Картина світу лижників і сноубордистів принципово відрізняється від моделі дійсності звичайної людини. Жерці снігу, дошок, палиць і швидкості, серед яких українців більшає кожного року, навіть не здогадуються: краще гір може бути все, що завгодно, а не тільки гори.
«Драгобрат» – місце поклоніння вітчизняних відчайдухів. Найвища наша гірська база. Сніг з листопада мало не по червень, що особливо цінується в умовах глобального потепління. Перевага своєї території – жодних віз, митниць, декларацій. Природа потурбувалася про приємну автономність місцини. Затиснені з усіх боків трасами туляться готель, два великих котеджі, кілька ресторанів і кав’ярень. Більше за всього бажання не побудувати. Тому одночасно на відпочинку перебуває якась сотня гостей. І це – визначальний чинник популярності далеко не дешевої бази. Тут збираються ті, хто намагається найгірше перезимувати літо, аби під Новий рік добровільно ув’язнити себе серед смерек і собі подібних. Посвячені у привабливість обвітреної шкіри, задубілих на морозі кінцівок і цілоденного Сізіфового заняття: підйом – спуск, підйом – спуск.
Якщо ви належите до когорти індивідуумів, для яких фізкультура в дитинстві не була улюбленим предметом, але друзі настійливо тягнуть за собою в гори, не погоджуйтеся. Аргументи «нічого складного», «ти зможеш» або «просто подихати повітрям» – підлі пастки, мета яких одна: поставити вас на слизьке і подивитися, що з того буде. Я переконалася в цьому на власному досвіді.
Сторонній спостерігач
Абсолютно програшна позиція. Вам здається, що ви прогулюєтесь лісочком, осмислюючи сенс життя або милуючись краєвидом на самотині, тим часом як за вами слідкує добра сотня очей. Екстремали, попри власну зайнятість, встигають помітити основне – відсутність яскравого скафандра та горизонтальних дошечок і вертикальних палиць. Тобто спорядження, яке вирізняє справжнього відпочивальника від «підробки».
Людина бездіяльна – не катається, не засмагає, не працює інструктором, не рівняє траком цілину – спочатку викликає підозри, а потім і зневагу. Уже в перший день мене атакували десятки незнайомців. Коли їхні спроби намовити мене на безумство нічого не дали, в хід пішли грубі лестощі, які озвучувалися з неперевершеною інтонацією стоматологів, котрі брешуть заради вашого ж добра. А потім наступила фаза мовчазного осуду. Здавалося, що навіть у кудлатого Сірка докірливий погляд.
І лише один із моїх друзів трохи потішив, розповівши байку про 4 гірськолижні категорії. Реальні спортсмени – характер стійкий, нордичний, головна риса – снобізм. Інструктори – переважно циніки й пофігісти. Любителі зграбністю подібні до лінивців, а дисциплінованістю до анархістів. І «чайники» – на всезагальне переконання просто слабі на голову. Останнім місце в «жабнику».
«Чайник» та інструктор
«Жабник» – це гірка з окремим підйомником, де караються новачки і відбуває «панщину» той інструктор, хто вчора, скажімо, програв колегам у більярд. З-поміж фахівців-невдах особливо вирізнявся дядько Женя зі своєю неповторною методикою тренувань. Його коронна промова звучала так: «Уяви, що ти прийшов на день народження. У тебе під однією рукою пляшка горілки, і під другою – пляшка. Двері відчиняє господиня. Не випускаючи тару, ти її обіймаєш. А вона – маленька на зріст, так що треба трохи присісти. При цьому в тебе між колінами затиснуто ще 100-доларову купюру». Так місцевий спец описував правильну лижну стійку. Для дам репертуар він трохи корегував. Замість пляшки оковитої з’являлося шампанське. І відповідно – плюгавий господар заступав мініатюрну попередницю.
Надвечір особистий градус інструктора помітно піднімався, але у свідченнях він був непохитний. Збивався хіба на цифрі: «…а в тебе між колінами затиснуто ще тисяча доларів». «Ростуть ставки», – подумала я.
Майже любитель
Після кількох тренувань «чайник» гордо починає вважати себе любителем і рано чи пізно виходить на широкий простір. Звісно, це не єдиний, але ґрунтовний його ляпсус. Тепер, як писав класик, «пощади не буде нікому». Ще на стадії підйому з радіодинаміка бадьорий голос попереджає, що мобільні ноші терміново знадобилися сусідській базі, котра, ой, як не близько, тому сьогодні шиї та ноги краще не ламати.
Друга, притаманна аматорам помилка, – мавпування професіоналів. Одна з трас, наприклад, закінчувалася фактично біля самого готелю. Хвацькі спортсмени мали звичку влітати на ґанок з ходу. Позаяк вміло пригальмувати – ознака класу. Дещо подібне в мене на очах спробувало повторити подружжя, яке щойно вибралося з «жабника». При цьому жіночка, яка мчала першою, не розрахувала – і врізалася в пухку кучугуру побіля входу. На видноті залишилася лише обтягнута новеньким костюмом філейна частина. На допомогу кинулися лицарі, що перепочивали на тому ж ґанку. В цей момент, розмахуючи руками, наче донкіхотів вітряк, під’їхав її чоловік. Запізнення виправдовувалося тим, що в руках він мав не належні палиці, а фотоапарат. «Мужики, зачекайте, дайте я спочатку сфотографую», – прокричав він у захваті. «Це кохання», – здалося мені.
Дилетант і маніпулятор
Оскільки щоденні м’язові зусилля суперечать самій ідеї надмірного вжитку алкоголю, любителів aqua vita на базі в принципі має бути не багато. Тому я гадаю, що цю приповідку, якщо не вигадав (схоже, родовід її тягнеться з часів Царя Гороха), то напрочуд вдало використовує якийсь місцевий розумник. Звучить вона просто: «У горах похмілля не буває». З цією аксіомою кожного «чайника» знайомлять ще до процедури поселення. Нехитра думка має перетравитися і з просочитися у свідомість. Опісля за справу беруться досвідчені громадяни. За кожним столиком – в ресторані, барі, колибі, біля глінтвейної «точки» поблизу підйомника – можна почути казочку про цілющий гірський ефір, котрий «усі зніме, як рукою». Скільки б і якого ґатунку трунок не спожити – хоч коньяк літрами, хоч віскі відрами.
Спочатку ви лише будете криво посміхатися. Власну норму ж кожен знає. Але до вечора, змучене вправами на свіжому повітрі тіло прислухається до душі, яка обов’язково забажає польоту. Найкумедніше те, що питиметься справді легко. І з кожним новим ковтком спрага лише посилюватиметься. Тоді настане стійка й прекрасна ейфорія. У цей момент істини надходить зрадлива думка: «Сказали правду». Все, клієнт готовий. Ви гулятимете до ранішньої зорі, хміліючи не так від кількості випитого, як від усвідомлення власної крутизни.
Наступного дня байки розсіються, наче дим. Повноцінне, ваговите, 100-відсоткове похмілля, яке не переплутаєш з банальним головним болем, навалиться неминуче. Я не зупинятимуся окремо на особливостях гірського абстинентного синдрому, ти більше, що їх майже нема. Мораль в іншому: ну, спробували ви одного разу. Переконалися, що правило хибне. Зупиніться – не повторюйте знову. Але ні, отрута вже в крові, а надію на краще не так то й просто в собі притлумити. Історія відтворюватиметься регулярно, щойно місяць на небі засяє. Доки не настане час прощання з вершинами. До наступного сезону.
