Почалася люта заметіль, як і за давніх часів. Сніг сипав кільканадцять годин і дедалі більше паралізував місто й околиці. Оголосили про закриття шкіл, попросили залишатися вдома тих, у кого немає абсолютної потреби йти на роботу. Вочевидь, знайшлося багато «козаків», які дізналися, що таке зима, — дарма, що в них повнопривідні машини. Як з’ясувалося, навіть із повним приводом треба мати ще вміння та уяву, а їх, як відомо, в народу, до того ж у кожного народу, дефіцит. Наслідком такого браку уяви стали цілковито забиті вулиці й автошляхи. Я дивився у вікно й радів, що від свіжого білого снігу пояснішало й погарнішало, бо всі вади краєвиду прикрила пухнаста снігова ковдра. Найдужче зрадів собака — для Яри це був перший сніг у такій кількості. Вона пірнала в замети, гасала, майже повністю занурювалась у сніговий пух і не хотіла повертатися додому, а коли нарешті мені вдалося підкупити її собачими ласощами, вмостилася біля вікна й споглядала, що діється за ним. Через кілька годин з’явилися снігоочисні машини, які почали прибирати сніг на під’їзних алеях до нашого кооперативного будинку, а наш голова, закутаний у пуховий комбінезон і з невеликим бензиновим снігоочисником, чистив доріжки для пішоходів і розчищав двері до будинків — хуртовина навіяла перед ними височенні замети. Ще через кілька годин на вулиці (нашу вулицю прибирають від снігу не серед перших) з’явилася потужніша снігоочисна техніка і пробила шлях для тих, хто з певних причин надумав виїхати з гаража.
Читайте також: Святвечір
Уночі було чути, як працюють трактори, снігоочисні машини й потужні розкидачі солі зі скребками — ці машини, що кілька годин проїжджали вулицею під моїми вікнами. Яра на кожен такий невідомий звук реагувала гавкотом, а ми намагалися заспокоїти її, щоб не будила сусідів. Уранці за вікном світило гарне сонце, а температура з вітром опустилася до мінус двадцяти з гаком градусів. Не хотілося нічого, тільки сидіти вдома під теплим пледом із чашкою гарячого какао й дивитися не переглянуті раніше фільми на нетфліксі. На тому боці вулиці я помітив сусідів на прогулянці зі своїми чотириногими — це свідчило, що поки я спав, якийсь Джон на тракторці прочистив наші тротуари.
Так відбувається завжди після великої хуртовини, але я думав, що цього разу міські служби не впораються. Як же я помилився! Коли дивлюсь, які вони готові та вправні, прибираючи в місті сніг, завжди з’являється думка, що це, власне, дуже по-канадському. Обмаль балачок і розмахувань руками, зате добра обізнаність з умовами — одне слово, повна компетенція. Щоб давати собі раду з такими погодними несподіванками, Торонто має у своєму розпорядженні цілу армаду спеціалізованої техніки. У місті є 600 снігоочисних машин, 360 тротуарних снігоочисників, 200 ваговозів для розкидання солі й 1500 працівників, готових боротися з зимою 24 години на добу 7 днів на тиждень.
На реалізацію програми зимових заходів місто виділяє близько $90 млн щороку. Не знаю, багато це чи мало, але за результатами можу оцінити, що стільки, скільки треба.
Під вечір наступного після заметілі дня я помітив фари потужного, як танк, снігоочисника, що прибирав сніг з паркінгу неподалік нашого кооперативу. Найцікавіше, що паркінг, готовий ще з осені приймати клієнтів, офіційно досі не ввели в експлуатацію, але якась приватна фірма підписала контракт на утримання його в найкращому стані, а отже, передусім там регулярно стрижуть газони, а тепер ще й дуже ретельно чистять від снігу. З цього можна сміятися, а можна й із подивом констатувати належне ставлення до взятих на себе зобов’язань.
Коли я пишу цей особистий звіт про напад зими на місто, у якому живу, на телеекрані з регулярністю щогодинних новин зі світу з’являються кадри з-за східного кордону України, де її російські сусіди спорудили собі гігантський паркінг важкої військової техніки.
Читайте також: «Біле Різдво»
Уже кілька днів ті тонни заліза прикрито верствою свіжого снігу, що породило в моїй голові асоціації з нападом зими в провінції Онтаріо й готовністю мого міста відбивати цей напад. Російська військова техніка, що стоїть на величезному «паркінгу» вздовж кордону України, готова не до боротьби з нападом знаменитої російської зими, а до потенційної атаки на свого сусіда про якого полюбляють розводитись як про «братній народ». Що ж, можливо, моя уява полинула надто далеко, але час такий, що не вдається описати, що діється за моїм вікном, і не провести паралель з ситуацією за тисячі кілометрів, в Україні, де можливість нападу зими на українські міста й містечка видається дитячою забавкою перед лицем цілком реального нападу «запаркованої» в сусідів важкої бойової техніки, яка могла б очищати від снігу міста та села від Петербурга аж до Владивостока. Але для цього все-таки потрібна цілком інша уява.