На країну з висоти білбордів і мішанини телевізійних роликів виливається простий і суворий, як його батько – радянський агітпроп, слоган: «Партія регіонів. Партія, що будує». Коли спостерігаєш за поведінкою самої партії влади, особливо на виборах, згадується радше російський варіант цього слогана. Адже в російській мові слово «будувати» – «строить» – має відтінок значення, якого немає в українській. Він узятий із буднів радянської армії і означає щось на кшталт шикувати, примушувати, вказувати на місце.
Єдиноначальність за будь-яку ціну
Саме таке ставлення до громадян регіонали пропонують країні. Особливості свідомості прориваються навіть у рекламні продукти.
Зазвичай співвідношення між громадянами/громадами, органами влади й місцевим самоврядуванням зображують знизу догори. Адже це громадянам, за Конституцією, належить уся влада в державі. Вони делегують певну частину своїх повноважень окремо місцевому самоврядуванню (вирішувати питання місцевого значення), окремо державі (здійснювати управління спільними справами). Однак така філософія чужа нинішнім можновладцям. Тому мільйонам телеглядачів щодня по кілька разів показують інше: важкі стрілки згори вниз, від органів влади притискають місцеве самоврядування, а за ним і громади. Така візуалізація, мабуть, найточніше відображає суть «нової країни», яку «будує» Партія регіонів. Її поведінка на місцевих виборах чітко підтверджує їхні ж слова про порядок, який вони, власне, розуміють за додатковим значенням російського дієслова «строить».
Володимир Литвин, як ніколи стурбований власними перспективами залишитися наплаву, запустив нехитру тезу, яка мала би сподобатися його старшим партнерам. Мовляв, за Партію регіонів треба голосувати, щоб не було війни між гілками влади. І байдуже, що різнопартійне представництво в центрі та органах місцевого самоврядування – це норма для демократичних країн. Зрештою, самі ж регіонали з 2006 року мали більшість у місцевих радах східних і південних областей. І якраз вони використовували ці ради для «війни». Час та енергія місцевих представників витрачалися не на проблеми упорядкування доріг або чистоти вулиць, а на оголошення «територій без НАТО з російською мовою». Тобто на питання, які явно мають бути поза компетенцією місцевих рад.
Йдеться не про уникнення війни. Ідеться про намір влади взяти країну під цілковитий контроль. Не залишити жодного острівця, який не перебував би у вотчині представника Донецької області. Що це означає для країни – добре відомо мешканцям тих областей і територій, де донецька монополія вже ствердилася. Найяскравіший приклад – Крим, де навіть особи штибу Леоніда Грача скаржаться на наступ макіївських і розповідають про «криміналізацію вертикалі влади» (див. тут).
Контролюючи і державні повноваження, і місцеві ресурси, біло-блакитні можуть отримати тотальний – навіть тоталітарний – контроль над країною. Адже місцева влада – це розподіл земель і об’єктів власності; це суттєвий вплив на місцевий бізнес; це, власне, надання (або ненадання) комунальних послуг населенню.
Ворогам – закон
Цей підхід місцева влада, яка ще не піддалася керівному впливу регіоналів, відчуває за канонічною формулою «вже сьогодні». Країною прокотилася хвиля арештів мерів. (див. тут). Географія найширша: кримські Алушта й Алупка, Карлівка на Полтавщині, Кам’янець-Подільський на Хмельниччині, Немирів на Вінниччині, Вишгород на Київщині. І список, схоже, буде поповнюватися.
Традиційно повідомлення про арешти мали б закінчуватися політкоректною фразою: «Слідство повинно бути безстороннім й забезпечити максимально повний і справедливий розгляд справи». Воно справді має бути таким. Але чи буде? Ганна Герман, наприклад, стверджує, що арештів в Україні замало. Чекаємо на нові викриття, які за дивним збігом обставин переважно стосуються тих, хто не вважав можливим приймати правила гри від регіонів.
Тих, хто завеликий для безпосереднього застосування правоохоронців, ставлять на місце в інший спосіб. Одеському мерові, наприклад, сам прем’єр приїхав погрожувати і не аби чим. Як стверджують свідки події, Азаров грозився «влаштувати в Одесі, як у Києві».
Вочевидь, «на прохання трудящих» змінять закон про місцеве самоврядування. Чому б і ні, адже це для торжества єдності влади.
Привласнення чужого
Теперішні можновладці не соромляться демонструвати, як вони збираються розпорядитися абсолютною владою. У країні, за їхньою логікою, не має залишитися жодного вільного поруху, жодного об’єкта чи соціальної верстви, які не були б їм підконтрольні.
Особливої уваги удостоївся малий і середній бізнес. У будь-якій країні саме цей прошарок генерує чи не найбільше робочих місць, ідей і доходів. Це один із рятівних механізмів суспільства під час економічної кризи, зокрема й у випадку неспроможності держави на ефективну економічну політику. Понад те, за своєю природою малий і середній бізнес є прихильником сил, які сповідують та підтримують демократію в країні: в умовах несвободи немає й ділової активності.
Можливо, саме тому вже у другій редакції ухваленого в першому читанні Податкового кодексу практично вся боротьба з пільгами звелася до погіршення умов для малого і середнього бізнесу (див. тут ). Речники влади – від Колесникова до Бродського – звинувачують цей прошарок економічно активного люду в усіх бюджетних бідах.
Влада, однак, рубає не тільки цю гілку під собою. Можновладці вплуталися у міжнародний скандал через спробу вижити ArcelorMittal із Криворіжсталі. Було зроблено спробу витиснути через Генпрокуратуру та суди закордонного інвестора, який сплатив найбільше і на найпрозорішому конкурсі за всю історію української приватизації. Регіонали відступили від цих намірів лише під тиском ззовні та зсередини. Однак інвесторам доводиться бути обережними: у влади ще багато незадоволених апетитів.
Якщо владу не взяти під контроль, відчуття безкарності й уседозволеності може підштовхнути багатьох слабких душ на чиновницьких посадах до сваволі. Тому пильність громадян, вміння покладатися на власну думку й оцінювати кандидатів і партії за діями, а не за угодними владі повідомленнями є єдиним бар’єром проти зародження країни, де люди прогинатимуться під вагою владної піраміди. Сміливість зробити свій вибір і відстояти його – це остання на тривалий час можливість зупинити побудову… ні, «построєніє» відвертої диктатури в Україні.