Панківські бали Відня

Заплуталась у власних бажаннях і примхах. У шовкових купах невагомих верхніх спідниць. У громіздких – на жорсткому дерев’яному каркасі – нижніх спідницях. Серед стелажів із білосніжними, назавжди завитими перуками. Поміж стосів коробок із гаптованими бальними черевичками на витончених підборах чарочкою. І тільки подолавши всі ці принади й омани, раптом побачила себе граціозним створінням у галантному вбранні, розтиражованим дзеркальною анфіладою палацу.

 

 

Ще взимку я залізла в Інтернет і натрапила на ексклюзив: квитки в Шенбрун – найбільший імперський палацовий комплекс столиці Австрії – на театралізовану екскурсію. Зазвичай вона розрахована на підлітків, але інколи й дорослі можуть спробувати оцінити, як жилося-бавилося імператорам й імператрицям.

 

Родзинка цього дійства – перевдягання. Не лише гіди й наглядачі залів, але й екскурсанти вбираються в строї ХVIII ст. Всі речі тільки-но з хімчистки. Можна перевдягтися садівником і трохи покопирсатися в розарії, можна кухарем і зняти дегустацію в палацовій кухні. А можна вбратися в придворні шати чи уніформу музиканта палацового оркестру. Хто вміє, спробує вичавити деренчання зі старовинного клавесина, а то й поцигикати на віолі да гамба |див. словничок|. Мені навіть вдалося відтворити її славнозвісний «матовий» звук.

 

Наша група – двадцятеро щасливчиків із різних країн. Крім Тижня, є й інші українці: Марко й Олесь із Дрогобича – вони вивчають у Відні міжнародне право. Познайомилися ми тут-таки, в костюмерній музею. В німецькій мові вони ледь не купаються, тож ми й вчепилися за них.

 

Хлопці – свідомі панки. Перуки відмовилися вдягати навідріз, аби не зіпсувати свої химерні зачіски- ірокези. Наш гід Катріна, гарненька білявка незрозумілого віку, повагавшись, дозволила їм лишитися без перук, натомість змусила взути вузькі черевики, оздоблені бантами. Майже 150 років, до 1918-го, Габсбурги володіли деякими західноукраїнськими землями. Імператор Франц Йосиф навіть приїздив до Станіславова (нині Івано-Франківськ – Тиждень). А серед дукачів (намиста, без якого неможливі гуцульські жіночі строї) найбільше цінуються величезні срібні монети з профілем імператорської прабабці Марії-Терези. Враховуючи це, ми з новими знайомими й вирішили вбратися особами блакитної карпатської крові.

 

 

А на нас уже чекала весела мішанка екзальтованого бароко із забаганками й ніжністю рококо, приправлена крижаним вишколом класицизму й де-не-де вимушеного бюргерівського бідермаєру |див. словничок|. Шенбрун, як і Версаль, розбудовували століттями, та золотою добою для нього стали 1740– 1780-ті роки – період правління імператриці Марії-Терези.

 

Ми ледь встигаємо за нашою Катріною, яка мчить помпезними залами. Марна річ – переповідати про всі ці блискучі інтер’єри, біло-золоті стіни з медальйонами-рокайль |див. словничок|, перські мініатюри, химерні гобелени, безліч предметів китайського прикладного мистецтва (так зване шинуазрі) – голова йде обертом, ноги гудуть, корсет не дає вільно дихати, та й мої супутники принци-панки починають нарікати й скиглити. Олесь узагалі йде на відкритий бунт: «Не буду перекладати, поки не взую свої кросівки!». Але в черговій залі нас нарешті запрошують присісти.

 

Лакеї розносять духмяну каву з віденськими розанчиками (на них пафосно кажуть «царські хлібці»), а невгамовна Катріна забиває інформацією: «Тут зачахнув нещасний син Наполеона І, герцог Рейнштадський. Тут єдиний син Франца Йосифа, кронпринц Рудольф, божеволів і марив самогубством, поки не знайшов собі супутницю в смерть, юну баронесу…» До речі, цю історію багато разів фільмували – аж до останньої голлівудської версії під назвою «Ілюзіоніст». І завжди вона мала страшенний успіх у жіночої половини світу: всі з насолодою оплакували таке несамовите кохання.

 

 

 

 

А я не можу дочекатися, коли Катріна перейде до події, яка так вразила мене в дитинстві, що потім я все життя мріяла про Шенбрун. Тоді, 13 жовтня 1762 року, імператорський Відень приймав знаменитого музиканта. Йому було лише шість років, але своєю майстерністю він вразив усіх. У захваті від прийому публіки малюк кинувся до батька, та зашпортався і впав. Усі засміялися, й тільки маленька донька імператорського подружжя підбігла до хлопчика та допомогла йому підвестися. Крихітка-музикант поправив свою шпагу й сказав: «Я одружуся з Вами. На знак подяки».

 

Згодом дівчинка стала королевою Франції Марією-Антуанеттою, дружиною Людовіка ХV. А хлопчика звали Вольфганг Амадей Моцарт. 15-річна королева сяяла на версальських балах, плела мережива змов та інтриг і, наслідуючи Жана-Жака Руссо, доїла корів. Коли на початку французької революції їй доповіли, що чернь бунтує з голоду, вона простодушно порадила: «Якщо немає хліба, нехай їдять тістечка!»

 

Свої останні дні Марія-Антуанетта провела у в’язниці. Голодна, в чужому брудному дранті. А одного ранку, гордо піднявши маленьку голівку, ступила під ніж гільйотини. Стіни Шенбруна прикрашають численні портрети. Є серед них і кілька зображень красунечки Марії-Антуанетти. Є й маленький Моцарт. Казкове дитятко, яке втрачало свідомість, коли чуло звук труби, але не боялося говорити з Богом.

 

 

Трохи очманілі ще й від довгої прогулянки палацовим парком із рідкісними породами дерев і кущів, фонтанами, обелісками, ми після Шенбруна рвонули по кав’ярнях. «Сидимо тут цілими днями, – розповідають Марко та Олесь, – візьмемо по філіжанці кави, й «провалюємося» у свої ноутбуки. Геть як місцеві».

 

А от нам здалося, що якраз австрійці нікуди й не «провалюються». В «Шперль» вони запивають кавою більярд, а в «Прюскель» поринають у бриджеву пристрасть. «Бройнергоф» і «Централь» пропонують відвідувачам долучитися під каву до фортепіанної музики, а «Доммауер» почастує сучасною поезією в авторському виконанні. Додайте до цього бездоганні смокінги, білі сорочки й метелики офіціантів, їхню щиру гостинність і свіжі газети й журнали, що приносять вам разом із кавою, – йти звідси справді не хочеться.

 

Але увага! Якщо ви попросите принести філіжанку кави, вас не зрозуміють. Лікнеп для нас люб’язно провів Курт Майцель, кругленький, із пишними вусами, трохи схожий на кота офіціант артистичної кав’ярні «Ландтман», куди любив заходити Зігмунд Фройд. «Ми пропонуємо більше 50-ти різновидів кави», – гордовито пояснив він і допоміг визначитися з найпопулярнішими |див. Енциклопедію кави|. Пан Майцель урятував нас і в моріокеані солодощів, коли ми почали вибирати смачні сувеніри друзям в Україну. Різноманітні тістечка, пудинги, марципани, кекси й незліченні торти на чолі з найзнаменитішим шоколадним «Захерторте». Саме його, зважаючи на наше загалом колосальне замовлення, пан Майцель приніс на прощання як бонус від закладу.

 

 

 

 

Невелике місто Відень буквально нашпиговане подіями й особистостями. Тут загинув римський імператор-філософ Марк Аврелій і народилася Віденська класична музична школа. Тут на іспиті в Академію мистецтв у 1907 році ганебно провалився («незнайдено обдарування») Адольф Гітлер. Тутешні мури штурмував Сулейман Пишний, чоловік нашої Роксолани. Його облога Відня стала початком ісламського наступу на Західну Європу, а через півтора сторіччя об’єднані християнські сили (за участю кількох тисяч козаків) розгромили турків під мурами міста, остаточно зупинивши східну експансію. Шароварний пам’ятник дядькові з вусами, оселедцем, люлькою, шаблею, конем і бандурою стоїть посеред Тюркеншанцпарку. Втілена в монументі і легенда про українця Юрія-Франца Кульчицького, який за звитягу під час турецької облоги отримав 300 мішків трофейної кави й відкрив першу у Відні кав’ярню, – на розі Фаворітен і Кольчіцки наш Юрій тримає в руках тацю з кавником.

 

Цими вулицями ходили Річард Вагнер, Леся Українка, Густав Малер, Іван Франко, Бруно Шульц, Арнольд Шонберг, депутат австрійського парламенту Андрей Шептицький (він же – греко-католицький митрополит)…

 

Тут щорічно відбувається славетний Віденський бал, який уже кілька років поспіль намагаються прищепити й нам, та щось не виходить, мабуть, десь загубилася наша бальна традиція. А от у Відні бал – це спосіб життя. Власні бали влаштовують мисливці, пенсіонери, студенти, сліпі, одинаки й одиначки, вчені, ресторатори, біженці й навіть африканська діаспора, яка заманює гостей запальною музикою, «дикими» танцями й екзотичними стравами. А є ще так звані брутальні бали, найпопулярніший із них – у трансвеститів.

 

Ми теж потрапили на бал. Може, й не з найкращих, але справжній. Виявилося, що наші нові друзі Марко й Олесь підробляють у невеличкій муніципальній залі. Тричі на тиждень прибирають приміщення, розставляють столи й стільці, миють посуд. По €250 на місяць – гроші для Австрії невеликі, та все ж підмога студентському гаманцеві. Й от у «їхній» залі відзначали річницю чогось альпійські єгері. Огрядні тітоньки в декольтованих сукнях, приземкуваті дядьки у фраках і смокінгах – одяг явно взятий напрокат, – духовий оркестр, що завзято награє вальси, польки та кадрилі… Танцюють усі! На столах – смажені курчата й море пива. Дивакувате, навіть кумедне дійство своєю дитячою наївністю нагадувало вечірку в клубі якогось рідного райцентру. Та нашого снобізму вистачило хвилин на 20 – любов до танців перемогла. На згадку ж про цей вечір лишився маленький срібний єгерський значок, який я чесно виборола в номінації «вальс-бостон».

 

 

 

 

Життя в місті-музеї не зробило віденців бундючними, навіть нудний німецький орднунг тут приємний. Усюди майже стерильна чистота, автобуси з’являються хвилина в хвилину за розкладом, пасажири метро притримують перед тобою двері та ще й посміхаються. Між іншим, віденці дуже тактовно підкреслюють, що вони не німці, а австрійці. Й привітні вони не лише з обов’язку. Коли ми під дощем марно шукали таксі, почули «Ді Українер!». Це Ліза Роозен, адміністратор нашого готелю, впізнала нас і безкоштовно підвезла власним авто.

 

А один випадок довго не зможу забути. Зовсім не знайомі люди, літнє подружжя Зої та Міхаеля Рутпертів, подарували нам свої квитки до Віденської опери зі словами: «Дай вам Боже на вашому Майдані!» – так це прозвучало в перекладі Марка й Олеся. Щоб якось віддячити, ми почали гарячково порпатися у своїх сувенірах. Але пан Міхаель на це: «Ні, прошу, нічого не треба. Я в боргу перед вами». Й він розповів, як у 1943 році в містечку Тетерів на Київщині українські лікарі врятували його, 18-річного, від ампутації ніг. А він тоді був ворогом…

 

І хоча п’ять днів у Відні – це несправедливо мало, все ж моя дитяча мрія здійснилася. Та вже в Києві, блукаючи Інтернетом, я надибала на сайт агентства ЄС «Єв робарометр», де й дізналася, що Австрія – чемпіон Європи з ксенофобії. То може, ми літали до якогось іншого Відня?