Відпочинок і праця пов’язані й не можуть існувати одне без одного, хоча «результатом» є радше відпочинок, ніж праця.
Минуло понад дві тисячі років, і британський економіст Джон Мейнард Кейнс був переконаний, що в XXI столітті завдяки повсюдному розвитку промисловості люди в найрозвиненіших країнах менше працюватимуть і більше відпочиватимуть. Його прогнози визначали, що ми присвячуватимемо праці три години щодня й матимемо 15-годинний робочий тиждень.
1930 року в одній зі статей Кейнс писав, що «людина вперше від миті створення постане перед своєю справжньою вічною проблемою»: що робити з дозвіллям?
Читайте також: Найголовніше – не пересолити
А яка ситуація насправді? Що ж, там, де є праця, люди працюють довше, ніж будь-коли. У деяких культурах праця стала не лише способом бодай якось існувати і навіть не просто способом забезпечити задовільний рівень життя, а мало не своєрідною релігією. У Північній Америці заможні люди з університетськими дипломами працюють більше, ніж десять років тому, а 10% найбагатших працюють найдовше. В не дуже далекому минулому заможність засвідчували демонстративним неробством. Подібно до героїв телесеріалу «Абатство Даунтон» (Downton Abbey, 2010—2015) заможні від сніданку до вечері плекали садки, вправлялися в дорогих і шляхетних видах спорту, віддавалися своїм хобі, полювали на лисиць і міняли вбрання залежно від оказії. Нині заможні люди змагаються в демонстрації іншим, як вони довго і тяжко працюють.
Коли я жив у Нью-Йорку і зустрічав знайомих, у відповідь на традиційне привітання «How are you?» я зазвичай чув «Busy, very busy», що можна зрозуміти як «працюю, увесь у роботі».
Цій манії вічної зосередженості на праці улягли й деякі мої співробітники, наголошуючи: мовляв, їм бракує часу, щоб виконати свої щоденні обов’язки. Моя відповідь була стандартна: «Bad time management», погане порядкування часом. Я згоден, що в надзвичайних ситуаціях можна працювати по 10—12, навіть по 14 годин щодня, але якщо людина працює в такому режимі ненастанно, вона просто неефективна. Ніхто не повинен так працювати, адже найчастіше людина не здатна до такої праці. Я завжди був прихильником спокійної, систематичної праці з ясною метою на обрії.
Я змалку чув від батька його «золоті думки», і одна з них стосувалася праці: «Треба рано, ранесенько вставати, працювати не покладаючи рук цілий довгий день, і немає жодної впевненості, що це дасть добрий результат. Але якщо не зробиш цього, маєш гарантію, що нічого не досягнеш». Мій батько був працеголіком, праця сповнювала все його життя — можна сказати, що він жив задля праці. Зрештою він не дожив до років, коли міг би користатися з заробленого дозвілля. Аристотелів девіз, що «результатом праці є набуття дозвілля», у випадку мого батька абсолютно не справдився. Результатом праці став кінець життя.
Я дивлюся на газету The New York Times, що лежить переді мною на столі, й читаю статтю з назвою «Працюючи менше, можна прожити довше». Виявляється, що згідно з недавніми дослідженнями людина, яка працює 55 чи більше годин щотижня, піддає своє здоров’я великому ризику. Надмірна кількість годин праці 2016 року в світовому масштабі призвела до 745 тисяч передчасних смертей — це на 29% більше порівняно з 2000 роком. Ці дані охоплюють передусім жителів Південної Азії і країн на заході Тихого океану, здебільшого людей у віці понад 60 років, які від 45 року життя й далі працювали понад загальновизнаний нормативний час 40 годин на тиждень.
Читайте також: Розмаїття, рівність, інклюзивність
Не краща ситуація і в найбагатших країнах світу, де перед ведуть США. Хоча нинішнє покоління працює менше, ніж його діди й бабусі, американці пишаються своїми додатковими годинами праці. Якщо в Європі нормою є відпустки, що можуть складати й 30 робочих днів, США — єдина з 21 найбагатшої країни, де немає національної норми тривалості оплачуваних відпусток чи свят. Лише 16 штатів мають урегульований статус оплачуваних лікарняних, і навіть ті американці, які мають гарантовані оплачувані відпустки, часто не використовують їх повною мірою. Та й у Канаді ситуація не краща.
А доба пандемії породила новий феномен. Отже, навіть ті найбільш привілейовані, які зберегли свою зайнятість і можуть працювати з дому, опинилися в ситуації, якої не передбачали. Праця вдома розмила межі між приватною та службовою сферами, і це призвело до того, що багато людей працюють довше, ніж до пандемії. Але нарікань не чути: люди працюють довгі години, щоб зберегти своє суспільне становище, мати гідне медичне страхування, купити будинок, віддати дітей до добрих шкіл, заощадити на пенсію. Дарма що шанси дожити до пенсії тепер більші, ніж будь-коли досі. Однаково варто пам’ятати, що життя — це дещо більше, ніж праця п’ять, шість чи тим паче сім днів на тиждень. Можливо, Аристотель усе-таки мав слушність у своєму парадоксальному відкритті, що результатом праці є набуття дозвілля, навіть якщо ми мусимо присвятити цій меті наше — дане Богом — дозвілля.