Панна бельканто

Її бельканто порівнюють із голосами примадонн минулого сторіччя Амеліти Галлі-Курчі та Аделіни Патті. Видатний режисер Франко Дзефіреллі назвав її серед «трьох славетних Травіат» разом із Марією Каллас та Терезою Стратас. У її репертуарі більше 50-ти провідних партій сімома мовами, а гастрольний графік складено на роки вперед.

Залізне лошатко великої опери

Тендітна, й досі схожа на маленьку дівчинку, і раптом: «Знаєте, яке в мене було прізвисько в консерваторії – залізна коняка! Всі мої однокурсники це пам’ятають. Я розуміла, що маю вийти з консерваторії з таким багажем, щоб він мене ще 10 років годував. А їхати кудись я й не думала». Але то були 1990-ті роки, в Києві роботи – катма, й здавалося, життя зупинилося назавжди. Та доля, в яку вона вірить, озвалася.

Вікторія Лук’янець отримала несподіване запрошення дебютувати в славетній петербурзькій Маріїнці моцартівською Царицею ночі, а після тріумфального виступу – на єдину виставу в Большой театр. Там її й почув відомий віденський імпресаріо Вальтер Владарскі. В антракті зайшов до гримерки, попросив записи концертів. А де ж їх узяти? «Ми тоді й не знали, що в співака обов’язково мають бути свої записи (тобто портфоліо. – ред.). І от Юра, мій чоловік, із великою відеокамерою на плечі сам сфільмував фрагменти з двох моїх вистав: «Чарівна флейта» і «Любовний трунок». Відіслали до Відня. Потім прослуховування в «Штадтс-опера» й контракт на шість місяців. 30 січня 1993 року ми з Юрою і маленькою Дарусею прилетіли до Австрії», – згадує Вікторія.

Ось тут і знадобився київський вишкіл і власний залізний характер. Річ у тім, що на Заході штатні солісти виконують другорядні партії, а головні – лише зірки-гастролери. Після першої вистави, де співала маленьку арію Ксенії в «Борисі Годунові», проплакала всю ніч. Але вона не звикла здаватися. То був виснажливий сезон: 18 партій п’ятьма мовами, 60 вистав. Власним коштом їздила на прослуховування до Італії, Швейцарії, Німеччини. Молода, чарівна, з фантастичним голосом, але зовсім невідома. Ризикувати не хотів ніхто, тільки Зальцбурзький театр запропонував стати дублером виконавиці головної партії в «Травіаті». Солістка захворіла, і Вікторію Лук’янець терміново викликали на генеральну репетицію. Вона ще й не здогадувалася, що то запалала її щаслива зірка: «На виставу з’їхалися імпресаріо з усього світу. Ні, не на мене, звісно. На славетного Ріккардо Муті. Та вже наступного ранку я отримала шість контрактів на «Травіату» від різних театрів! Навіть від «Метрополітен-опера». Після такого успіху я не збиралася сидіти на другорядних ролях і залишила віденську оперу».

Вердієвська Віолетта стала візитівкою співачки. Саме вона принесла світову славу, з нею пані Вікторія дебютувала на найпрестижніших оперних сценах. Проте є в її житті ще одна доленосна оперна партія. 

Це був перший рік у Відні. Орендована квартира, виснажливі репетиції, незнання мови, непевне майбутнє, але вже власний імпресаріо. Той самий Вальтер Владарскі, котрий запросив до Австрії. Якось зателефонував і сповістив, що її без прослуховування затверджено на партію пажа Оскара в опері Верді «Бал-маскарад», а її партнером буде сам Лучано Паваротті. На сім вистав! «Я й не знаю, за що мені Боженька подарував таке щастя – співати з ним. Лучано зворушив мене своєю відкритістю і своєю самот­ністю. Відчувалося, що він постійно десь там у своєму мікрокосмосі. Сидить на високому стільчику за сценою, лід у склянці… й увесь заглиблений у себе. Досі не можу зрозуміти, як він пив цю крижану воду, але ж для чогось вона йому була потрібна… А під час вистави порушував усі мізан­­­сцени – хотів, щоб лише я була поруч. І на оплески виходив тільки зі мною. Мені завжди було незручно, моя партія, звісно, першого плану, але, вибачте, не така, як у Паваротті. І я на уклін десь ззаду хочу вийти, а він каже – ні, разом, – бере за руку і виводить», – захоплено розповідає Вікторія.

Співачка була й на похованні великого тенора у його рідній Модені. На надгробку в родинній усипальні лише прізвище й роки життя. Згадує, як її вразило щире, непоказне, якесь глибинне горе мешканців цього маленького містечка, їхні розповіді про те, як великий Паваротті безоглядно допомагав усім, хто б до нього не звернувся. «Для мене Лучано – рідний назавжди, – стверджує Лук’янець. – Він благословив мій творчий шлях, який щойно починався на Заході, він осяяв мене своїм сонячним талантом. Це – незабутнє».

Примадонна Вікторія Лук’янець співала з усіма найзнаменитішими оперними зірками світу. Іспанець Хосе Карерас і аргентинський тенор Марчелло Альварес були її партнерами в улюбленій «Травіаті». Росіянин Дмітрій Хворостовскій у «Севільському цирульнику», італієць Пласідо Домінго в опері «Пророк». Та все одно найпершим тенором сучасності вона вважає Лучано Паваротті: «На мою думку, ніхто з солістів не зміг навіть наблизитися до його майстерності володіння голосом, сценічного темпераменту, вміння миттєво й безмежно заволодіти залою. Я знаю його таємницю: він співав
душею».

Вікторія Лук’янець буває в Україні три-чотири рази на рік, але кожний її виступ стає святом і запам’ято­вується надовго. Знаю одну співдружність українських меломанів, члени якої не лише не пропустили жодного концерту співачки в Україні, але, зібравши гроші, жеребкуванням визначають когось одного з-поміж себе й відправляють на виступ прими кудись за кордон.

Її українські гонорари порівняно з західними видаються символічними. Й це має своє підґрунтя: «З Україною в мене особливі фінансові відносини. Ніколи не сказала, що мій гонорар ось такий. Завжди питаю, що ви можете? Це, в першу чергу, шана моїм дорогим учителям. Це мій борг перед Батьківщиною. Я здобула освіту безкоштовно. Освіту найвищого ґатунку. Адже кожні півроку ми обов’язково готували класичну арію, сучасну й народну пісні, вокаліз. Ось така була школа, такий високий вишкіл».

Вона вільно володіє п’ятьма мовами і не забуває рідну. Її вишукана українська – від мами Алли Максимівни, яка вже 37 років є головним редактором журналу «Початкова школа»: «В моїй сім’ї завжди спілкувалися українською, а в чоловіковій – ні. Ми зустрічалися з ним п’ять років і розмовляли російською, а от коли вирішили створити сім’ю, я й запропонувала говорити українською. Аргумент у мене був такий: дай, Боже, в нас народиться дитинка, тож вона має знати рідну мову. В Дарусі дуже красива українська. Їй було п’ять з половиною, коли ми поїхали. Вона виросла у Відні. Та коли я повертаюся з України, завжди питає – як там, удома? В неї гарний голос, а вивчає філософію й релігію. Каже, що митець повинен пізнати, що таке світ, і для чого ми живемо. А ще співає в роковій групі. Сама пише музику, тексти. Виходить рок філософського спрямування…»

Сидимо в київській квартирі світової суперзірки на проспекті Маяковського. Тут давно вже ніхто не живе постійно – лише наїздами. Вікторія Іванівна пакує валізи – скоро на літак. Частує справжньою віденською кавою, швиденько відповідає на безкінечні телефонні дзвінки – хоче встигнути сказати найважливіше: «Не можу змиритися, що вже нема Євгенії Семенівни Мірошниченко. В 12 років мені поталанило потрапити на «Руслана й Людмилу», де вона співала. Я тоді прийшла додому о першій годині ночі, це ж дуже довга вистава, мама думала, все – дитина пропала. А я з порога: буду оперною співачкою! Ми всі осиротіли. Й Оля Микитенко, й Володя Гришко, й Міша Дідик, і Володя Кузьменко… Господи, це ж виходить, що наше покоління стає найстаршим. Ідуть із життя могікани, які плекали славу українського оперного мистецтва. І так мені шкода, що в світі не знають українських опер. Арії з них я завжди намагаюся вставити в свої сольні концерти. Дуже люблю Костянтина Данькевича і Станіслава Людкевича. Це взірець справжньої світової музичної культури. Я вдячна моїй Лізочці Чавдар, яка відкрила мені ці скарби, я ж була її останньою ученицею…»

А телефонні дзвінки не вщухають. Після одного з них аж сяє: «Це мій Юрочка дзвонив. Мені 14 було, а йому вже 20, уявляєте? Тільки-но з армії повернувся. Він на мене спочатку ніякої уваги не звертав – дівчисько! А я, як побачила його, навіть дату пам’ятаю: 13 жовтня 1987 року – і все». Зі співаком Юрієм Кокозеєм вони вчилися разом у Київському музичному училищі імені Глієра в чудового викладача Івана Паливоди: «Ще нікому не говорила, вам – скажу. Коли Іван Гнатович пішов із життя, сталося щось містичне: в чоловіка раптом почалася блискуча педагогічна кар’єра. Наче наш незабутній учитель вибрав Юру з-поміж усіх своїх учнів, щоб той ніс у світ український стиль співу. Ця українська складова дуже цінується. Зараз чоловік – професор Віденської консерваторії, вже має 12 учнів. Вони й додому до нас ходять. Отак Юра й започаткував у Відні українську методику навчання співу. І вже є перші ластівки. Одна з його студенток на конкурсі народної пісні в Берліні отримала першу премію».

Останній дзвінок зупиняє нас уже в дверях. Сміється: «Сергій Проскурня запропонував сольний концерт в Одеській опері. Та ще й 19 липня! Неймовірно! Це ж день мого весілля! І наш медовий місяць пройшов саме в Одесі. Я щаслива, що знову зможу обійняти Україну, набратися від неї тепла, світла, радості. Ніщо не замінить мені рідної землі, рідного повітря, тої теплоти, яка йде від людей рідних…»

Таксі вже чекає. Паспортний контроль аеропорту «Бориспіль», і вона розчиняється в натовпі пасажирів, – струнка, тоненька, з сонячною усмішкою й чималою валізою концертного вбрання.[1410]