Кожен із ваших романів обертається довкола короткої, але змістовної метафори. Наприклад, для першого ви обрали назву, пов’язану з простими числами, феноменом із царини математики. Наскільки ця наука багата на образи, здатні прислужитися літературі?
— Прості числа видаютьcя доволі нескладною математичною проблемою. З одного боку, кожен розуміє, щó це таке, бо всі вивчали в школі чотири головні арифметичні дії. Водночас прості числа огорнуті своєрідною таємницею, бо нам не під силу передбачити, яке саме з них буде наступним визначеним, бо для цього немає свого чіткого математичного закону. Таке просте явище породжує дуже складні питання, над вирішенням яких нині працюють найкращі математики світу. Головний герой мого роману «Самотність простих чисел» математик Маттіа працює над питанням, дотичним до проблематики простих чисел, конкретніше — функцією Рімана, яка стосується питання їх прогресії. Річ у тім, що ніхто наразі не міг відкрити цю маленьку таємницю, але спроби зробити це подарували нам багато цікавих і складних математичних рішень сучасності.
Я припинив роботу в царині фізики, цілком облишив її. Це правда, що математики та фізики мислять і сприймають світ довкола в дуже специфічний спосіб. Так, серед них є ті, кого можна назвати геніями. Водночас вони мають низку проблем у житті, яке ми називаємо реальним, щоденним. Їхні дослідження належать до тих, які захоплюють повністю. Це можуть бути абстракції щодо нескінченно великих чи малих просторів, їхнього зв’язку тощо. Але подекуди такі мисленнєві практики є вельми нездоровими для особистості, бо ведуть до відчуження від життя, а це небезпечно. Для мене це теж було загрозливо, бо я пережив таку тенденцію. Написане мною не так спирається на опис реального життя, як торкається власне людини, котра хоче певним чином порятуватися від того, що зносить її вбік від інших. Є багато інших речей, які можуть мати такий самий ефект своєрідної сегрегації, як-от залежності різних видів. Фізика високих енергій — не дуже багатолюдна галузь науки. У ній виживають хіба що диваки, які часто виявляються геніями.
Спосіб опису подій, композиція ваших творів викликають прямі паралелі з доробком європейських філософів-феноменологів. Чи коректно було б назвати феноменологічною манеру вашого письма?
— Власне, це частина того, як я сприймаю світ. Як учений я працював у галузі фізики високих енергій, котра так і зветься — феноменологія. Мені до вподоби знаходити глибини в поведінці людей, а затим інтерпретувати побачене. Але пишучи я намагаюся викласти все, що хотів, до моменту початку такої інтерпретації. Тлумачення залишаю самим читачам, якщо вони його потребують. Якщо ні, то в цьому нічого поганого, адже моє завдання не навчити чогось читача й не загострити його увагу на чомусь специфічному. Насправді перед ним історія про когось, хто може бути на нього схожий. Для мене важливо захистити читацьку свободу інтерпретації написаного тим чи тим автором.
Читайте також: Лутц Даммбек: «Шик із гетто експортується до Європи»
Моя третя книжка «Чорне і сріблясте» — своєрідна феноменологія молодої родини. І те, щó я пишу зараз, теж стосується питань сім’ї. Думаю, про її зв’язок із попередніми романами я почну розмірковувати вже дописавши, аби не збиватись і не відволікатися. Одна з проблем, із якою я стикаюсь як автор, котрий намагається розвиватись у письмі, полягає в тому, що реальне життя розвивається набагато повільніше, ніж очікуєш, і зовсім інакше, ніж відчуває письменник. Потрібно багато часу, аби побачити перспективу змін. Подекуди просто твориш, а потому зауважуєш, що у твоєму письмі є речі, які відрізняють текст від того, з чого починав.
Ви не оминули увагою тему війни та участі в ній молодих співвітчизників. Чому, кажучи про своїх однолітків, героїв роману «Людське тіло», які пройшли крізь збройний конфлікт в Афганістані, ви називаєте їх «зруйнованим поколінням»?
— Цей твір справді стосується досвіду молодих італійців мого покоління, які пережили афганську військову кампанію. Це дещо зовсім відмінне від того, що відбувається в їхньому середовищі тут і нині. Якщо говорити про головних героїв книжки, то це молоді люди, професійні військові, які потрапляють у далеку країну, про яку вони знають дуже мало або майже нічого. Перебуваючи й воюючи там, вони виконують фактично накази згори, не до кінця розуміють причини й не зовсім поділяють мету збройного протистояння, у якому беруть участь. Змальована ситуація зовсім відмінна від тієї, яку маємо у вас, в Україні, де всі учасники чітко мотивовані воювати за ту чи ту сторону.
Війна в Афганістані є для мене чимось дивним та інтригуючим водночас, бо що спонукає 20-річну людину, яка живе в мирній державі, вирушити воювати до такого краю? Це запитання я поставив собі передусім, навіть перед тим як поїхати до розміщеного там італійського військового контингенту. І єдиний вид мотивації, який зміг виокремити з моїх розмов із молодими італійськими вояками, була персональна екзистенційна. «Людське тіло» — роман-дослідження, вибудуваний довкола цього. Мої герої намагаються зрозуміти, чому ж вони таки поїхали в забуте Богом небезпечне закрайсвіття. У певному сенсі це книжка про молодих італійців, яким нині 20–30 років, ніж про конкретну війну. Мені малоцікаві її політичні чи геополітичні аспекти.
Коли я кажу про «зруйноване покоління» в контексті «Людського тіла», то певною мірою дозволяю собі семантичні неточності, що можливі в усній мові, особливо коли розмова точиться англійською, яка мені не рідна. Повертаючись до питання сенсів, скажу: мені важливо цілком раціоналізувати міру руйнування, про яке йдеться. Метафори тим і добрі, що вони відбивають речі, про які говорить мовець чи письменник, але не роблять цього повною мірою. Назва виникла сама собою. Вперше потрапивши до невеличкого військового табору італійців в Афганістані, який описано в моєму творі, я побачив пустелю й гори довкола, небо, що нависає згори, картинку, яка не змінюється. Власне, намагався писати про людей мого віку. Я ніколи до пуття не поясню конкретно, чому та місцина так на мене вплинула, але побачене дало мені змогу написати те, що я написав у «Людському тілі». Мабуть, перше запитання, яке в мене виникло після контакту з нашими військовими в Афганістані, було: «Чому вони тут?». І перша гіпотетична відповідь — що це їхня можливість якось заховатися від чогось іншого, що було поза тим місцем. Ідеться певним чином про бажання уникнути великого обсягу маленьких відповідальностей, які життя накладає на нас щодня. Таким чином, написане мною — це мікс раціональних думок про війну, моє покоління та людей як таких і моєї особистої проекції та сприймання тієї ситуації, у якій вони опинились. Усе це жодним чином не претендує на об’єктивність.
Так чи так, усі ваші твори торкаються щоденного життя і щоденних проблем італійців, їхніх маленьких, ніби непомітних проблем. Чи приваблюють вас сюжети й теми, які виходять поза ці межі?
— Ні про що, крім свого суспільства, я не пишу. Колись я встановив для себе чіткі рамки уяви та емпатії. Моя уява не безмірна й не бездонна. Пропоную повернутися до мого роману «Людське тіло», бо він є непоганим прикладом у цьому випадку. Там я розповідаю про війну в Афганістані з італійського погляду. Пишучи цю книжку, я запитував себе, чи маю дати слово протилежній стороні. І зрозумів, що не можу. Не зайду я так далеко у своїй уяві. Намагаюся лишатись у тих сферах, де і розум, і чуття кажуть мені, що я їх здатен осягнути.
Насправді реакція читачів на те, що я пишу, для мене абсолютно непередбачувана. І в цьому нічого злого. Очікування мої в такому сенсі ніколи не справджуються. Тож я припинив розмірковувати про читачів. Практично ні про кого не думаю, коли пишу.
Читайте також: Юркі Вайнонен: «У Фінляндії є 15 чи 16 літераторів, які живуть на доходи від збуту власних творів»
Закінчаться теми в окреслених мною межах — буде інша робота. Коли чесно, то я не сприймаю як щось належне ту ідею, що буду письменником решту свого життя. Є теми, які я собі визначив, і межі. Їхня кількість цілком вичерпна. Можна ставати дедалі кращим письменником, та при цьому втрачати натхнення. Сподіваюся, що реалізую все задумане, а потім просто зупинюся. Пишу потрошку, не щодня. Робота над художнім твором учить, що не все й не завжди сплануєш наперед. Тож доводиться комбінувати.
Чи є у ваших романах місце для психології? Якщо так, то якого вона штибу і яку роль відіграє в оповіді?
— Мені подобаються маленькі, закриті світи, коли я пишу. Власне тому місцем дії свого другого роману обрав військовий табір, бо це ізольований, маленький, закритий простір. Це дає мені змогу зрозуміти й вивчити динаміку того, що там відбувається. У великому світі як письменник я гублюся. Дія жодного з моїх романів не розгортається в мегаполісі. Як людина люблю великі міста, але як автор практично не можу вписати своїх героїв у такі декорації.
Психологія захоплює мене, але я намагаюся триматися від неї відокремлено. Річ у тім, що вона як наука не надто хороший компонент для роману. У художніх творах до ідей психології треба доходити зовсім іншими шляхами. Через маленькі речі, через феноменологію героїв, а не через накинуті автором діагнози. Інакше вони будуть несправжні, твої персонажі. Таким чином, можна не співпереживати з ними якісь емоційні речі, любити чи страждати, а певним чином робити їм протекцію.
Коли за літературними творами, зокрема вашими романами, знімають кіно, то це якось впливає на них самі? Яким є цей вплив?
— За моїм першим романом зняли кінострічку. Вона дуже відрізняється від книжки. Але це не та частина життя літературних творів, яку я вважаю цікавою. Книжки має вистачати в тому вигляді, у якому вона існує. Проте в реальному світі якщо хтось хоче зробити з вашого літературного твору фільм і ви йому принаймні вірите, то що ж — будь ласка. Але така практика не має для мене якогось особливого значення.
Читайте також: Мирослава Вербови-Онух: «Дитині важливо усвідомити, що вона дістає задоволення від читання українською»
Стосовно екранізації романів мене непокоїть одне: фільм завжди вносить свої корективи до того уявного світу, що створений книжкою, певним чином замикає його. Якщо без такого можна обійтися, це вельми непогано.
Сучасна італійська література не зводиться до творів Умберто Еко та Алессандро Барікко й тем, яких вони торкаються. Чим вона сьогодні дихає і які аспекти життя вважає актуальними для описання нині?
— Умберто Еко важко назвати письменником, чи суто письменником. Він видатний мислитель, і для мене його письменство — побічний продукт інтелектуальної діяльності. Мене можуть звинуватити в тому, що я не визнаю його виключно романістом, проте я впевнений, що це так.
Думаю, в сучасній італійській літературі не існує єдиного мейнстриму. Нині багато пишуть про каморру (мафію на півдні Апеннінського півострова. — Ред.), чимало є романів, подібних до написаного Еленою Ферранте. Власне, обидва ці напрями мені чужі. Інші літератори — есеїсти, що працюють в авторських техніках. Тема, яку порушують в італійській літературі нині, — закрите життя кримінальних структур. Мене все це не приваблювало ніколи, але воно є релевантним для моєї країни.
———————————————-
Паоло Джордано народився 1982 року в Турині. Навчався в Туринському університеті, здобув науковий ступінь PhD з фізики елементарних частинок. Автор бестселера «Самотність простих чисел». За цей роман у 2008-му отримав дві престижні італійські літературні нагороди: премії «Стреґа» (став наймолодшим в історії її лауреатом) та «Камп’єлло». Інші два його романи — «Людське тіло» (2012) та «Чорне і сріблясте» (2014).