ВАСУ визнав мотивувальну частину відповідних рішень Донецького окружного адмінсуду задовільною, і тим самим поповнив і без того масштабні лави нікчем – юридичних, політичних і моральних.
Нагадаю, Донецький суд торік вирішив: укази президента Ющенка про надання звання Героя України Степанові Бандері та Роману Шухевичу протиправні і мають бути скасований, оскільки ані Бандера, ані Шухевич ніколи не були українськими громадянами, а звання Героя, за статутом цього звання, може отримати лише громадянин України. Мовляв, до 1991 року Українська держава не існувала, а згадані особи померли до цього року.
Деякі знані історики вже встигли прокоментувати рішення ВАСУ. Так, завідувач відділом Інституту історії НАН України професор Станіслав Кульчицький заявив, що під час розгляду в судах законності указу президента Ющенка щодо присвоєння цих звань розглядалася не історична складова, а питання правомірності підписаних документів. Агентство "Інтерфакс" так передає позицію Кульчицького: історик вважає не зовсім коректним аргумент прибічників скасування цих указів стосовно того, що, мовляв, Шухевич i Бандера не були громадянами України. "Сучасна Україна виникла лише в 1991 році i раніше у нас громадянство було або польське, або радянське", – резюмував Кульчицький.
Натомість ті, хто обстоював правомірність присвоєння звань Героїв України Бандері та Шухевичу, обурюються подвійними стандартами як Донецького адмінсуду, так і ВАСУ: мовляв, герой штурму Рейхстагу лейтенант Олексій Берест теж ніколи не був громадянином України, а тим часом ніхто не збирається відбирати у нього присвоєне посмертно високе звання.
Якби йшлося про футбольний матч, то після всього цього слід було би гучно засюрчати. І показати цілу купу червоних карток.
Адже справа у тому, що Степан Бандера та Роман Шухевич насправді були громадянами України, і далеко не один день.
Степан Бандера народився, як відомо, 1 січня 1909 на Калущині. А 19 жовтня 1918 року на Галичині була проголошена Українська держава, яка 13 листопада отримала назву (за тогочасним правописом) Західньо-Української Народньої Республіки (ЗУНР). У листопаді 1918 року батько Степана Андрій Бандера став послом (депутатом) парламенту ЗУНР – Української Національної Ради. А 22 січня 1919 року у Києві відбулося урочисте проголошення Акту про Злуку ЗУНР (Галичина, Буковина, Закарпаття) і УНР (Наддніпрянська Україна) в єдину соборну Українську Народну Республіку. Згідно з законом "Про форму влади в Україні", ухваленим Трудовим Конгресом України, ЗУНР отримала назву "Західна Область Української Народної Республіки" (ЗО УНР, ЗОУНР). УНР була визнана десятками держав світу, включно із Російською Федерацією (нарком закордонних справ якої Лев Троцький зробив це стосовно УНР ще наприкінці грудня 1917 року, до IV Універсалу), з цілим рядом цих держав мала дипломатичні відносини, підписала низку міжнародних угод.
І хоча влітку 1919 року територія ЗУНР була окупована польськими військами, але до 1923 року, допоки на засіданні Ради послів держав Антанти не були визнані фактичні кордони Польщі на сході, жителі регіону не могли бути польськими громадянами. Та й після цього право чинність їхнього польського громадянства сумнівна, адже Варшава одержала під своє кермо Східну Галичину із умовою надання їй автономії. Останнє, як відомо, Варшавою не було виконано, що юридично делегітимізувало польські претензії на ці території і на відповідне підданство їхніх жителів.
Але достатньо й того, що Степан Бандера був у дитинстві громадянином ЗУНР та УНР (які в чинному Законі про громадянство України названі серед попередників нинішньої Української держави) достатній час, щоб на це звернув увагу навіть Донецький окружний адміністративний суд. Трохи старший за провідника ОУН Роман Шухевич (1907 року народження) також у дитинстві мав громадянство ЗУНР та УНР.
А відтак – обоє мали і юридичне право на звання Героїв України, бо в статуті цього звання не вказано, громадян якої саме Української держави нагороджують ним, скільки часу і коли треба бути таким громадянином.
Ну, а твердження що до 1991 року Української держави ніколи не існувало, взагалі виглядає анекдотичним. Воно є куди крутішим за твердження із підручників з історії КПСС, де згадувалося, хоч і між іншим, про незалежні соціалістичні республіки в 1919-22 роках, які потім створили Совєтський Союз. Власне, ВАСУ вслід за Донецьким судом юридично заперечив і факт існування СССР: якщо ніколи не було незалежних соціалістичних республік, то звідкіля міг узятися союз цих республік? Ба більше: при заснуванні Союзу у правовому плані незалежних республік до відповідної угоди було записане право республік-засновниць на вихід із союзної держави (згодом воно поширилося й на інші включені до СССР країни чи новоутворені республіки). Саме цим правом і скористалася Україна 24 серпня 1991 року.
Ось такі справи.
Та було би несправедливо спрямувати всі інвективи щодо нікчемності лише в бік ВАСУ та Донецького адмінсуду. Згадаймо, що речники національно-патріотичних сил зауважують суддям: а чому ж звання Героя України не позбавляють на підставі відсутності українського громадянства учасника штурму рейхстагу лейтенанта Береста?
Проте ж Олексій Берест також у дитинстві встиг побути громадянином України – щоправда, іншої, ніж Бандера і Шухевич. Народився він 9 березня 1921 року на Сумщині, тобто у незалежній під формально-правовим оглядом Українській Соціалістичній Радянській Республіці. А ця республіка, за Конституцією 1919 року, мала власне громадянство…
Отож виходить, що одна сторона вважає: її належність до судового корпусу звільняє від необхідності бодай щось знати стосовно розглядуваної справи, крім бажань начальства (вгадайте з одного разу, хто саме є тим начальством в очах ВАСУ?), друга сторона так само непохитно переконана, що її щирого патріотизму достатньо для успіху справи, а ґрунтовні знання – це щось від лукавого. От і маємо своєрідний, але дуже показовий для сьогоднішньої України парад нікчем.