Ми познайомились навесні 2015-го, коли у Аміни вже сформувався ореол борця-героїні. Вона так себе і тримала: з гідністю жінки славнозвісного гірського народу, що майже дві сотні років чинить відчайдушний спротив російській імперській експансії. Водночас було помітно, що цей ореол для неї – до певної міри тягар, який вона взяла на свої плечі, оскільки переважна більшість чоловіків її народу здалася, змирилася, склала руки, стала кадирівцями… Мініатюрна, струнка, одягнута у військову форму – вона всім своїм виглядом кидала виклик чеченцям: «Я борюсь, а де ж ви?…»
У приміщенні Національного військово-історичного музею України восени 2015 року ми зробили виставку «За нашу і вашу свободу» – про чеченських та грузинських добровольців, які загинули, захищаючи територіальну цілісність нашої країни. Аміна домовилась про передачу нашому музею форми та речей бригадного генерала Республіки Ічкерія Іси Мунаєва, який у складі українських військ загинув під Дебальцевим. Відбулось урочисте відкриття експозиції, були присутні воїни – чеченці та грузини: все виглядало досить незвичайно.
Потім ми з Аміною кілька разів зустрічались у різних дрібних справах, а іноді – просто на вулиці – випадково. Двічі вона була сама: йшла по вулиці, вдягнута у свою форму, з кокардою збройних сил Республіки Ічкерія на береті та шевроном з зображенням генерала Дудаєва на рукаві (але, звісно, у більшості випадків Аміна була у супроводі Адама). Прямо запитати: чи не боїться вона ходити без супроводу чи охорони – якось язик не повернувся. Але на мій здивований погляд вона відповіла, що їй нема чого боятися, вона сама себе зможе захистити, і на все воля Аллаха. І це було сказано з такою інтонацією, якою вона дала зрозуміти, що наявність тілоохоронців чи якогось супроводу – просто нижче її гідності.
Ще одна цікава дрібничка, яку, напевно, знали всі, хто стикався з нею. При зустрічах ми традиційно любимо потискання за руки, обійми, плескання по плечах, з жінками – поцілунки. Аміна завжди давала зрозуміти, що доторкатись до неї не можна.
Якось ми спілкувались з авторитетним айдарівцем, що під час подій на Майдані був у складі 8-ї «афганської» сотні. Він із повагою та доброю усмішкою згадав про Аміну, яка теж була у цій сотні, і додав: «Цікава жінка. І категорично забороняла до себе торкатись».
Читайте також: У МВС назвали ймовірних замовників вбивства Аміни Окуєвої
Востаннє ми випадково зустрілись з Аміною у травні 2017 року у Кріпосному провулкові у Києві – навпроти меморіальної дошки Імаму Шамілю. Перекинулись кількома словами. Вона несподівано потягнулась до кишені на верхній частині рукава, дістала шеврон батальйону ім. Дудаєва та протягнула мені – «це особисто вам», — сказала вона.
У день, коли загинула Аміна, ми верстали 2-й том «Книги пам`яті військовослужбовців Збройних Сил України, які загинули за територіальну цілісність та недоторканість України». Серед тих, чиї біографії вміщено у цьому томі, є і 61-лійтній кримський татарин з «Айдару» Руслан Ільясович Муждабаєв, який помер у зоні АТО 25-го грудня 2016 року До його біографії ми додали кілька спогадів, у тому числі – і Аміни Окуєви:
"Как жаль! Добрейшей души человек был… Весь Майдан провели по соседству – в палатках рядом… Как он сокрушался, что, возможно, больше не увидит родной Крым… Пусть Всевышний примет его! Он вообще не берёг себя… Ещё с Майдана.. Говорил: пусть молодые отдохнут, а он сходит в самый трудный ночной наряд, нарубит дров и т.д… Замечательный был человек. Очень добрый… Так жаль, что он не смог встретить старость и последний час в окружении любящих детей и внуков в родном Крыму, по которому так скучал… Но с другой стороны: какой ещё смерти может желать мужчина, как не на передовой, с оружием в руках, в окружении побратимов – быстрой и безболезненной?.. Пусть Аллах простит его!"
Поруч є і прощальні слова про Муждабаєва Олега Сіренка: «В свои 60+ находил в себе силы сражаться, и несмотря на причину – погиб как ВОИН, на 3-ем году, в блиндаже на линии соприкосновения… В то время когда дети и внуки по возрасту, с рельефными мышцами бьют себя в грудь, мол герои бесстрашные, потягивают пивасик у подъездов, носят взятки, отводят взгляд, когда ближнему нужна помощь…»
Оці останні слова у повній мірі можна віднести до Аміни Окуєвої і всього чеченського народу, що зараз перебуває під владою Путіна-Кадирова.
Минуть роки, і колись у школах вільної Республіки Ічкерія діти будуть запитувати у вчителів: «а хто ж відстоював честь нашої нації у 2010-і роки?» І першим іменем завжди буде «Аміна» — інтелігентна жінка-лікар з доброю усмішкою, яку вороги так сильно злякались, що надіслали проти неї загін кілерів з автоматами.
Парадокс життя та смерті Аміни Окуєвої полягає в тому, що вона – жінка, стала не лише героїнею українського та чеченського народів, а ще й переломила споконвічні кавказькі звичаї, за якими героями, вождями, політиками, діячами можуть бути лише чоловіки.