Завжди доводиться дивуватись, як у постійному намаганні розпікати західну цивілізацію деяким європейським інтелектуалам удається зберігати неабиякі сентименти до збанкрутілого совʼєтизму та виправдовувати російський імперіалізм. Ясна річ, усі ці прихильності завдячували переважно літературі. Справді, чи не в кожного такого теоретика знайдеться декілька сторінок, які присвячені творчості того чи того російського письменника. Та велич імперії нерідко побудована на кооптації культур, які століттями зазнавали підкорення, тому хіба зрідка потрапляли в орбіту розгляду західного дослідника.
2 серпня 2024 року читачі блогу Джорджо Аґамбена могли прочитати допис, у котрому відомий італійський інтелектуал і філософ інформує, що про Росію поширюється відверта брехня, нібито вона віроломно вторглася в Україну, бо ж останню не варто поспішати визнавати суверенною країною.
Далі читаємо про розділені терени, про письменників, які вславлювали метрополії різних імперій — українця Миколу Гоголя та німецькомовного єврея Йозефа Рота. Чи про те, що без УРСР України ніколи би не було. Потім обережно сказано, що будь-якому росіянинові все це, безперечно, нагадуватиме сепаратизм, як італійцеві висловлювання про незалежну Сицилію чи ж американцеві про відокремлення певного штату. Зрештою, прозвучали тези про те, що за незалежності в Україні вибори нерідко фальсифікуються, стаються приховані державні перевороти та громадянські війни. Сказано, практично все, що має говорити суб’єкт, якому досі дошкуляють усі фантомні болі за совєтською минувшиною. Проте такий, якому до шмиги ностальгувати лише на відстані.
Аґамбена визнано за мислителя, що продовжує ліву традицію критики філософії чи політики та діагностує занепадницьку тенденцію західної цивілізації. Врешті-решт, яко того, хто називає нігілістами центральні фігури, котрі йому передували на цьому поприщі — Ніцше, Гайдеґера, Дерида, за те, що вони лише посилили невтішне положення людини. Бо ж остання в обґрунтуванні себе зазнає чи не найбільшої метафізичної поразки, що спричинилася до розламу на межі людського та тваринного. Тож у наслідку зникає те, що в Аґамбена позначається словосполукою «голе життя» [nuda vita]: людина загрожена, загнана в умови насильства та позбавлена політичного виміру.
Та нещодавно перекладена його невеличка робота «Прийдешня спільнота» (1990) виказує видимі впливи зарівно Ніцше та Гайдеґера. Подібно до Гайдеґера, роздум Аґамбена починається з онтологічного питання, щоправда, такого, що стосується не Буття загалом, а саме того буття, що гряде. Втім, як і для Ніцше, йому залежало на бутті, що воліє. Хай там як, а йдеться не про загальне Буття; скоріше про «всяке» буття. Тому й унікальність Усякого буття вже не залежатиме від універсальності, позаяк остання загрожує стати тотальністю.
Аґамбен ухопив унікальність окремого (всякого) буття за допомогою покликання на святого Тому, котрий обмірковує долю немовлят, які померли нехрещеними. Чи заслужили вони пекла та страждання? Християнське вчення провадить: усі нехрещені позбавлені близькості Бога. Попри все, ці нещасні не страждають у муках, одначе зазнали божественної занедбаності. Вони випали за межі провини та справедливості. Цим Аґамбен і наполягає, що на кожній окремості йому залежить якнайбільше.
Але прийдешня спільнота складатиметься з одиничностей, які матимуть ідентичності доволі нестійкі, партикулярні, не пов’язані зі спільною, генеральною властивістю. Тому вони нагадують Аґамбену трикстерів, які приречені блукати світами. Він іще більше радикалізує свою категорію Всяке, кажучи, що воно володіє всіма властивостями, хоч і не конституює відмінності. Можна вважати що будь-кому щоразу доводиться посідати протилежні позиції. Бо сказано ж у Талмуді: кожному вготовано два місця — в Едемі й у Геєні.
Звідси випливає несподівана думка про сенс етики. Так, Аґамбен упевнюється, що вона зводиться не лише до добра. Парадоксально, та добро здатне проявитися, схоплюючи зло. Здобутки добра суголосні з оприявленнями зла: зміцнення муру раю відповідає поглибленню безодні пекла. Тоді не варто говорити про призначення людини в історичному вимірі, про втілення біологічної сутності чи про духовне покликання. Вона має сама вирішувати свою долю.
Проте нею надалі маніпулюють, а чи то на біологічному, чи на соціальному рівні. Порнографія витіснила геть інтимну сферу, реклама підкорила тіло — все це сучасні форми концтабірного життя. Після досвіду фашизму та нацизму розмиваються всі форми соціального розшарування: залишилася сама дрібна буржуазія, що приречена на самознищення, бо не переймається суверенністю голого життя. Йому на зміну прийшли порожні промови про права людини. Тобто прийдешня спільнота дедалі більше подібна на привілля нерепрезентованого порожнього простору тотальності.
Підсумовує цю невтішну думку чи не найпопулярніша його розвідка «Homo Sacer» (1993), де розрізняється життя загальне [zoḗ] та спільне [bíos]. Аґамбен іде за Фуко, котрий указує на те, що модерна політика включає природне життя в осередки влади, переходячи до біополітики шляхом упокорення живого тіла. Відбулося викривлення голого життя. Дисциплінарними засобами людина підкоряється демократією, котра дедалі більше схожа на тоталітарну державу.
Навіть із оцього короткого викладу теоретичних і політичних аспектів Аґамбенової позиції випливає деяка його непослідовність. Адже, з одного боку, спроби порятувати голе життя від упосліджень, які несе несамовита демократія, слушні. Та тільки кого саме треба визволяти? Невже тотальна машина Сходу заслуговує на більше виправдання, ніж ота, що функціонує на Заході. Виглядає, що й українці не гідні потрапити в оптику голого життя. Власне, це нагадує вибірковий аналіз. А втім, якою може бути реакція заповзятого критика західної демократії після несподіваних альянсів, які вже нині демонструють Америка та Росія? Кого тоді доведеться призначити справжнім узурпатором? І невже знов Україну?…