Нещодавно Папа Франциск у відеозверненні до молодих росіян-католиків у Санкт-Петербурзі став рупором російської імперської ідеології. Він кричав своїм слухачам, що вони «спадкоємці великої Росії святих, правителів, великої Росії Пєтра I, Єкатєріни II». Він вихваляв «ту імперію» як «велику, освічену, великої культури й великої людяності» і закликав молодь продовжувати цю спадщину: «Ви спадкоємці великої Росії-матінки». Насамкінець він подякував їм «за ваш спосіб існування, за ваш спосіб бути росіянами».
Шокує, але не дивує те, що глава католицької церкви майже в екстазі вихваляє спадщину імперії, на яку посилається путінський режим у своїй війні на знищення проти України. Цей Папа часто давав зрозуміти, що його відмова однозначно засудити Росію як агресора має під собою щось більше, ніж офіційний привід залишати відкритою роль неупередженого «посередника миру». Насправді його нейтралістське маневрування від початку демонструє перегин у бік великоросійського націоналізму, а також широку ігнорацію української національної ідентичності та історії її гноблення.
Це макабрично унаочнилось у листопаді 2022 року, коли Франциск звинуватив у жорстоких діях російських окупаційних військ насамперед чеченців-мусульман і бурятів, більшість з яких буддисти, що воювали в їхніх лавах, бо ті «не належать до російської традиції». Це показало, наскільки глибоко Папа засвоїв міф про Російську імперію як позірну фортецю захисту «християнського Заходу», яким царат містично підносив свою тиранію і який зараз намагається відродити путінізм, видаючи себе за захисника «християнських цінностей» перед гаданим «занепадом» Заходу.
Те, що «справжні» росіяни-християни здатні на неймовірні звірства, очевидно, не вписується в проголошену Франциском картину «російської традиції святих і великих правителів» з «великою культурою і гуманізмом».
Ця романтизація російської історії насильства поєднується в аргентинському Папі з поширеним в Латинській Америці лівим популістським афектом, спрямованим проти домінування США, контрастом якому Росія постає як незамінна противага. Саме в цьому сенсі варто розуміти заяви Франциска в червні 2022 року, у яких він покладав частину провини за війну на НАТО й виступив проти зведення її «складності до розрізнення добра і зла».
Читайте також: Ватиканська дипломатія і фальсифікація реальності
Прикро, що в лавах католиків досі не артикульоване масове обурення таким ціннісним релятивізмом їхнього верховного пастиря. Глорифікація російської «культури» й «гуманності», яка залишається вірулентною, попри скоєні від її імені злочини проти людяності, не обмежується, однак, ані середовищем католицизму, ані середовищем латиноамериканського антиамериканізму. Видається, що й німецьке культурне середовище стурбоване тим, що російська культура може зазнати «дискримінації» на вільному Заході як реакція на путінську війну на знищення.
Актуальний прояв такого ставлення — запланований на середину вересня виступ російської співачки Анни Нєтрєбко в Берлінській державній опері. Це має відбутися, попри неодноразову демонстрацію Нєтрєбко своєї близькості до російського режиму, наприклад, через спільні публічні виступи й фотографії з Владіміром Путіним, отримання нагород з його рук і святкування її 50-річчя в Кремлі.
Окрім того, вона фотографувалася з лідером східноукраїнських «сепаратистів» Олегом Царьовим і прапором «Новоросії» після російської анексії Криму й вторгнення на українські території, у Донецьк і Луганськ.
Керівництво Берлінської опери, однак, відмахується від цього, нагадуючи, що співачка виступала проти широкомасштабного російського вторгнення в Україну, яке розпочалося 24 лютого 2022 року, і заявляючи, що не варто «стригти всіх росіян під один гребінь». Насправді ж Нєтрєбко дуже туманно і в загальних рисах заявила, що вона проти нинішньої війни й сподівається, що та швидко закінчиться. Але жодним словом не назвала Росію і Владіміра Путіна єдиними винуватцями смертей і руйнувань і не засудила його дії. Не кажучи вже про протести проти зусиль агресора системно викорінювати українську культуру цілеспрямованими обстрілами мистецьких та освітніх закладів, де її передають.
Те, що цих висновків недостатньо відповідальним особам, щоб оголосити виступ Нєтрєбко в Берліні недоречним, свідчить про досі ще недостатнє розуміння німецького культурного істеблішменту, як працює російська військова пропагандистська машина і яку важливу роль путінський режим відводить у цьому нібито «аполітичній» музиці. Виступи лояльних до системи артистів на міжнародній сцені Кремль автоматично розглядає як перемоги в його пропагандистській війні.
Нещодавні заяви Папи Римського та поведінка західних культурних інституцій по-різному ілюструють, наскільки глибоко в західній свідомості вкоренилася пошана до нібито «чистої» за своєю суттю «російської культури», не заплямованої імперськими претензіями. І наскільки гостро потрібна ретельна деміфологізація історії Російської імперії та її кривавої спадщини й на Заході.