У серії фільмів «Голодні ігри» показано протистояння відібраних бійців із регіонів антиутопічної тоталітарної держави. Основна теза стрічок: «Пам’ятай, хто твій справжній ворог». Недругами є не бійці, яких навмисне зіткнули, а той, хто це зробив. І коли розрізнені воїни це зрозуміли, то об’єдналися, щоб знищити тоталітарне чудовисько. От із цієї позиції я й хотів би поговорити про статтю «Наукометрія та голодні ігри» історика Віталія Михайловського (див. Тиждень, № 30/2018).
Передусім потрібно вже перестати казати про протистояння «природничники проти гуманітаріїв». Правильніше вести мову про тих, хто опікується своєю науковою репутацією, і всіх інших. А також про науку й усе, що під неї маскується, хоча це теж про репутацію. Міркуючи в такий спосіб, ви зрозумієте, що фізики й історики перебувають по один бік барикад. А там, за стінами взятої в облогу фортеці, пекельне море з пам’яті води, торсіонних полів, лептонних богів, квантової культурології з домішками імітаторів науки, плагіаторів, псевдовчених і корумпованих чиновників.
Читайте також: Криза невідтворюваності
У травні Науковий комітет Національної ради з питань розвитку науки і технологій (далі НК) запропонував змінити наказ МОН № 1112 про присудження наукових ступенів. Планувалося полегшити життя здобувачам, щоб замість п’яти публікацій для захисту аспірантам вистачало лише двох, але в перших 50% світових журналів за рейтингом на їхню тематику. Вимога про п’ять публікацій абсурдна. Колись мій колега з Австрії дивувався: невже можливо за 3–4 роки підготувати стільки робіт? Можливо, але дуже важко. Якщо мова про праці належної якості. Зате легко опублікувати хоч і 10 статей у місцевих «мурзілках», які не матимуть наукової цінності та які точно не читатимуть інші фахівці. До того ж Закон № 1112 підтримує бізнес сміттєвих журналів, що обходиться бюджету в 200–300 млн грн щороку. Проти ініціативи виступили гуманітарії. Їхня позиція така: у наукометричних базах мало гуманітарних журналів, а з деяких виключно нішевих тематик (історія України, українська філологія тощо) взагалі немає. Тому НК після обговорень запропонував пом’якшену версію змін, коли можна обрати: або п’ять статей у «мурзілках», або ж дві нормальні публікації (насправді там усе дещо складніше). Бізнес хижих журналів полегшено здихнув.
Наукові журнали від «мурзілок» відрізняються наявністю незалежного анонімного рецензування. Це той фільтр, що не дає мотлоху потрапити до цих видань (хоча він усе одно там з’являється, див. «Криза невідтворюваності», Тиждень, № 33/2018). «Мурзілки» ж за гроші візьмуть будь-що, ще й довідку про публікацію підготують. Віталій Михайловський пише, що за публікацію в часопису зі Scopus із нього захотіли 3 тис. грн. Найімовірніше, він натрапив саме на хижий журнал. Scopus із такими бореться, але то гідра з безліччю голів.
Історія з журналами насамперед про репутацію. Фізики знають, що Physical Review B — поважне наукове видання із жорсткою редакційною політикою та хорошим рецензуванням. Публікуватися там — показувати якість своєї роботи, це висока планка. І статті в ньому привертають увагу фахівців. Таких журналів чимало. А от російський «Молодой учёный» цієї слави не заслужив, адже то типовий хижий журнал, і на публікації в ньому в кращому разі не звертають уваги. А в гіршому — вони можуть заподіяти репутаційної шкоди авторам. От правки до закону від НК і задають це розпуття, куди молодий український вчений понесе статтю: у нормальний журнал, підготувавши хорошу або хоча б осмислену роботу, чи в «Молодого учёного» заради довідки про публікацію. Гуманітарії з числа критиків правок заявляють, що другий варіант їм підходить: публікувати нікому не потрібні статті в журналах, які ніхто не читає.
І річ не в злій Scopus, яка не бачить українських гуманітарних журналів. Західні цілком бачить. Насправді гуманітарії не створили журналів належної якості, щоб їх проіндексувала ця база. Та навіть якщо гуманітарні видання з високою репутацією та незалежним рецензуванням не входитимуть до Scopus, але існуватимуть, то вже буде кроком уперед. Михайловський трохи пише про репутацію, цінність якої «наше суспільство має засвоїти на генетичному рівні». От такі журнали — неодмінна складова репутації галузі та окремих науковців, що в них публікуються.
Читайте також: Змінитися, щоб бути лідером
Також науковець жаліється, що чиновники чомусь обрали лише дві наукометричні бази, а чим інші завинили? Спробую пояснити. Scopus та Web of Science — одні з найбільших баз, вони індексують наукові журнали, статті, а також зазначають кількість їх цитувань. Це зручний інструмент для проглядання доробку науковців або ж порівняння впливу журналів з однієї тематики. Суто гуманітарний Європейський індекс гуманітарних та соціальних наук ERIH PLUS потребує від журналів передусім незалежного та прозорого рецензування, відкритої інформації про редколегію, а також щоб не більше як дві третини авторів публікацій були з одного інституту. Є також база Google Scholar, мабуть, найбільша у світі, та зазвичай вона не береться до уваги під час ухвалення рішень щодо фінансування. Scopus та WoS стежать за якістю індексованих журналів, а GS індексує все підряд, зокрема й згадані вище «мурзілки». Тому науковець може мати десятки статей і сотні цитувань у GS, а інші бази про нього не знатимуть.
Деякі країни створюють власні індекси. У Росії є РІНЦ — Російський індекс наукового цитування. Зазвичай науковці іронічно згадують про нього, він став справжнім прихистком імітаторів науки, що накручують собі цитування, іноді до абсурдно великих значень. Власні бази є в Польщі, Японії, Китаї. Ці індекси мають ті самі хвороби, що й РІНЦ, хоч і меншою мірою. Тому, як на мене, створювати власну українську базу, що включатиме лише наші журнали, не варто. Потрібно піклуватися про якість і репутацію вітчизняних гуманітарних журналів. І, можливо, використовувати ERIH PLUS чи GS для наукометрії гуманітаріїв. Проте під час ухвалення рішень щодо фінансування обов’язково долучати експертів, що відрізнять нормальні гуманітарні журнали від мотлоху, а також зроблять поправку цитувань на «мурзілки».
Також автор пише, що роботу гуманітаріїв треба вимірювати не так, як фізиків, і порівнювати їх не можна. Скажу більше, не можна порівнювати не те що умовних гуманітаріїв з умовними фізиками, а навіть умовних фізиків з умовними фізиками! Як з’ясувати, хто крутіший: матеріалознавець чи ядерник? А експериментатор і теоретик навіть в одній галузі? Посередній математик має менше цитувань, ніж посередній фізик. Посередньому фізику далеко до посередніх біолога та медика. А посереднього гуманітарія взагалі в цих базах не буде. Як тут оцінювати? Віддати всі гранти біологам, залишок фізикам і трішки математикам? Чиновник не може просто подивитися на цифри цитувань і вибрати науковців, яким дасть фінансування. Потрібен експертний висновок, самі цифри не можуть бути єдиним критерієм. Та наша система оцінювання діє за схемою карго-культу, перейнявши зовнішні риси (цитування), а суть (експертну оцінку та конкуренцію) не зрозумівши. Тож якщо роботи з умовної української філології публікуватимуться в українських журналах, що знані своєю якістю, навіть не входячи до Scopus та WoS, такі статті мають братися до уваги під час виділення фінансування.
Низька цінність репутації в гуманітарному середовищі призвела до чималої кількості псевдонаукових дисертацій. «Лептонний бог», про якого писала Катерина Кириленко у своїй дисертації на здобуття звання доктора педагогічних наук, уже став мемом. Та я наведу інший приклад. У січні до захисту подала дисертацію Оксана Гавеля, описавши в ній «квантово-орбітальну теорію культурології». Спільнота фізиків нещадно розкритикувала роботу, про неї писали фізики Антон Сененко та Семен Єсилевський. А академік Вадим Локтєв підготував лист на ім’я міністрів освіти та культури, а також президента Академії педагогічних наук, у якому докладно описав, чому ця дисертація псевдонаукова й не має бути захищеною. Він дістав відповідь, що «квантово-орбітальна теорія культурології отримає визначення в термінології, притаманній гуманітарним наукам». Проте не існує жодної науки, ні природничої, ні гуманітарної, у термінах якої ця теорія мала б наукову вагу. Статті, у яких описана її «теорія», Гавеля публікувала у «Віснику книжкової палати». Очевидно, якби цей журнал мав належне рецензування, то він не прийняв би їх до публікації.
Читайте також: Наукові новини: війна з плагіатом, спіни та ДНК-оригамі
Історій, коли фізики, умовні та реальні, доводять псевдонауковість гуманітарних дисертацій, чимало. Та сама участь спіткала докторську з педагогіки Тамари Тюріної «Виховання духовності студентської молоді у контексті ноосферної освіти». Якщо її видати з масонським трикутником на обкладинці, вона пасувала би будь-якому відділу езотерики в книжкових магазинах. Одна цитата замість тисячі слів: «Доводячи існування інформаційно-енергетичної складової людини, або аури, біополя (яке фізики називають біоплазмою або квантовим полем) як об’єктивної реальності, новітня лептонна теорія пояснює також загальний польовий взаємозв’язок між фізичним і тонкими тілами, тобто між «зовнішньою» та «внутрішньою» людиною». І ось такої езотерики чотири сотні сторінок. У авторки вісім монографій, шість навчальних посібників, 52 статті в українських журналах, по дві в російських і чеських. Серйозний доробок, якби не купа «але».
І тут постає питання: чому фізики мають доводити псевдонауковість гуманітарних дисертацій? Невже саме гуманітарне середовище не здатне належним чином оцінити такі роботи, а журнали відхилити статті з «квантової культурології» та «ноосферної освіти»? Псевдонауки в природничих хижих журналах також чимало, проте науковці швидко її ідентифікують. А інколи навіть судяться з агресивними псевдовченими (див. «Ефект Стрейзанд для псевдонауковців», Тиждень, № 44/2017).
Тож, як на мене, головний ворог українських гуманітаріїв не наукометрія чи умовні фізики, які мають здебільшого ті самі проблеми. Окрім типових для всіх галузей науки браку фінансування та важких умов праці, є ще проблема виміру репутації в гуманітаристиці. Замість належної оцінки наукових здобутків це відбувається якось інакше. І питання також не в розмитості гуманітарних знань, які нібито програють за чіткістю математичним формулам. Якщо ситуацію змінити, то справжнім науковцям-гуманітаріям буде нічого боятися наукометрії. Вона стане для них корисним інструментом. Як і для природничників.