ПАРадокси

Під час тих матчів чемпіонату світу з футболу в ПАР, у яких беруть участь африканські команди, вулиці бідних районів Кейптауна, Йоганнесбурга, Преторії та інших міст порожніють. Усі прикуті до екранів. Усі моляться за те, щоб перший гол неодмінно забили африканці. Така ось африканська солідарність та ідентичність. Чистота й лад на вулицях, європейського рівня дороги навіть у маленьких містечках та селищах, сучасні експреси, чудові можливості для шопінгу й чіткі лінії поділу між білими та чорними на рівні побуту, ментальності, моделей поведінки – це те, що насамперед впадає в око й вражає європейців у країні, яка вже 16 років учиться жити за законами толерантності. Країна суперечностей, парадоксів і фантастичної, казкової природи сьогодні проходить чергову точку біфуркації. Й мало хто береться прогнозувати, яким чином розгортатиметься цей процес, неуникний та болісний для будь-якої національно гетерогенної країни з хронічними травмами.

Чорні й білі

Населення країни складається з чотирьох основних груп: чорношкірі (79%), білі (9%), кольорові – тобто народжені в змішаних шлюбах (9%), а також азіати/індуси (3%). Апартеїд як політика й спосіб життя припинився 16 років тому. Апартеїд як певний спосіб мислення й сприйняття культурного, етнічного, лінгвістично іншого живе якоюсь мірою далі.

Принаймні таке враження справляє сьогоднішня ПАР на сторонніх спостерігачів. Збереглися першокласні лікарні й приватні школи для білого населення. Зберігся щирий подив африканерів (місцевих нащадків французів, німців та голландців) перед тим, що їхні чорношкірі земляки можуть досягати чогось вагомого в науці чи в мистецтві. Збереглися абсолютно моноетнічні селища, містечка, райони великих міст. Потрапивши на білу сторону, людина почувається, немовби в Європі. Потрапивши на чорну, – в Африці. Така ось цивілізаційна й культурна гойдалка в межах однієї країни.

З іншого боку, виросло ціле покоління чорношкірих південноафриканців, які вже не пам’ятають окремих задротованих чистих пляжів для білих, а брудних – для чорних, які не уявляють, що хтось може їм заборонити ходити тротуарами поруч із білими громадянами або ж відвідувати розкішні ресторани (якщо, звісно, вони матимуть на це кошти). «Південна Африка – спільний дім для всіх людей, котрі живуть на її землі, незалежно від їхнього походження, кольору шкіри тощо. Умови життя людини мають залежати виключно від її особистих досягнень і якостей», – це був головний меседж Нельсона Мандели. Його повторювали й усі його наступники. Але реальні соціальні люфти для донедавна скривджених і упосліджених усе ще поодинокі й вузькі.

Рівень освіченості чорношкірого населення залишається дуже низьким, хоча останні уряди докладали зусиль, аби покращити ситуацію. Так, сьогодні реалізують програму, мета якої – охопити шкільним навчанням 100% дітей, які живуть у провінції. Водночас країні, що намагається швидкими темпами запроваджувати інновації й технології, бракує інженерів, математиків, програмістів. До речі, нинішній президент країни Джейкоб Зума має освіту на рівні кількох класів середньої школи. Освіченіші африканці звинувачують його в демагогії та популізмі. Натомість неграмотні чорні виборці легко ідентифікують себе з ним. Такий президент для них близький і зрозумілий. Рік тому на старті своєї президентської каденції Джейкоб Зума мав підтрим­­ку 77% населення, сьогодні – 43%. Від нього досі очікують рішучих дій і підтримки ринкових реформ.
Кризу ж експертного знання поглиблює також відтік із країни білих фахівців. Від 1994 року з ПАР виїхали близько 500 тис. білих південноафриканців. І це переважно – лікарі, інженери, науковці. За останніми опитуваннями, 14% білого населення країни налаштоване емігрувати з країни найближчим часом.

Апартеїд і неоапартеїд

Злочинність і дикі кримінальні звичаї в районах, віддалених від центру, – це те, що може зробити життя в ПАР нестерпним для будь-кого, але під прицілом насамперед біле населення. Уявіть собі дорогий, комфортабельний, блискучий рес­­торан десь у заможному кварталі Йоганнесбурга. Його завсідники, білі бізнесмени й інтелектуали, у прохолоді, нагнаній кондиціонерами, за переглядом дуже дорогого меню ведуть між собою розмову про те, на кого й де напали, про те, що вкотре було пограбовано чийсь будинок чи як комусь довелося змінити вшосте службу охорони своєї фірми. Це буденна картина з життя цих людей. Причому насильство й грабунки чиняться не лише в чорно-білому світі, а й усере­дині чорного, що частково є наслідком притоку до Південної Африки іммігрантів з інших африканських країн, насамперед із Зімбабве.

А тим часом дехто з білошкірих жителів ПАР говорить про «апартеїд навпаки», про те, що сьогодні в ставленні до них чорношкіра більшість країни демонструє такий самий расизм. Є чимало історій вимушеного драматичного розставання білих африканців зі своєю батьківщиною через утиски, як вони наголошують. У них є своя правда й свої образи. Сьогодні представництво білого населення в органах влади, зокре­­ма в уряді, пропор­ційне їхній частці в населенні країни (9%) – вони мають кілька міністерських портфелей. Але реальні можливості обіймати керівні посади в держ­апараті обмежені. Водночас правлячий Африканський національний конгрес, ідеологіч­­но розмита структура, прихистив у своїх лавах радикалів і демагогів, які вдаються до ксенофобської риторики. Дехто з них опинився навіть на верхівці партійної ієрархії, як-от Джуліус Малема, лідер Молодіжної ліги АНК. Проте таких політиків небагато, вони не мають високих рейтингів та впливу на конкретні урядові рішення. Головне ж – у країні є реальна свобода слова, є вільна преса, а отже, дискусія й контроль за діями влади. Це одне з найбільших досягнень країни.

Багаті й бідні

Південна Африка – найбагатша й технологічно найпросунутіша країна Африки. Якщо ж спиратися на показники доходів на душу населення, то вона є сьомою на своєму континенті (поступається країнам із дуже маленьким населенням на зразок Ботсвани). Відтоді як 1994 року до влади в країні прийшов Африканський національний конгрес, що захищав інтереси чорношкірого населення, й політика апартеїду була зупинена на законодавчому рівні, національна економіка почала нарощувати свої темпи. Впродовж кількох років перед 2008-м щорічний темп зростання сягав 5%. Відсоткові ставки за банківськими позиками знизились, інфляція була цілком приборкана. Реально запрацювали суди й профспілки. Останні, до речі, діють дуже стабільно протягом усіх років лібералізації та деапартеїзації. Сьогодні вони пи­льно контролюють політику зі встановлення зарплат для чорношкірих робітників у різних галузях. У ПАР доволі непогано розвинувся малий і середній бізнес. Варто нагадати також, що ця країна володіє 90% світових запасів платини та 40% – золота. Однак усі ці економічні прориви й природне багатство парадоксально співіснують із безробіттям колосальних масштабів і некваліфікованістю основної робочої сили.
ПАР – країна не тільки расових поділів, а й разючих соціальних контрастів. Нерівність доходів у ній одна з найбільших у світі, повсюдно вирує епідемія ВІЛ/СНІДу, а рівень неофіційного безробіття сягає 35% і є найвищим у світі. «Прірва між багатими та бідними розширилася з часу, як до влади прийшов Африканський національний кон­­грес, навіть попри запровадження конкретних механіз­мів перерозподілу доходів на кшталт Програми економічного стимулювання чорношкірого населення (Black economic empo­werment – BEE)», – розповіла Тижню Пратіба Такер, директор департаменту Афри­­ки Дослідницього центру журналу Тhe Economist (the Econo­mist Intelligence Unit). BEE є унікальним винаходом пост­апар­­теїд­­ної ПАР, коли рейтинг і авторитет компанії на ринку залежить від того, скільки її акцій належить чорношкірим власникам, які керівні посади вони обіймають, наскільки вони впливають на прийняття рішень тощо. Експерти стверджують, що це реально працює, зокрема сприяє формуванню нової еліти чорношкірого насе­­лення країни, яке за своїми статками може вже позмагатися з білими мультимільярдерами з кварталів розкішних міст провінції Мпумаланга. «Проте соціальна, майнова нерівність у ПАР і досі чітко збігається з расовими поділами, хоч ми й відзначаємо позитивні зрушення. Це дуже занепокоює. В тривалій перспективі, коли глобальна криза повністю минеться, багато що залежатиме саме від чорношкірого середнього класу», – зауважує Такер.

Фактично BEE породила лише вузьке коло обраних скоробагатьків, які спиралися на зв’язки в політичних колах, аби отримувати держзамовлення й вигравати тендери. Натомість притік іноземних інвестицій у ПАР залишається, на думку експертів, недостатнім. Хоча на зорі нової ери в історії країни, що почалася 16 років тому з перших всезагальних демократичних виборів, США й Європа вклали чимало коштів у її економіку. Пізніше напрочуд великий кредит довіри до нових чорношкірих керманичів, здобутий за часів президенства Нельсона Мандели (1994–1999), вичерпався. Почав розкручуватися маятник корупції та зневіри у владі. Сьогодні ПАР потрібно докласти чимало зусиль, аби вийти на докризові показники економічного зростання.

Парадоксальним, незбаг­нен­­­­ним для практичного розуму чином Південна Африка об’єд­нала в собі багато непоєднуваного, суперечливого й при цьому досягла економічних успіхів та почала розвивати культуру міжрасового діалогу. Нині країну з найбільшим соціальним розшаруванням вважають найуспішнішою на Чорному континенті.[1936]

Футболісти з трущоб. В одній із шкіл району Совето в Йоганнесбурзі триває урок фізкультури. Майже кожен із тамтешніх юнаків мріє стати футболістом

Шик і блиск. У сфері послуг, добре розвиненій у ПАР, на позиціях виконавців працюють лише чорношкірі