Можна скільки завгодно казати, що Закон «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки» зачіпає лише зовнішній, поверхневий шар проблеми, але навіть це варто визнати прогресом на тлі двох із гаком десятиліть ідеологічної шизофренії.
Комунізм — отруйна субстанція. Отруйна, бо оманлива: обіцяє ощасливити більшість за рахунок меншості, натомість дурить одних і знищує інших, а щастя не дає нікому. Нікому й ніколи, попри численні експерименти в різних модифікаціях упродовж усього XX й частини XXI століття. Фашизм (і націонал-соціалізм як один із його різновидів) — це чиста ненависть, відтак із ним усе зрозуміло. Комунізм — ненависть, яка прикидається любов’ю. Мракобісся, яке вдає із себе модернізаційний проект. Спокуса простих рішень там, де їх не існує в принципі. «Горе тому, хто спокусить одного з малих цих».
До нас комунізм був принесений імперією. Перу видатного киянина й російського дворянина Миколи Бердяєва належить філософське дослідження «Джерела і сенс російського комунізму» — саме російського! — про національне коріння заразної хвороби. Попри те що чимала частка діячів революції 1917 року походила з України (лише Троцький чого вартий!), проблематика порядку денного для них була не так антикапіталістичною, як передусім антиімперською. Але логіка російського комунізму все розставила на свої місця. І посадила в Україні тодішніх захарченків — плотницьких на багнетах тодішніх ґіркіних і, головне, тодішніх сєрдюкових — завізьонів — цекових — кузовльових з допомогою тодішніх моторол. Ох, як би нам сьогодні хотілося, щоби хвороба залишилася чужорідною, але ж, незважаючи на героїчний спротив окремих героїв, що тривав роками, широкі маси купилися на обіцянку земного раю ось-ось, буквально через пару п’ятирічок, тільки ціною певної кількості витратного матеріалу. Рідні колаборанти й пристосуванці виявилися нічим не кращими за імпортних, подекуди ревнішими та стараннішими, а інтелектуали шукали компроміс між доктриною і серцем. Декому вдалося — до того як їх теж призначили матеріалом. Горе тому, хто спокусить одного з малих цих!
Не лише в України суперечливі відносини з комунізмом. Після Першої світової перед тими, хто хотів щось змінити в прогнилому світі, постав невеликий вибір: або права, або ліва ідея. Комуністи маніпулювали народами зі своєю метою, не шкодуючи для цього енергії та вкраденого золота. Але саме в Україні постали відомі на весь світ символи прогресу: Дніпрельстан і Харківський тракторний (спроектовані та оснащені клятими американськими капіталістами); саме в Україні митці світового масштабу відстоювали червоні цінності, замовчуючи мільйони вбитих і пограбованих. Українське Відродження було червоним, нікуди не дінешся. Це вже потім комуністичні практики перетворилися частково на адміністративні процедури, частково на квазірелігійний офіційний культ із власними ідолами, вівтарями, жерцями й «святим письмом». Це диво, що за стільки десятиліть частина народу примудрилася зберегти здоровий глузд і моральну шкалу координат.
Наївно думати, що ідеологічні баталії цілком належать минулому. Доки легковажні хіпстери питають із чесними очима, що ж такого поганого в лівій ідеї, нинішні й передчасні моральні пенсіонери просто хочуть назад, у добре забуте минуле. Комуністичний антураж — живильний бульйон для тих, хто мріє про повернення в уявний СРСР. Звісно, що війна на Сході ніяка не громадянська, але сам факт наявності прокомуністичного = прорадянського = проросійського елемента серед населення ніби легітимізує іноземну агресію, затуляючи її суть. Горе тому, хто спокусить одного з малих цих!
Як кожен, хто закінчував виш у радянські часи, я мав сумну необхідність доторкнутися до «першоджерел» (офіційне визначення) й можу стверджувати, що серед сьогоднішніх симпатиків червоного прапора ніхто не читав Лєніна, тим більше Маркса: про це свідчить їхній тезаурус. Тепер комунізм не ідеологічна течія і навіть не релігія, а естетична девіація, погано вилікуваний невроз. Тому, безумовно, слід і далі викорінювати залишки символів, але зараз ідеться про глибше, довше й важче завдання: перетворити дерадянізацію на деколонізацію ментальності. Саме тут коріння нашої інфантильності, безвідповідальності, звички покладатися на дядечка й водночас схильності дурити його за першої-ліпшої нагоди. Тут самою лише мотузкою не обійдешся.