Пан Халявський з однойменного роману Григорія Квітки-Основ’яненка 1839 року — персонаж, розділений межи двома культурами. Не розуміючи нової доби й нової політики, він ностальгує за дитинством у старосвітській Україні XVIII століття. Cам термін «ностальгія» об’єднує два грецькі корені — nostos (повернення) та algos (біль) — й апелює до подорожі Одіссея. Ітака пана Халявського зруйнована під тиском швидкоплинного часу та російського колоніалізму. Як і в кожного комічного (хоча тут радше трагікомічного) персонажа, рефлексії Трофима Халявського вельми специфічні: не здатний проаналізувати зміни з історіософської перспективи, він осмислює цей складний світ крізь призму їжі. У мисленні Халявського є лише дві категорії: смачно / несмачно.
Слизький горб часу
Роман «Пан Халявський» починається з нарікань на всюдисущі зміни, хоча, забігаючи наперед, зазначу, що продовжується й завершується роман цими самими ламентаціями: світ раптово втрачає знайомі обриси — і Трофим Миронович Халявський, нащадок козацької старшини, перестає його впізнавати. Ці зсуви реальності стосуються найдрібніших аспектів побуту: йому дивно, чому хати перестають підмащувати жовтою глиною, фруктові наливки виходять несмачними, дозвілля молоді інакше, ніж за його юнацтва, — власне, весь текст стає переліком втрат ознак старого світу.
Ілюстрації до «Пана Халявського» Анатолія Базилевича з видання 1966 року
Здається, ніби це відштовхування нової (а отже, незрівнянно гіршої) дійсності — риса індивідуальна: кожен дивак має право на персональне ретроградство. Імовірно, так би й було, якби причиною більшості найзагрозливіших змін не був російський колоніалізм, адже страшно не те, що в родині Халявських відтепер п’ють чай із новенького самовара, а те, що «панночок» починають називати «баришнями». Отже, роман демонструє не просто трощу світогляду одного як перст Трофима Халявського, а западання в небуття всієї так званої старосвітської України. Складно сказати, чи (уявімо таку ситуацію!) сподобалася б гротескному й буфонадному Халявському кінострічка Ларса фон Трієра, назву якої Трофим Миронович неодмінно перетарабанив би на «Мехліодію», але те, що старий світ несеться в тартари, він розуміє пречудово. Твердь під тисячами Халявських захиталася.
Ілюстрації до «Пана Халявського» Анатолія Базилевича з видання 1966 року
Найкраще таку хиткість підмітив Іван Нечуй-Левицький у романі «Хмари», коли описав занедбаний дідицький дім Дуніна-Левченка. Покрівля цієї колись квітучої оселі почорніла, кути осіли, а підлога погнулася, утворивши посередині кімнати горб, із якого так і хочуть скотитися донизу всі покривлені від часу меблі. Спостерігаючи цей занепад, Павло Радюк скрушно висновує: «…старий Дунін-Левченко все осовується та осовується, неначе історія давнього козацтва та його нащадків, сьогочасних українських дідичів». Пан Халявський теж стає жертвою горба часу: учепившись за ніжку ваговитого столу (бо ж поглинання їжі лишається для нього єдиною зоною комфорту), він ще висить над прірвою, проте кут нахилу стає дедалі карколомнішим. Іронічно, що єдиний латинський вислів, який затримується в його не надто вченій голові після довгих років свисту шкільних різок, — це «O tempora, o mores!».
Інтуїтивно-алкогольні історіософські концепції
Розуміння історії в Трофима Халявського інтуїтивне. Він знає, що шляхетський титул і прізвище Халявський його предок-грубник отримав за те, що халявою чобота вбив мишу, яка надокучала польському «крулю». А більше знань про минувшину Трофиму Мироновичу й не треба. Мати пана Халявського всіляко намагалася вберегти його від науки, фактично повторюючи те, що пізніше Анатоль Свидницький вкладе у вуста паніматки Люборацької: учителі — це завжди «мучителі», ученики — «мученики». Проте пані Халявській аж ніяк не йдеться про шкоду зросійщеної школи — вона боїться школи як такої. На її думку, людина здорова, коли їсть, а знання тільки висушують тіло й душу. Як пиріг сотворений, щоб містити начинку, так і «людина зі своїм шлунком». А науки — це шкідливі «глисти». Трофим слухається матері: повсякчас тягнеться по додаткову порцію вареників і доливає вина в келих.
Ілюстрації до «Пана Халявського» Анатолія Базилевича з видання 1966 року
Коли ж панові Халявському треба обґрунтувати історичну переємність України від Русі, він звертається до доказів, які відомі йому достеменно. Історію він відчуває нутром, себто шлунком: найкраще, що, на думку, Халявського могли робити мешканці Русі, — це готувати меди. За словами Трофима Мироновича, в Україні цей алкогольний напій варять солодше й міцніше, ніж у Росії, а отже, росіяни не можуть претендувати на статус спадкоємців.
Олексій Сокирко в праці «Кулінарна мандрівка в Гетьманщину» зазначає, що мед і справді може бути одним із найдавніших міцних трунків слов’ян. Здавна цей алкоголь був атрибутом учт князів і знаті. Та й пізніше, уже за часів Гетьманщини, медоваріння лишається привілеєм заможних господ; п’ють цей напій здебільшого аристократи (скажімо, за словами генерального обозного Василя Дуніна-Борковського, мед був улюбленим «гетьманським смаколиком» Івана Мазепи). А отже, вибираючи смак меду головним доказом історичної тяглості, пан Халявський виявляє тонке шлунково-державницьке чуття: доки він їсть і п’є страви й напої Гетьманщини (а то й князівських часів), доти колонізація не відбувається сповна. Україна ховається в найменшій краплі й крихті.
(Анти)колоніалізм: дурніше, але смачніше
Дитинство в родині старшини, де говорили українською мовою й носили «козацьке» вбрання, Трофим Халявський називає «блаженною старовиною» — простецькою, неосвіченою, а все ж ситою і веселою. Старосвітська Україна в уяві пана Халявського постає затопленою Атлантидою, де смажене м’ясо їли по-простому, руками, а не виделкою (не була заведена така політика: з начиння — тільки ложки: дерев’яні й срібні), зате ж яким смачним те м’ясо було, мовляв, нині, себто у світі зросійщеному, таких товстих кабанців не відгодовують! Говорячи про переваги минулого над сьогоденням (читай: українського ладу над російським), Трофим Халявський повсякчас звертає на тему їжі, у такий спосіб ще дужче увиразнюючи зв’язок історії з гастрономічним кодом. Домашній борщ, «засмачений свинячим салом і сметаною забілений», у стократ смачніший за потрави в петербурзькому трактирі «Лондон». Суп на обіді полковника, що знається на петербурзьких манерах, подають такий, що «в ньому небо ясно відсвічується», а замість звичного сиру в Петербурзі продають щось незрозуміле — тверде «ні мило, ні сало», — бо ж Халявському невтямки, що росіяни мають для цього продукту окреме слово «творог».
Читайте також: Еней Базилевича, козаки Дахна: перезавантаження візуального
Тож показово, що кульмінацією непорозуміння двох культур є сцена, коли Халявського та його слугу Кузьму обманює власник заїзду в Тулі: хитрий туляк заманює наївних гостей до себе, напуває чаєм із калачами, відводить паритися в баню, а потім неждано-негадано виставляє величезний рахунок. Ще не розкусивши цю хитрість, нагодований Кузьма дивується щедрості господаря заїзду й думає, що то, мабуть, не москаль: «Тільки наш буде такий добрий!». Та за декілька митей після розкриття обману вже розлючений слуга Халявського відповідає туляку: «Ви хоч і кажете, що ми хохли та ще й пустомозкі, та тільки ми подорожнього не кривдимо й не грабуємо, як ти, заманивши нас облудою».
У такий спосіб окреслюється колоніальне самобачення: українство — щедре й гостинне, але все ж недалеке й старомодне (моральність колонізованих проти хитрості / вченості імперців). Наприклад, Юрій Шевельов у статті «Москва, Маросєйка», міркуючи про штучне «відставання» української культури в час десекуляризації, висновує, що українство було приречене на старомодність: «Старомодність означає смішність. Смішність убиває культуру». Пан Халявський смішний безнадійно. Його діти, які мали б стати українською будуччиною, виявляються синами зайшлих поручиків. Натомість невістки Трофима Мироновича вже й зовсім забороняють власним дітям навіть чути руську (українську) мову, а своїх батьків маленькі Халявські називають не «батеньком» і «матінкою», а «папашею» і «мамашею». Єдиний бунт, на який спромагається Трофим Миронович, — це на зло всім назвати «папашею» свого пуделя.
Такий помірний бунт, точніше підступи до нього, Мирослав Шкандрій вбачає і в життєтворчості самого Григорія Квітки-Основ’яненка. У праці «В обіймах імперії» він зазначає, що критики довго не могли порозумітися, чи письменник перебуває в «таборі імперської лояльності», чи навпаки — є «наріжним каменем національного контрдискурсу». На думку Шкандрія, Квітці-Основ’яненку попри все вдається стати «новим голосом», який переповідає думки колонізованих, а також висвітлити постання «національної солідарності між дворянством і простолюдом». Це ще лише «зародження контркультури», але пан Халявський і його слуга Кузьма по один бік барикад у гудженні брехливих туляків.
Старосвістські поміщики: якби Товстогуби були трохи молодшими…
Костянтин Маковський «Поміщиця»
Одним із символів остаточного занепаду старосвітської української культури стала закинута садиба Опанаса Івановича та Пульхерії Іванівни зі «Старосвітських поміщиків» Миколи Гоголя. Їхнє тихе життя було чергуванням сну, вранішнього рипіння музикальних дверей і сніданків, обідів, полуденків, підвечірків і вечерь. Смерть стареньких припала на завершення великої епохи: нявкіт кішки і потойбічний голос в саду нагодилися вчасно.
Дітей подружжя Товстогубів не мало, що в цьому контексті, можливо, навіть утішно: не відомо, чи молодші версії Опанаса Івановича та Пульхерії Іванівни змогли б пристосуватися до нових обставин. Трофим Миронович Халявський — трагікомічна дитина, що мало не топиться в цьому вододілі епох. Рятує ситуацію лише гумор, хоч би це й був, словами Миколи Зерова, «набір не завжди смачних анекдотів».
Примітка. Текст «Пана Халявського» цитовано в перекладі Бориса Антоненка-Давидовича. — Авт.