Як не крути, а паради таки подобаються всім – найперше дітям, які тішаться з майоріння прапорів і одностроїв, та й дорослим, які в більшості своїй не втратили відчуття хлоп’ячої радості від споглядання великих і торохтливих машинок і літачків.
Останні півтора місяця довкола участі російських вояків у параді в Києві з нагоди 65-річчя завершення Великої вітчизняної точилися суперечки, що градусом напруження не поступалися парламентським сутичкам. Ще на початку весни, відколи задум спільної ходи російських та українських військ озвучили Янукович і Мєдвєдєв, захід обіцяв виглядати досить карикатурним: гіркого сарказму йому надавали і харківські угоди, і чартери нашого президента та прем’єра до Білокам’яної. Йдеться навіть не про те, що поведінка українських посадовців, яких «викликали» в Кремль, межувала з погано прихованим сервілізмом. Насправді після впевненого реваншу російських стратегічних інтересів в Україні такий парад уже скидався б на спільну ходу військ метрополії (дарма що росіян усе одно було б значно менше) з «військовими формуваннями» (після останніх подій якось і язик не повертається назвати їх Збройними силами) колонії.
У минулому і позаминулому століттях імперські столиці полюбляли бавитися такими видовищами. Шереги сенегальських стрільців або алжирських зуавів не лише бавили око паризьких панночок, а й стверджували велич імперії, котрій вірно служили різномовні й різноплемінні народи, цивілізуванням яких вона невтомно опікувалася. Чи не останнім відгомоном цих традицій, які вже в ХХ столітті убрали в політкоректніші шати, стали спільні паради італійських та ефіопських військ у повойованій Аддис-Абебі. Муссоліні тоді неймовірно тішився – Італія разом із африканськими колоніями знову стала імперією і ось-ось поверне собі славу своєї попередниці – Римської імперії.
Та треба віддати належне кремлівським технологам від ідеології – вони зробили все, щоб «розрулити» ситуацію, не втративши при цьому ні мети, ні засобів для її досягнення. До шереги російських вояків було спішно долучено білоруських курсантів, що зримо мало продемонструвати триєдине братерство по зброї східнослов’янської спільноти, а до Москви вилетів десант з українськими військовиками. Так би мовити, від нашого столу – вашому… Головна ціль, у яку били ці хлопці, – досягти емоційної єдності у святкуванні перемоги, а її саму звести до безсумнівного знаменника, спільного для всього пострадянського простору: все це зроблено НАМИ і перемога НАША! Байдуже, що ця «пам’ять» мовчить щонайменше про половину справжньої правди про війну і аж ніяк не сприяє об’єднанню довкола неї українців, які мали надто різний досвід боротьби і виживання в часи тієї кривавої м’ясорубки, довкола назви якої і досі ламають списи.
Дещо здивувала реакція опозиції з її істеричними вигуками на адресу «потягу перемоги», який уже давно набрав швидкості й рухається незворотним курсом. Хіба наші політики не знали, що в Севастополі такі паради за участю моряків ЧФ Росії та України (не кажучи вже про сателітні російську розвідку та шовіністичні організації) проводяться третій рік поспіль? Хіба великою таємницею є те, що в Росії протягом останніх п’яти років сформувалася ціла мережа урядових і формально (не)урядових організацій, які просувають «пам’ять» про перемогу як компонент радянсько-російської колективної пам’яті? Зрештою, хіба новиною є те, що спільні паради з нагоди ювілейних і неювілейних дат у містах-героях, навіть тих, що лежать поза межами РФ, передбачені спеціальною програмою президента Мєдвєдєва ще зразка 2008 року? А ви як думали? Цьогорічний парад у Києві – це лише реалізація чергового планового заходу з указу Дмітрія Анатольєвіча!
Наостанок заради цікавості переглянув відгуки й коментарі з приводу побаченого на кількох приватних блогах, користувачі яких, вочевидь, люди геть далекі від політики, і зайвий раз переконався – диявол таки ховається в деталях: публіка бурхливо обговорює колоритність кінних туркменів і правомірність винесення російського триколору на Червону площу, німецький Mercedes на київському параді Перемоги, яким Янукович хвацько під’їхав до трибуни, й натужну стилізацію червоноармійської форми. Отже, подіяло: сумніви відносно святкування «перемоги» відтепер практично нікого не беруть. Свято відбулося, парад нас об’єднав. Куди і заради чого попрямуємо в нових колонах?