Головна характеристика всього, що відбувається зараз, — постійна, часто полярна зміна цінностей. Через місцеві ЗМІ більш як два роки нам подавали якусь людину як винятково позитивну та «ідейну», як вірного прихильника нової «влади», борця за місцеві «ідеали» й просто непоганого працівника. Потім вона зникає без коментарів. У тих самих медіа жодних пояснень. Навіть у звичному режимі перегляду телепрограм за вечерею помічаєш, що щось не так, когось не вистачає. Знайти адекватні пояснення, куди подівся колишній «міністр», інтерв’ю з яким ти читав ще минулого тижня, неможливо. Причому в тому самому інтерв’ю людина озвучувала власні плани, давала обіцянки й створювала враження, що обійняла свою «посаду» на роки. І головне — ніхто нічого не знає. Це як паралельні виміри. Один світ звичайних людей, які роблять заготовки овочів на зиму й ремонт у власному помешканні, а інший — керівної верхівки. І вони ніколи не перетинаються. Абсолютно ніколи.
Читайте також: Зрадницькі сни
Восени 2014 року нам на роботі наказали сходити на якийсь мітинг-протест. Треба було йти. Назустріч мені в людському потоці йшли тодішня «міністр» освіти Леся Лаптєва та її заступник. Так просто. Дуже хотілося зупинити їх і спитати: коли буде наша зарплата? Але мить, коли ми були поруч, тривала лише хвилину. Навесні колега дала мені номер телефона Лесі Лапєвої — подрузі його дав хтось із «військових». Знову дивно: номери «міністрів» можна брати отак просто. Я зателефонувала: питання заробітної плати стояло дуже гостро. Нам не платили вже півроку. Пані «міністр», на диво, взяла слухавку, але після мого запитання почала помітно нервуватися: «Ваш керівник усе знає. Вас годуватимуть». Зараз я можу навести свої можливі аргументи в тій розмові: а мою родину, яка теж не отримувала анічогісінько й не працювала там, де «годуватимуть»? А саме в ту хвилину відповідь «міністра» в ситуації цілковитого абсурду була майже в межах норми. Я потім телефонувала ще — після моїх запитань-уточнень слухавку кидали. Розумію, що, мабуть, не лише я змогла розжитися її номером, мабуть, не лише в мене було це сакраментальне запитання про гроші вчителів… Нас справді годували. Потім почали платити. Потім посада «міністра» звільнилась і поповзли чутки, що Лаптєва вагітна від Плотницького, переховується із заробітною платою вчителів у Росії, її вбито за крадіжку грошей… Усі події в «республіці» могли б стати сценарієм кінострічки на кшталт «Марс атакує».
Читайте також: Допомога
Ставлення звичайних людей до всіх цих подій — зразок гумору та витривалості. На що жили вчителі та лікарі ті півроку? А перед тим було страшне літо, яке «з’їло» тривалими відпустками на морях та в родичів усі заощадження тих, хто жив від зарплати до зарплати. Хоча й серед більшості простих мешканців «республіки» є ті, хто виправдовує ситуацію та співчуває «владі». Мабуть, це такий собі «стокгольмський синдром». Прихильники зазвичай кажуть: «А що «влада» могла зробити, де їй було взяти гроші?».
У той дивний період безгрошів’я в дитячий лікарні під час забору крові лаборантка ввічливо та сором’язливо, зазираючи в очі, запитала в мене: «Чи не допоможете нашому кабінету?». За її інтонацією було дуже відчутно, що допомоги потребує не так кабінет, як його збіднілий працівник. Усі ці картинки як враження з ярмарку: яскраві, дивні, невигадані. Я дуже вдячна дільничному лікарю та медичній сестрі нашої дитячої лікарні, які жодного разу не нагадали нам, що працюють, як і всі тоді, як волонтери, без оплати. І не лише не сказали про це, жодного разу не змінилося їхнє ставлення до маленьких пацієнтів та батьків. Хіба не подвиг? Вимагати від лікаря якісної роботи, довіряти йому найдорожче — здоров’я дитини — і знати, що він уже півроку не отримує заробітної плати. А ті гроші за півроку працівникам бюджетної сфери так і не заплатили. І, як завжди, дізнатися правду про них неможливо.
Читайте також: Зрадницькі сни
Звичайні мешканці «республіки» часто сприймають лубочну картинку, яку транслюють місцеві ЗМІ: робота триває, рішення приймаються, звіти готуються. А будь-яка інша інформація тут під грифом «секретно»: 113 українських сайтів із 18 грудня 2015 року наказом «міністерства інформації, друку та масових комунікацій» заблоковано. Тому часто віриш есемескам від друзів з України, які знають більше, ніж ті, хто живе в самісінькому епіцентрі подій.