І річ тут не тільки в людських жертвах, кількість яких на момент написання цих рядків уже наближається до 20 тисяч (від туберкульозу, за даними ВООЗ, щодня помирає близько 5400 людей). І навіть не в мільярдних економічних збитках, які дедалі більше експертів воліють називати початком нової кризи. Річ у тому, що людство, принаймні в розвинених та демократичних країнах, сприймало багато речей як фундаментальні, незважаючи на їхню ілюзорність. А зараз усе змінилося. І міняється далі. Не в кращий для цих міфів бік.
Особливо потерпає від нинішнього становища стара бабця Європа. І хоча кожне покоління інтелектуалів, починаючи від Шпенґлера, пророкувало її згасання, а вона вперто підводила всі їхні очікування та не загнулася ні після Першої, ні після Другої світових війн, ні після Червоного травня 1968-го, ні після Балканської кризи 1990-х, скидається на те, що цього разу Європі буде геть непросто. Адже сьогоднішня криза передусім дезавуйовує цінності постмодерного суспільства, ті цінності, які стали актуальними щонайменше для двох, а то й трьох поколінь європейців. Це добре видно бодай на прикладі перекриття кордонів між державами.
Читайте також: Медична мобілізація і «план Маршалла»
Там, де раніше були нанесені білі смуги на шосе й таблички обабіч або ж, понад те, сусідили столики затишних ресторанчиків, повертаються атрибути сторічної давності: патрулі, блокпости й процедури в’їзду-виїзду (це за умови, що кордони не перекривають узагалі). Наразі тимчасово, але ніхто не знає, скільки триватиме пандемія. Умовна смуга поділу території між країнами, яку так легко було перетнути, потрапивши в Шенгенську зону, знову набуває цілком реального значення з відповідними наслідками, як у старі модерні часи (вибачте за оксюморон). Світ без кордонів виявляється доволі крихким утворенням, радше ілюзорним, ніж реальним.
Інший приклад дезавуювання цінності — руйнування міфу про те, що кожен має право на життя. В епіцентрах пандемії медперсонал відкритим текстом каже: якщо темпи поширення хвороби будуть незмінними, то ліків і медичного обладнання на всіх не вистачить.
Якщо карантинні заходи стримають хворобу, то все обійдеться, а якщо ні, то лікарі й адміністрація, по суті, стануть вирішувати, кому надавати допомогу, а отже, збільшувати шанси на збереження життя й здоров’я, а кому ні й за якими критеріями це визначатиметься. Як почуватимуться ті, кого приречуть на смерть? Що говоритимуть і думатимуть їхні друзі, родичі, близькі? Як вони оцінюватимуть ситуацію та дії лікарів, адміністраторів, чиновників, держави, врешті-решт? Нам залишається тільки здогадуватися й очікувати, що ці прогнози не справдяться.
Читайте також: Тривала гра. Що іноЗМІ пишуть про пандемію коронавірусу
Раціональність поведінки громадян в умовах кризової ситуації також раніше вважалася чимось само собою зрозумілим у прогресивних країнах. Власне, здавалося, що саме завдяки цьому факторові дані країни і є прогресивними в сенсі економічного розвитку, широкого спектра громадянських прав і свобод та індивідуального добробуту. Спостерігаючи за порожніми полицями супермаркетів у Нью-Йорку, Дубліні та Мілані, за хаотичними намаганнями численних осіб покинути карантинну зону, попри всі заборони, ми потроху усвідомлюємо, що мешканці щасливого Заходу аж ніяк не є такими собі білими джентльменами на тлі диких неосвічених тубільців. На надзвичайні ситуації ми реагуємо приблизно однаково — і не надто адекватно. На жаль.
Що робитимуть громадяни суспільств відкритих кордонів, цінностей самовираження і забезпечення прав усім і кожному після остаточної руйнації своїх улюблених міфів? Повернуться до патернів епохи модерну з її чіткими правилами, що дозволено, а за що тебе розстріляють? Спробують створити чергову ілюзію відкритості й безбар’єрності на руїнах постмодерної? Намагатимуться скомбінувати якісь життєздатні практики одного та іншого світогляду? Чи, може, віднайдуть щось принципово нове? Питання залишається відкритим, але очевидно: так, як було, уже не буде.