже важливим для суспільної довіри».

 

На думку Кулика, найпершим завданням для українських партій, якщо вони справді захочуть боротися з корупцією у своїх лавах, є демократизація власних статутів у бік максимальної прозорості шляхів отримання та витрачання коштів. По-друге, потрібно впроваджувати реальну демократію в процесі управління партією. Тобто проводити внутрішньопартійні з’їзди, на яких мають точитися справжні дискусії, а не копіювати заходи КПРС із їх суцільними «одобрямсами». «Це має бути дискусія як з’ясування позицій, а не банальні «розборки», як, наприклад, у Партії регіонів останні півроку-рік», – переконаний експерт.