Cпробу регіоналів упровадити в Україні авторитаризм провалено. Сформована в нашій країні політична модель, природно, взяла гору над експериментами колись єдиної (принаймні відносно) команди Віктора Януковича. Модель ця виникла, звісно ж, не на порожньому місці, в її основі лежить радянська система розподілу функцій безпосереднього господарського (Радмін, система відомств) і партійного міжвідомчого управління. Відомства епохи занепаду СРСР були, по суті, аналогами нинішніх фінансово-промислових груп – напівнезалежні структури з власними соціальними службами (дитсадками, школами, медустановами тощо). Планова економіка – це інституалізований хаос. На рівні формування, узгодження планів та їх переглядів у процесі виконання часто виникали конфлікти і між відомствами, і між їхніми дрібнішими структурами. Вирішувала ці конфлікти КПРС. Авторитет партії та силових структур, що стояли за нею, робив її думку вирішальною в суперечках про перерозподіл матеріальних благ. Прямо кажучи, без партійно-арбітражної структури радянська економіка впала б у ступор. Що, утім, і сталося, коли після путчу 1991 року КПРС розчинилася в повітрі. Однак звільнені від ярма державного планування директори підприємств не змогли швидко налагодити виробництво на інших засадах. Понад те, в пострадянських республіках елементарно не виявилося людей, які хоча б теоретично володіли політекономією капіталізму, не кажучи вже про знання в галузі держави та права. Тому в середині 1990-х прагнення порядку в тій формі, як його розумів пострадянський істеблішмент, було просто величезним. Леонід Кучма став людиною, яка здобула владу на хвилі цього прагнення.
Модель Даниловича
До 2004 року ми майже весь час жили при Кучмі. Леонід Данилович двічі був президентом, причому перший раз із надзвичайними повноваженнями, маючи як виконавчу, так і законодавчу владу. Під керівництвом Леоніда Кравчука, а не Кучми Україна перебувала зовсім недовго, тому не дивно, що роль Леоніда Даниловича у формуванні нової системи влади була вирішальною.
Не маючи знань про устрій держави та її роль (а також людей, здатних ці знання донести), Леонід Кучма працював так, як умів, а саме – за лекалами радянської партійної моделі управління. Головний її принцип – орган, який приймає реальні рішення, практично ні від кого не залежить. Забезпечити таку незалежність можна лише в разі, якщо оточення керівника поставлене в умови, що не може проти нього об’єднатися. Другий основоположний принцип моделі полягає в тому, що цей керівний орган займається не так визначенням пріоритетів і безпосереднім управлінням, як вирішенням суперечок та конфліктів. Характерно, що Кучма, коли був надзвичайним прем’єром, мав спеціальний апарат радників: по двоє з кожного напряму, і підбиралися вони так, щоб їхні погляди не збігалися.
Одне слово, Леонід Кучма відновив комуністичну схему управління без директивного розподілу ресурсів, тобто до рівня галузевих відділів ЦК, але не самого ЦК… До Даниловича йшли вирішувати питання, але сам він не був джерелом конфліктів і не намагався безпосередньо керувати економікою. Ставши президентом, Кучма втілив цю модель у Конституції 1996 року. Він був арбітром у конфліктах політичних еліт і пов’язаних із ними фінансово-промислових груп. На найвищому рівні глава держави замінив собою Компартію. З тією лише різницею, що його авторитет ґрунтувався не на концтаборах і КДБ (хоча роль силових відомств у стабільності моделі Кучми не варто применшувати), а на прямих виборах. При цьому в умовах явно недосконалого законодавства, залежної та корумпованої судової системи президент став джерелом остаточних рішень. Така його функція була підкріплена впливом на МВС, ДПАУ, СБУ і прокуратуру, а також правом відправляти Кабмін у відставку. Отже, президент міг давати розпорядження і прем’єрові, і окремим міністрам, і головам Фонду держмайна, ДПАУ et cetera, не несучи за це жодної відповідальності.
Зрозуміло, що становлення імперій українських олігархів відбувалося безпосередньо за участю глави держави. При цьому Леонід Кучма робив усе, щоб власники ФПГ не мали на нього вирішального впливу. Посада президента саме з такими повноваженнями істотно допомагала йому в цьому.
Система, створена Кучмою, не терпіла організованого політичного опору, вона була принципово безпартійною. Причому ця безпартійність не є результатом якоїсь усвідомленої позиції, просто сама схема вирішення питань в управлінській моделі була якщо не всім зручною, то принаймні всім зрозумілою. Леонід Данилович зумів спритно інтегрувати у свою модель навіть націонал-демократів, віддавши їм на відкуп галузі культури й освіти. Фактично системної опозиції в нього не було, були опальні політичні лідери й незадоволені олігархи.
Модель Кучми – це, якщо можна так висловитися, перевернута ієрархія. Звичайна ієрархія пірамідальна: вершина – це максимум влади, а також відповідальності. У нашому ж випадку максимальна влада передбачала мінімальну відповідальність. Стійкість такої перевернутої піраміди забезпечувало її обертання, яке ми спостерігали всі роки правління Леоніда Даниловича: нескінченна зміна фаворитів, ідей, проектів, урядів, прем’єрів і наближених олігархів. Причому, що цікаво, усі учасники процесу розуміли, що жоден президент не в змозі замінити собою адекватне законодавство й незалежні суди, що адміністративне вирішення питань неефективне й небезпечне. Просто тому, що арбітр, аби зберегти свою незалежність, має регулярно обнуляти систему, а в разі невирішуваності конфліктів позбуватися їхніх учасників.
До 2004 року опальних політиків і нереалізованих олігархів набралося стільки, що вони зуміли об’єднатися в політичну опозицію. Та й сам Леонід Кучма почав усвідомлювати, що створена ним модель працює незадовільно. Ймовірно, тому він і підтримав політичну реформу.
Ілюзія Андрійовича
Віктор Ющенко, який змінив на президентській посаді Леоніда Кучму, так і не зрозумів, яка система йому дісталася у спадок. Утім, Андрійовича це не надто й цікавило, головне – щоб політики були моральними (у його розумінні), а олігархи соціальну функцію виконували. Над тим, як впливає місце сидіння чиновника на його моральність, президент не замислювався.
Одразу після набрання чинності політреформою новообрана Верховна Рада спробувала змінити нову модель, уточнивши порядок формування коаліції та розширивши повноваження прем’єра (тоді – Віктора Януковича). Ющенкові це не сподобалося, і він розпустив парламент. По суті, після конституційної реформи 2004 року система влади в Україні змінилася лише в тому, що президент утратив можливість впливати на прем’єра і майже весь уряд, зате зберіг право блокувати будь-які їхні рішення. Віктор Ющенко, схоже, так і не помітив, що не він впливав на процеси в державі (зокрема, в системі управління), а радше вони на нього.
Ризики Федоровича
Регіонали прийшли до влади структурованою, організованою і дисциплінованою силою. Вони розглядають перемогу на президентських виборах свого лідера як вирішальний етап у створенні чіткої державної ієрархії. Одними з основних задекларованих цілей донецької еліти було «наведення порядку» та «відновлення вертикалі влади». При цьому в процесі розширення президентських повноважень регіонали не прорахували, що сила системи візьме гору над дисципліною та ієрархією.
Віктор Янукович, обійнявши президентську посаду, почав віддалятися від решти донецьких. Глава держави не припиняє створювати при собі якісь структури влади, наприклад, агентство національних проектів уже зараз може виступати як самостійний економічний блок. Він зміцнив РНБО України – орган, що давав Леонідові Кучмі змогу «строїти» соратників та опонентів не лише в Кабміні, а й у Верховній Раді. Ну й, звісно, найпоказовіший штрих – скасування політреформи.
Те, що відбувається, означає: замість посилення президента в межах такої собі вертикалі влади насправді спостерігається його віддалення від неї. Вельми показовим у цьому сенсі є листопадове вето Віктора Януковича на Податковий кодекс. У цьому випадку немає значення, що його одразу ж було прийнято й підписано, важлива реакція: ніщо не заважало главі держави обговорити текст документа з прем’єром на будь-якому підготовчому етапі, щоб уникнути непорозумінь… Цього не було зроблено. Виступивши арбітром у конфлікті бізнесу й авторів кодексу, Віктор Федорович, поза будь-яким сумнівом, знову виріс в очах свого електорату. А ось екс-міністр оборони, народний депутат Анатолій Гриценко (який, найімовірніше, в курсі справи) розповів, що президентське вето викликало шок у багатьох донецьких. Таке рішення не відповідає практиці безтурботного й веселого бульдозера, крім того, воно суперечить звичним для регіоналів методам управління.
Чому відбувається посилення влади президента, що це означає і чим може закінчитися?.. Причина та сама: аби вирішувати питання, українській політичній еліті й олігархам потрібен арбітр, сильний і незалежний. А щоб бути сильним і незалежним, він має здебільшого орієнтуватися на джерело своєї влади – виборців, а не на партійних спонсорів. Отже, донецькі, самі того не підозрюючи, заклали в систему неминучий конфлікт інтересів. Щоб Янукович працював, він повинен мати владу, а владу він може мати, якщо хоча б іноді звертатиме увагу на електорат, а не підіграватиме комусь з олігархів (Ахметову, Клюєву, Фірташу та ін.).
Нині спостерігається головний вельми цікавий етап еволюції донецької команди. Хоч як дивно, але тактика бульдозера могла бути і була успішною в межах парламентсько-президентської моделі, яку самі ж регіонали й змели. Зробивши ставку на президента, донецькі замінували власну політичну тактику. Конфлікти всередині команди неминучі. По-перше, олігархи боротимуться за вплив на главу держави. По-друге, самому Вікторові Януковичу рано чи пізно доведеться поставити на місце спонсорів (які, до речі, колись були зобов’язані Леонідові Кучмі, а тепер почуваються набагато впевненіше). Одне слово, конфлікти будуть, і вони будуть жорсткими. Причому зовсім не обов’язково, що Віктор Янукович провокуватиме їх, щоб над кимось утвердитися, або, навпаки, власники фінансово-промислових груп стануть вимагати від нього безумовної реалізації своїх інтересів. Також не йдеться про те, буде влада «кращою» чи «гіршою». Просто відновивши модель Кучми, донецькі автоматично наділили свого лідера функціями арбітра… Думаю, незабаром з’ясується, що Партія регіонів «не виправдала надій» і що політична еліта потребує «національного примирення» – не всі олігархи мають донецьку прописку.
