Тиждень поспілкувався з парамедикинею добровольчого батальйону «Госпітальєри» Ариною Атаманюк. З початку повномасштабного вторгнення дівчина волонтерила, розбирала зруйновані будинки на Київщині, працювала на складах з гуманітарною допомогою. Паралельно вивчала основи тактичної медицини.
До команди парамедиків доєдналася у серпні 2023-го. Працювала на херсонському напрямку, у лісах Кремінної в Луганській області, рятувала поранених поблизу Авдіївки.
«Спочатку знайомі та рідні переконували, що дівчині без медичної та військової освіти на війні робити нічого. Так було, поки не познайомилася з хлопцем-госпітальєром з Америки, який воює буквально з перших днів вторгнення. Він переконав мене, що можу бути корисною на війні. Відтоді активно взялася за вивчення основ тактичної медицини через різноманітні волонтерські організації, проходила курси з військового вишколу. Рік тому кілька разів невдало намагалася мобілізуватися. У якийсь момент пощастило, і “Госпітальєри” прийняли до своєї команди», — розповідає Арина Атаманюк.
Про місію бойового медика на війні
У нас є лікарі, які працюють на стабілізаційному пункті або в госпіталі, де витягують людину з того світу. Є медики, які допомагають евакуювати бійця й по дорозі в лікарню надають йому допомогу. Також у самих військових структурах є медик роти, медик взводу, санітарний інструктор. У всіх різні функції та місія. Хтось безпосередньо рятує життя, хтось організовує евакуацію та вчасне доставлення потрібних медикаментів.
Структура нашого батальйону відрізняється від армійської. У нас є конкретні екіпажі — команди, що отримують завдання, на який напрямок їхати та кому допомагати.
Є кілька ланок евакуації. Перша — казевак, або машина, яка вивозить поранених буквально з окопів до наступного етапу. Це зазвичай стабілізаційний пункт, де людину нормалізують і відправляють далі в госпіталь. Або це медевак — машина, оснащена спеціальним обладнанням для перевезення поранених, наприклад, у госпіталь.
Наша ланка — найперша. Ми працюємо на маленьких машинах, які можуть швидко під’їхати, забрати пораненого й поїхати далі. Так звані казеваки.
Розвиток тактичної медицини в Україні
Для мене розвиток від початку вторгнення й донині очевидний. Наприклад, кілька місяців тому «Азов» публікував, як переливали кров в окопах.
У багатьох бригадах уся медицина — це волонтерка: від базових турнікетів до автівок та оснащення для них. З початку повномасштабної значно підвищилася якість постачання. Раніше здебільшого термоковдри були з фольги, вони просто зберігають тепло, а не гріють. Тепер це вже хімічні термоковдри, які активно зігрівають. У нас у казеваці з’явився портативний кисневий концентратор, через який людина може дихати чистим киснем.
Про страх на війні
Уперше зрозуміла, що потрапила на війну, коли пережила реальний досвід роботи з пораненим. Довго основи такмеду вивчала теоретично на симуляціях, де люди вдавали, що їм боляче. У реальності пораненим надзвичайно боляче. Вони кричать, благають швидше дати знеболювальне чи зробити хоч щось. Ось коли ти бачиш кров і розірвані кінцівки наших військових, розумієш, що насправді робиш і де перебуваєш.
Читайте також: Донеччанин, муфтій, парамедик. Історія Саїда Ісмагілова, який евакуює поранених на фронті
На війні всі бояться. Це екстремальні умови, і ти в постійній небезпеці. Але вчишся жити із цим почуттям. Насправді ж страх — твій друг. Він допомагає вижити. Головне, щоб не він керував тобою, а ти ним. Не можна дозволити, щоб страх перетворився на паніку.
Водночас я жодного разу не бачила, щоб поранені билися в істериці. Вони й особливо не скаржаться. Тримаються стійко.
Якщо людину треба відволікти від сильного болю чи зачекати, поки подіє знеболювальне, я завжди запитую про дружину, дітей. Вони одразу згадують якісь історії, усміхаються. Насправді сім’я — це те, що допомагає долати всі складнощі на війні.
Про врятовані життя
Згадую одного з перших важких поранених. Мали довге «плече» евакуації, а хлопець потрапив до нас із турнікетом, який наклали кілька годин тому. Ми заміняли його на тампонаду й так врятували ногу. Інакше в госпіталі кінцівку довелось би ампутувати. Під час евакуації поранений розповів, що за десять днів у нього весілля. На жаль, я не знаю, чи потрапив він на весілля, чи лікарі залишили в госпіталі. Але ми з командою стабілізували та врятували йому ногу. Можливо, я занадто сентиментально тоді відреагувала, але не могла інакше після його «дякую». Мабуть, із часом до такого звикаєш. Адже в досвідчених медиків такі випадки постійно.
Про турнікети й особливості їх накладання
Нині є перелік сертифікованих турнікетів, який затвердив Комітет TCCC. Це основний американський протокол, за яким працюють бойові медики. Якщо купувати турнікети, то тільки із цього переліку. Вони регулярно проходять випробування. Якщо це китайський чи саморобний турнікет, яких, на жаль, у нас дуже багато, то немає гарантій, що він врятує життя. Часто чую від військових, мовляв, я перевіряв, і в мене зникав пульс на нозі, чи я перевіряв на дереві, а він не зламався. Це так не працює.
Читайте також: Бойовий медик батальйону «Вовки Да Вінчі»: «Частина людей думає, що все добре, а решта стикається зі смертю»
Велика проблема в тому, що багато турнікетів накладають неправильно або тоді, коли вони не потрібні. З одного боку, класно, що ми навчили бійців: бачиш кров — накладай турнікет. Але якщо це критичне поранення й велика кровотеча, то турнікет рятує. Якщо поранення незначне і вас довго не можуть евакуювати, це ампутація кінцівки без потреби. Тому важлива навичка для кожного бійця — розрізняти критичну й некритичну кровотечу.
Звісно, у бою не завжди є час, а точніше, його немає, щоб розрізати одяг і визначати тип кровотечі. У таких випадках бійці вимушені накладати турнікет. Але тут бажано, щоб наші військові вміли замінювати турнікет на тампонаду.
Є багато центрів, які нині навчають цього. Без спеціального навчання робити таку процедуру небезпечно. Ба більше, вважаю, що зараз навичками такмеду мають володіти як військові, так і цивільні.
Про потребу лікарів на фронті
Зустрічаю багато таких людей, як я, — без медичної освіти. Ми навчаємося, щоб надавати першу допомогу пораненим. Так, це нормально. Але людей без медичної освіти має бути певний прошарок. У нас, на жаль, немає глибокого розуміння фізіології, біохімії людини тощо. Мені траплялося багато бригад, де не вистачає професійних лікарів усіх ланок: від фельдшерів до хірургів. Хай би якою була війна, яке озброєння використовували, поранені будуть завжди. Тож що більше в нас професійних медиків на фронті, то більше врятованих життів військових.