Паралельний світ

Якщо роззирнутися довкола у громадському транспорті, завжди мож­­на помітити кількох диваків, які не слухають плеєра, не гортають газет чи просто собі куняють дорогою на роботу. Натомість вони цілковито заглиблені й загублені серед сторінок товстезних фоліантів, прикрашених химерними ілюстраціями. Це український фендом, «обрані», які перебувають поза натовпом, цілковито ігноруючи задушливу тисняву й усі «побічні ефекти» реальності. Вони блукають лісами Середзем’я, вивчають таємниці козацьких монастирів, б’ються на чарівних мечах із золотими драконами чи зваблюють струнких темно­­оких відьом із гострими вушками. Ці диваки не просто читають фентезі, вони живуть у ньому, і зовсім не обов’язково у зеленотрав’яних світах професора Джона Роналда Руела Толкіна. Адже паралельні світи можна відшукати і в нашому літературному просторі. Для цьо­­­го потрібні лишень зачарована карта українських книгарень, гаманець із кількома золотими (вітчизняне фентезі – задоволення не з дешевих) і старовинний сувій із переліком таємних імен могутніх магів – письменників, які зважилися творити фентезійні світи.

 

 

А першим українським пись­­менником-фантастом був чернець. Принаймні такої думки дотримується трійця знаних літераторів-вигадників: Андрій Валентинов, Дмитро Громов та Олег Ладиженський. Вони переконані, що історичні корені чарівної української казки, тобто фентезі, слід шукати ще в середньовіччі: «Українська словесність стояла на потужному фундаменті фольклору та народної апокрифічної літератури. Пи­­сь­менникам-професіоналам лишалося тільки перенести народні сюжети на папір. Достатньо згадати знамениту пам’ятку середньовічної літератури – Києво-Печерський патерик». Однак генеза цього жанру не вичерпується лише фольклорними витоками. Якщо з історією виникнення європейського фентезі все більш-менш зрозуміло: Анжей Сапковський у книжці «Вареник, або Немає золота в Сірих горах» недарма кілька разів наголошував, що в основі самого жанру фентезі лежать легенди про короля Артура та лицарів круглого сто­­лу, то з нашим усе не так просто. Яким буде український аналог героїчного епосу чи ли­­царсько-пригод­­ницького роману достатньої потужності, щоб відродитися в новітній літературі та приворожити читача?

 

Вочевидь, сучасному українському фентезистові, якщо він не хоче клонувати чужорідне ельфійське плем’я на дніпровських кручах, лишаються визначені, навіть у дечому номенклатурні джерела натхнення: або усе розмаїття варіацій на тему «Слова о полку…», або ж козацька доба. (Потенціал літературного українського бароко для сучліту показав уповні Валерій Шевчук, але він точно на фентезійний маркер не погодиться. Хоча повість «На полі смиренному» й написана на матеріалах «Патерика», який можна вважати вслід за згаданою вище трійцею першим українським фентезі.) Поміж імовірних джерел також можна притягти за вуха перекази про мавок, русалок та іншу нечисть, але ця спроба є сумнівною, адже жанр фентезі, маючи у своїй основі багато від казки, виник усе ж таки на ґрунті писаної традиції. Тоді чи варто вважати українським фентезі оповідки Петра Гулака-Арте­­мов­­сь­кого, Пантелеймона Куліша, Олекси Стороженка? Ще ні. Але майже. Однак похідна від їхніх творів – повість-фантазія «Бісова душа, або Заклятий скарб» сучасного письменника Володимира Арєнєва – це вже, безперечно, вітчизняне фентезі. Місце дії – Україна, наявні характерники, чаклуни, чорнокосі красуні, відь­­­ми і козацькі монастирі, а також переслідування і чарівні артефакти. Рецензентка цього роману Олександра Альтман справедливо зауважила: «Вас ніколи не дивувало, чому якщо фантастика, то обов’язково про якийсь Амбер чи Серед­­зем’я?» «Ельфи, тролі та інші живуть у Норвегії, не в нас, – погоджуються з нею брати Капранови. – І коли вітчизняні пи­­сьменники починають про них писати, виходить поганеньке наслідування навіть не самого Толкіна, а його епігонів. Отримуємо «картон». Щоправда, «кар­­­тон» може вийти і внаслідок канонізованості української історії, тому деякі фентезійні автори пишуть не так романи, як шкільні твори на тему «Образ українського козацтва на тлі морально-етичних проблем сьогодення».

 

 

Усі розмірковування про автентику українського фентезі неодмінно приводять до теми, такої ж дражливої для української фантастики, як остання екранізація «Тараса Бульби» для віт­­чизняних кінокритиків. Йдеть­­­ся, власне, про мову. Українська земля, а надто Київщина і Харківщина, загалом подарувала сучасності багатенько російськомовного українського фентезійного тексту. Марина і Сергій Дяченки, Андрій Валентинов, Федір Чешко, Єлизавета Манова, Андрій Даш­­­ко, Андрій Печеніжський, Генрі Лайон Олді здебільшого пишуть російською. І перш ніж набирати повітря в легені, щоб виголосити гнівну тираду, варто згадати, що Олді (себто Громова і Ладиженського, які пишуть під цим псевдо) було титуловано найкращими фантастами Європи на європейському конвенті фантастів «Єврокон-2006», а подружжя Дяченків у серпні 2005-го – найкращими пи­­сьмен­­никами-фан­­тастами Європи на міжнародному зібранні фантастів у Глазго. «Щодо Дяченків… Останній їхній роман українською, а попередні – російською, тож я не вважаю, що вони були українськими літераторами», – трохи осудливо зауважує україномовний фантаст Сергій Батурин. Тож українській літературі вже вкотре доводиться обирати: або відмовитися від світового визнання, або визнати його достатньою спокутою за мовний першогріх. Фантастична серія «Алфізика» видавництва «Зелений пес», де й було надруковано того самого Арєнєва, приміром, цілком і свідомо україномовна. Частину Дяченківських романів («Мідний король», «Ритуал», «Печера», «Дика енергія. Лана») перекладено українською. Зокрема, Олексою Негребецьким. Тож вибір не надто великий, але є. А тим, кому важливий не лише мовний параметр українських фентезійних текстів, варто розібратися з тим, що вони, власне, собою являють.

 

 

Як відрізнити гнома українського від гнома скандинавського? У світі вітчизняного фентезі його грізний топірець може виявитись як молотом Тора, так і гуцульською барткою. Початок роману «Брамник» з відомого циклу Дяченків «Мандрівники» дуже універсальний: «Дивний та незграбний чоловік простував дорогою. Колись його звали Рауль Ільмарранен, або ж Марран…» Перед нами підруч­­ни­­ково-класичний «заспів» для моделі «меча та магії» героїчного українського фентезі. Хоча в ньому така модель іноді трансформується в пригоди «шаблі та люльки». А «героїчність» визначається наявністю центрального героя, який майже цілковито підпадає під метрику, озвучену польською дослідницею моралі Марією Осовською в «Лицарі і буржуа»: заплутана генеалогія, шляхетне походження, особиста чарівність, мужність та щедрість. Зарубіжний приклад, перший, що спадає на думку, – відьмак із циклу Сапковського, українсь­кий – князь Ерік Хайрегард із роману Світлани Прокопчик «Хрест» або ж Андрій із «Бісової душі» Володимира Арєнєва. Нішевими українськими фантастами є письменницький дует Яни Боцман та Дмитра Гордевського, які творять у жанрі героїчного фентезі під псевдо Олександр Зорич («Конан і смерть», історична дилогія «Карл, герцог», що отримала диплом українських філологів як найкращий роман 2001 року, «Ти переміг» тощо). Якщо ж у творі немає яскравого і недвозначного головного героя, саме героя, а не персонажа, за збереження роз­­мито-середньовічного розуміння часу і простору, а також «тонкого світу», «світу духів» разом із загальною романтичною атмосферою, тоді отримуємо епіч­­не фентезі, що зберігає свій високий пафос, навіть будучи повістю («Мить на шляху» Єлизавети Дворецької) або й оповіданням («Замок, де ночують вітри» Лариси Подістової). Історичне ж фентезі грішить довільним трактуванням відомих подій. Загалом історія, якщо вже вона потрапила до поля зору пи­­сьмен­­ника-фан­­таста, часто набуває ознак альтернативної. Так, повість «Сірий коршун» і роман «Діомед, син Тідея» з Мікенського циклу кандидата історичних наук Андрія Валентинова дають два варіанти тлумачення першопричин та витоків Троянської війни, роман «Алюмен» Олді, написаний у співавторстві з Валентиновим, узагалі є вибуховою сумішшю історизму й такого рідкісного у якісному виконанні стімпанку часів Фарадея, Ома і Ерстеда, воєн Наполеона та Опіумних війн Китаю. Однак з історичною мішаниною все ж таки можливо розібратися, значно складніше зануритися у піджанр гумористичного фентезі. Бо важка неповоротка пафосність новітнього епосу без легкого нальоту само­­іронії перетворюється на той самий картон, про який говорили Капрано­­ви. Створюва­­ти гумо­­рис­­­­тич­­ні тексти велико­­го формату важкувато, особливо якщо автор не Карел Чапек, не Ярослав Гашек і навіть не Остап Вишня. Приємні винятки на кшталт роману «меча та пивної кружки» «Шмагія» Г. Л. Олді суттєво на ситуацію не вплинуть. А ось малі форми, гумористичні оповідання на ниві українського фентезі квітнуть буйним цвітом. У квітнику – і витончений стьоб на вічну тему шляхетних таємниць «Прокляття графів Собоських» Яни Дубінянської, і дотепна класифікація усіх наявних у текстах представників гостровухої та пихатої раси ельфів «Всього лишень брудний Ельф» Іллі Новака, і молодечо-зоре­­літний «Зоряний вуйко» братів Капранових.

 

 

 

Якщо звернути увагу на критику, присвячену українському або, якщо ширше, СНДівському фентезі, заголовки статей, друкованих, наприклад, у мейнстримному українському фантастичному щомісячнику «Реальність фантастики», можуть щонайменше налякати. У них проглядається чорний гумор шибеника, якому вже нічого втрачати («Чи мусить фентезі бути дурнуватою?» Сєрґєя Пєрєслєґіна, «Українська фантастика: втеча з памперсів» Володимира Пузія тощо). Трагедія, що прозирає за цими скупими даними з фронтів, походить не із сьогодення, вона існувала ще 30–40 років тому. Її досить влучно окреслив у своїй статті «Science fiction: безнадійний випадок з винятками» Станіслав Лем (у 1976-му за цю публікацію його вигнали з почесних членів американської Асоціації фантастів). І йдеться тут передусім про виразну комерційність фантастичної (і фентезійної) літератури, що добре продається, а отже, підпорядковується не так літературним, як ринковим законам: «Читач тривіальної літератури поводиться так само, як споживач масових товарів. Поза сумнівом, виробникові віників, автомобілів або туалетного паперу не спаде на думку жалітися, що з покупцями товарів його не поєднує глибоке та одухотворене листування. Зате трапляється, що покупці шлють виробникові гнівні листи, аби вказати йому, що куплений товар виявився дефектним».

 

Серед огріхів сучасного фентезі, що неминуче маркують його тексти як твори масової літератури, називають і бідність сюжетотворчих конфліктів, і обмеженість толкіністським арсеналом мотивів, і сумнівність пропагованих морально-етич­­них принципів за надмірної очевидності центральної осі боротьби Добра і Зла. Але насамперед це стовідсоткова готовність іти назустріч читачеві. Живі зустрічі з фендомом (спільнотою фанатів) на конвентах більше нагадують спілкування зірок із фан-клу­­бами, ніж «глибоке та одухотворене листування». Сучасні фентезі часто творяться в досить цікавий спосіб, що знімає питання, але швидше в бік визнан­­ня масовості такої літератури: паралельно з написанням роману створюється сценарій, розробляються сетінги для комп’ю­­терної іграшки «за мотивами» книж­­ки – все, що допоможе максимально «капіталізувати» майбутній твір (товар). Сучасні читачі фентезі слухають Night­­wish або «Мельницу», «ганяють» у WoW або «лінійку», а отже, мають чітко сформовані вимоги до фентезі, яке вони купують. Якщо ж воно надається до використання в настільних рольових іграх на кшталт D&D – ще краще, бо в такому разі якість тексту не так важлива, як прописаність деталей фентезійного світу. «Фентезі – необо­­в’язково дурнуватий жанр, але він має велику статистичну ймовірність таким бути, – підсумовує свою розвідку російський критик Сєрґєй Пєрєслєґін. «Як­­що порівнювати наше і зарубіжне, я не сказав би, що наше фентезі вторинне чи гірше, – коментує читач фентезі із 18-річним стажем Іполіт Єрмолаєв. – І навіть коли наші пишуть про ельфів чи орків. Просто раси, виведені Толкієном, досить вдало покривають усе розмаїття людських пороків і чеснот. Якщо говорити про найгірші книжки авторів із СНГ та Європи чи Америки, які мені доводилося читати, то вони однаково погані. І задоволення від хороших книжок однакове. Єдине – переклад часто буває халтурний».

 

 

«Оно в мене на кухні є фіточай, який називається «Енергійний». Він досить бридкий на смак, я взагалі не знаю, як це можна пити. З іншого боку, в нього є назва, яка обіцяє бадьорість, працездатність та інші звершення. Зараз – перша ночі. А сон треба трохи посунути, принаймні на кілька годин. Ось тому я шурую на кухню й запарюю собі цей бридотний чай «Енергійний». І п’ю його. Сон насувається знову, бадьорості немає, горло закладає від викурених сигарет, а кава не лізе. Нічого не змінилося, крім одного: я випив чашку чаю «Енергійний». Сучасний український роман – це і є чай «Енергійний» (Михайло Бриних «Елек­­трон­­ний пластилін»). Саме такий післясмак лишається після прочитання значної частини як українських, так і закордонних фентезійних творів. Сучасні фір­­ми з продажу побутової техніки радять покупцям звертати увагу передусім на бренд, ім’я виробника, щоб потім не довелося нести холодильник у ремонт. В українському світі фентезі є зарекомендовані поколіннями читачів бренди. Андрій Валентинов на черговій зустрічі з фанами висловився з цього приводу стисло і доступно: «Багато поганих фантастичних книжок? Багато. А хороші є? Є. Ось їх і читайте».

 

Українські фентезійні тексти можуть бути хорошим чаєм або навіть вишуканою кавою, не гіршою за віденську, і їх, на відміну від кави справжньої, можна і
хочеться поглинати «літрами». Смач­­ного за читанням!