Ще кілька днів тому ми зустрічались, обговорювали розділи його книжки, яку він обов’язково хотів завершити…
Я познайомився з Хмарою в травні 1990 року, потім чотири роки ми жили в одному «депутатському гуртожитку» на розі бульвару Шевченка й тодішньої Пушкінської. Хмара — на третьому поверсі, я — у кімнаті над ним на четвертому. У час парламентських сесій через день, а то й частіше, увечері я був у нього в гостях. Хмара довго працював, лягав пізно. Ми пили міцно заварений кип’ятильником у великій металевій чашці чорний табірний чай, смачний і незвичний мені, спілкувалися, працювали. Із часом він став моїм старшим товаришем і близьким другом.
Степан Ількович розповідав, як зовсім дитиною був вражений жертовною сміливістю хлопців з Української повстанської армії, які в 40–50-х роках боролися за Українську державу проти російських окупантів, яких він називав моск***ми: «Я пам’ятаю щирі обличчя молодих хлопців, їхню жертовність, я чув їхні пісні, я бачив їхні очі. Вони озброєні, вони рішучі. І вони казали: “Здобудеш у бою Українську державу або загинеш за неї!”. І для цих юнаків то не слова — то справа всього їхнього життя. І я вже тоді, зовсім юний, знав: боротимусь як вони, робитиму все, щоб самостійна Українська держава була».
І Степан Хмара все життя жертовно боровся за самостійну Українську державу. Свідомо обрав фах лікаря-стоматолога, щоби бути незалежним матеріально. «Пацієнти не дадуть з голоду померти», — казав він. А діяльність поза роботою була головною.
Він починає писати «антирадянські» статті, сам підпільно друкує їх, поширює літературу, заборонену окупаційною владою. Задумує та збирає матеріали для потужної праці «Етноцид українського народу». Пише тексти, купує якісний на той час фотоапарат, фотографує сторінки своєї роботи, підпільно передає на Захід під псевдонімом Максим Сагайдак. А після масових арештів опозиційної української інтелігенції, услід за ув’язненим В’ячеславом Чорноволом, стає редактором підпільного «Українського вісника» й продовжує друкувати там свої матеріали та конспіративно передавати їх на Захід.
Уже тоді, на відміну від частини правозахисників і дисидентів, які здебільшого писали загальнодемократичні тексти на захист прав людини в Радянському Союзі й Українській РСР, Степан Хмара розглядав СРСР як окупаційну владу над українцями, а радянський режим як колоніальний, який вчиняв і продовжує вчиняти знищення — етноцид українського народу.
На основі текстів, які написав Степан Хмара й підпільно передав на Захід, у 1976 році в США українською та англійською мовами виходить його книжка «Етноцид українського народу». Для конспірації Степан Хмара підписується псевдонімом Максим Сагайдак. Книжка стає потужною інформаційною «бомбою» з-за залізної завіси СРСР, розкриває жахливі злочини радянської окупаційної влади проти українського народу. Ця, а потім його друга книжка «Генеральний погром» були перевидані багатьма європейськими мовами й мали величезний вплив на громадську думку й політиків Заходу.
Глибоко вивчивши досвід воїнів УПА, Хмара став потужним конспіратором. І хоча в 1975 році КДБ його вперше затримав, та незабаром мусив відпустити «через брак доказів». Ще п’ять років знадобилося КДБ СРСР, щоб зібрати «докази» його «української націоналістичної діяльності».
У 1980 році Степана Хмару заарештовано за політичну та правозахисну діяльність, звинувачено за статтею «антирадянська пропаганда» й засуджено на 12 років: до 7 років ув’язнення в таборах суворого режиму й до 5 років заслання. Покарання відбував у таборах для політв’язнів № 35, 36 на Уралі.
Читайте також: Степан Хмара: «Юридично ми отримали незалежність, а реалізувати її практично не було кому»
За нескорену позицію, не зламавшись і не зрадивши своїх ідей, не зрадивши й не видавши соратників, у радянських таборах за час ув’язнення відсидів 306 діб карцеру. Очевидці казали, що тоді мало кому вдавалося пробути в карцері навіть тиждень, щоб вийти звідти при здоровому глузді й не відмовитися від своїх ідей. Мені Степан Ількович казав, що лише його віра в Бога допомагала не збожеволіти й витримати всі знущання в карцері. Також Хмара не раз або, як пізніше сам розповів, майже постійно влаштовував голодування, протестуючи проти несправедливого переслідування радянським режимом.
У 1987 році, у час горбачовської «відлиги», коли президент США Рональд Рейган поставив ультиматум генеральному секретарю КП СРСР Горбачову щодо політичних в’язнів, Степан Хмара вийшов на свободу й повернувся в Україну. Продовжив боротися за незалежну Українську державу, став одним із керівників Української гельсінської спілки, яку утворили колишні політв’язні, що своєю незламною позицією разом зі створеним у вересні 1989 року Народним рухом України надихали на боротьбу за незалежність мільйони українців — від робітників до верхівки інтелігенції. Українці відганяли страх, виступали на захист прав, свобод, людської, національної гідності, боролися за державність української мови, відродження духовності, екологічну безпеку, за новий закон про вибори.
На цьому тлі в березні 1990 року на перших демократичних виборах до Верховної Ради виборці Львова обрали Степана Хмару народним депутатом України.
Читайте також: Степан Хмара: «Ядерна зброя – це не для війни, це для великої політики»
Він доклав усіх зусиль, щоб саме цей Парламент у 1990 році ухвалив Декларацію про державний суверенітет України, яка стала втіленням державницьких ідей, політико-правовою програмою відновлення державності українського народу. А згодом і Акта проголошення незалежності України, ухваленого 24 серпня 1991 року. Хмара також був одним із авторів Звернення Верховної Ради від 5 грудня 1991 року про вихід України з Радянського Союзу: «Договір 1922 року про утворення Союзу РСР Україна вважає
стосовно себе недійсним і недіючим» — що й поставило остаточну крапку в утвердженні незалежної української державності.
І ще Степан Хмара став останнім політв’язнем Української РСР у складі СРСР. У жовтні 1990 року він підтримав Студентську революцію на граніті, прийшов у табір голодувальників і з кількома соратниками-депутатами оголосив голодування на знак підтримки студентів. Сьомого листопада, коли активісти Української студентської спілки виступили проти останнього радянського військового параду, Степан Хмара також вийшов на одиночний пікет. Проти нього влаштували провокацію та взяли під варту, звинувативши в нападі на працівника правоохоронних органів і «злісному хуліганстві». Був ув’язнений у Лук’янівському СІЗО, де пробув аж до проголошення Незалежності 24 серпня 1991 року. Ця справа мала широкий суспільний резонанс, ставши відомою як «справа Хмари».
Завдяки неймовірним зусиллям Степана Хмари як члена спеціальної Робочої групи Верховної Ради України першого скликання було збережено військовий ядерний потенціал держави: 64 % носіїв і 58 % ядерних боєзарядів мали залишатися в Україні згідно із Законом України від 18 листопада 1993 року про ратифікацію Договору між США і державами — правонаступницями колишнього СРСР про скорочення стратегічних ядерних озброєнь, проєкт рішення якої «в жорстких боях» підготувала Робоча група й підтримав Парламент.
Його життя було неймовірно насиченим і до останнього дня жертовно відданим Україні.
Він був Вартовим України, Велетом Духу, люблячим сином свого Народу. Він був Справжнім і Сильним.
Я пам’ятатиму його саме таким.
