Першого удару було завдано з фінансово-економічного боку. Вже чотири роки економіка в стагнації, національні грошові знаки перетворюються на непотріб. Величезне неофіційне безробіття, не життя, а животіння для абсолютної більшості людей… Друга біда – повзуча втрата суверенітету й незалежності. Здача Росії Севастополя до 2042 року, спеціальний статус російської мови, який витісняє українську, призначення наших урядовців за згодою Москви, втрата поваги до української влади з боку європейської та світової спільнот. Ми на межі, за якою міжнародне співтовариство перестає визнавати державний суверенітет. Наступні виклики для держави – авторитаризм влади, повернення до надзвичайки, яку запроваджувала Конституція
1996 року нібито для пришвидшеного здійснення реформ і яка закінчилася олігархічними кланами та революцією 2004-го. Держава перетворилася на владу безконтрольного, корупційного й нахабного чиновництва, що прислуговує своєму покровителю. Така влада не може бути сильною і продуктивною. Вона працює сама на себе, що призводить до загнивання всієї системи державного управління. Четверта загроза – депопуляція нації. Кількість населення зменшується через смертність, хвороби, екологічну шкоду та втечу людей від злиднів і переслідувань за кордон.
Якщо ці тенденції триватимуть, то, за прогнозами закордонних стратегічних центрів, через 30 років нашої нації практично не буде, самостійна держава стане історичним фарсом. Працездатні житимуть в інших країнах, пенсіонери, яких діти залишать на батьківщині, без пенсій та заощаджень перебиватимуться на харчах із гуманітарної допомоги ООН…
Я не футуролог, я реаліст. Хлопці, що прийшли з яскравими гаслами до Верховної Ради, повинні швидко забути про свої успіхи на електоральних перегонах. Через п’ять років, а то й раніше вони з низько опущеною головою підуть із парламенту: не матимуть чим пишатися – буде гірше, ніж сьогодні. Не про кількість ухвалених законів треба буде звітувати, як і не про кількість підготовлених законопроектів годилося говорити під час виборчої кампанії. Поранена ув’язненням Юлії Тимошенко громада здебільшого голосувала прямолінійно й екзистенційно. І її в цьому не звинуватиш. Але українці швидко отямляться, коли побачать, що ахметови, фірташі, коломойські, боголюбови та пінчуки купують черговий палац у Лондоні та крейсер у Каннах, а нардепи б’ють себе в груди на доморощених «свободних» телешоу. А схоже, що так і буде. Опозиційні фракції не помітять, як опустяться до рівня декорацій у спектаклі, що його розігрує влада на замовлення олігархів.
Настав час поставити першочергові завдання, дати накази депутатам. Отже, по-перше, змініть чинну політичну систему. Зробіть її відкритою, прозорою, підзвітною громадськості, такою, що захищатиме інтереси максимальної більшості українців. Сьогоднішня політична влада відстоює інтереси меншості – багатіїв і самих владоможців. Це елітаризм, від якого ми всі тікали після розпаду комуністичної імперії. Тепер він відродився знову, більшість людей скривджені й викинуті державою на соціальне узбіччя. Така політика Україні не потрібна. По-друге, зробіть бодай крок до нової підприємницької конкурентної економіки. Поставте на місце митарів-корупціонерів, відправте олігархів-урядовців займатися своїми господарськими справами, усуньте їх від розподілу державних фінансів і ринків. Дайте людям стабільну гривню, а якщо не можете цього зробити, не втручайтесь у доларові розрахунки. Поверніть адекватні потребам бюджетні видатки на соціокультурну сферу, пенсіонерів та інвалідів. По-третє, розверніть у бік громадян наявні в Україні правоохоронну та судочинну системи, які нині є аморальними і продажними. Самі юристи цього зробити не можуть. Мабуть, дуже міцно захопили їх щупальця кримінально-корупційного спрута. Вони не прагнуть справедливості, вони прилаштовуються до будь-яких законів.
А тим часом країна чимдалі відходить від громадянських прав та свобод, гарантованих і міжнародними конвенціями, і власним Основним Законом.